Full text of "Vidrodzhennia natsii"

See other formats

в.  Винниченко 


Відродження  нації 


(Історія  української  революції 
[марець  1917  р.— грудень  1919  р.]) 


\ 


Частина  II 


Київ  —  Відень 

1920 


// 


І82781  , 

Друковано  15.000  примірників. 


Т)/^ 


є 


іл.^ 


Оглав. 

Доба  Центральної  Ради. 

Період  другий. 

Орґанізація  юридично-правової  влади. 

Стор. 

^озділ    І.    Контрреволюційний    виступ    Кор- 
нілова. 

1.  Гзфтування  чорних  сил 13 

2.  Буржуазна  чи  соціалістична? 16 

3.  Ґенеральське  розв'язання  питання 21 

4.  Дійсне  обличчя  товарних  джентельменів    .   .  24 

5.  Гойдалка  революції 26 

6.  Проблеми  революції  й  українська  демократія  .  28 

*озділ   П.    Остання    боротьба   в  Тимчасовим 
Правительством. 

1.  Стара  мацапуіза  в  обороні  законности   ...  37 

2.  Не  мир,  а  тільки  перемирря 41 

3.  Кадетський  міх  на  український  горсп    ...  47 

4.  Гній  старих  ран 49 

5.  Туга  за  владою 53 

6.  Необхідність  розв'язати  руки 56 

7.  Остання  ^законність'*  гнилих  можновладців  .  58 


4 ^ 

Стор. 

Розділ  III.  Робітниче-селянська  революція  в 
Росії  й  на  Україні  (листопад  1917  року). 

1.  Через  що  не  за  пнчоїо  „демаґоґіею"?.   ...    63 

2.  Комітет  Охорони  Революції 66 

3.  Перемога  третього 68 


Розділ  IV.  Проголошення  Федерації  з  Росією 
(20  листопаду  [н.  ст.]  1917  року). 

1.  Третій  Універсал  У.  Центральної  Ради    ...   73 

2.  От  тепер,  коли  руки  розв'язано 80 

Розділ  V.  Основна  хиба  української  демократії. 

1.  Не  маси  винні 87 

2.  Соціалізм  малоросійського  хуторянина  ...   89 

Розділ  VI.  Фальшиве  розуміння  національно- 
української  державности. 

1.  Наша  „безбуржуазність" 101 

2.  Страх  перед  безбуржуазною  державностю  .   .105 

3.  Що  таке  демократичний  лад? 110 

4.  Поганенькі  навіть  демократи 114 

5.  Підбірання  петроградського  сміття 117 

6.  Туга  за  союзницьким  ошийником    .....  118 

7.  Безнадійне  мадикування 122 

8.  Злочинна  аґітація  проти  українського  націо- 
нального визволення 125 


5 

Стор. 

Розділ  VII.  Війна  в  Совітською  Росією. 

1.  Зрадппцький  патріотизм 133 

2.  Прпчпна  й  приводи  війни 135 

3.  Ухиляння  від  отвертої  відцовіді 142 

Розділ  VIII.  Боротьба  за  „свою  лінію". 

1.  Війна  виливом 151 

2.  Своє  слово  з  чужим  змістом 155 

3.  Червона  шапка  й  тверда  влада 159 

4.  Єдиний  вихід 161 

5.  „Своя  лінія"  до  кінця 164 

Розділ  IX.  Парламентаризм,  демократія  й  боль- 
шевизм. 

1.  Російські  Уст.  Збори 175 

2.  Соціалісти-справедливисти 179 

3.  Теплий  лід 185 

4.  Нетривкі  успіхи 190 

Розділ  X.  Мир  з  центральними  державами. 

1.  Вибачення  перед  „союзниками" 198 

2.  І  німецький  імперіалізм  ближчий 202 

3.  Мир  переможця 204 

4.  Німецька  опіка  не  за-ради  прекрасних  очей  .  208 

Розділ  XI.  Боротьба  за  владу. 

1.  Дорогі  жертви  за  чужу  справу 215 

2.  Не  в  особах  річ 217 

3.  Невдалі  спроби  доброго  виходу 220 


6 

Стор. 

Розділ  XII.  проголошення  самостійности  Укра- 
їни (22  січня  1917  року). 

1.  Заручини  хуторянки  з  товарним  джеитель- 
меном 229 

2.  Четвертий  Універсал  Української  Централь- 
ної Ради 24А 

3.  Вигнання  хуторянки  з  хутора 252 

Розділ    XIII.    Національна   політика   руських 
большевнків. 

1.  Обпльована  мати 259 

2.  ^Мозговизм"  і  націоналізм 261 

3.  Ні  державности,  ні  національности 269 

4.  Кому  ж  це  на  користь 272 

Розділ  XIV.  Закликання  німців. 

1.  Мировий  договір  з  Почвірним  Союзом   .   .   .  283 

2.  Великод^тлипй  лицарь 290 

3.  „Визволитель"  України 293 

Розділ  XV.  Конфлікт  двох  сил. 

1.  Гості  й  друзі 299 

2.  Хуторянка  й  на  німецькій  гарматі 303 

3.  „Соціалістично "-хуторянська  діяльність     .    .  306 

4.  Ні  паничам,  ні  парубкам 308 

5.  І  »ні  туди  Микито,  ні  сюди  Микито"  ....  312 


7 


Стор. 

Розділ  XVI.  Кінець  Центральної  Ради  (29  квітня 
1918  року). 

1.  Світовий  можновладець  на  службі  в  мужику- 
ватих людей 317 

2.  Дві  причіпки 320 

3.  Кінець  Центральної  Ради 325 

4.  Наука  історії 326 


Доба  Центральної 
Ради. 

Період  другий. 

Орґанізація  юридично-правової 
влади. 


\\ 


РОЗДІЛ  І. 

Контрреволюційний  виступ 
Корнілова. 


РОЗДІЛ  І. 

Контрреволюційний  виступ  Корнілова. 

1.  Гуртування  чорних  спл.  —  2.  Бурл:уазна  чи  соціа- 
лістична? —  3.  Генеральське  розв'язання  питання.  — 
4.  Дійсне  обличчя  товарних  джентельменів.  —  5.  Гой- 
далка революції.  —  6.  Проблеми  революції  й  україн- 
ська демократія. 

І.  Гуртування  чорних  сил. 

Виступ  Корнілова  був  неминучим  наслід- 
ком тих  внутрішніх  соціально-політичних 
відносин,  які  за  того  часу  панували  в  Росії. 
Боротьба  за  мир,  боротьба  за  глибші  й  шир- 
ші досягнення  революції,  скінчилася  пораз- 
кою тих  елементів,  які  найбільш  рішуче  й 
послідовно  виступали,  —  большевиків.  Рада 
Робітничих  і  Салдатських  Депутатів,  яка  тоді 
була  під  впливом  меньшевиків,  у  цій  боротьбі 
не  знайшла  в  собі  досить  одваги  й  послідов- 
ности  стати  на  бік  большевиків.  Через  те, 
хоч-не-хоч  му  сіл  а  заняти  ворожу  до  них  по- 
зіцію.  Ворожість  же  до  большевиків  зразу 
кинула  в  дружість  до  буржуазії.  А  це  в  свою 
чергу  в  той  же  мент  ослабило  й  знесилило 


14 

саму  Раду.  Тим  то  після  розбиття  большеви- 
ків  буржуазія  заговорила  таким  пезалел^ним, 
таким  самовпевненим  тоном,  тим  то  всю  від- 
повідальність свою  бачила  мо^кливою  „тіль- 
ки перед  своєю  совістю". 

Тоді  реакція  всіх  відтінків  почала  таколі 
забірати  голос,  почала  гуртуватися,  єднати- 
ся. Розметені  февральсько-мартовською  рево- 
люцією реакційні  сили  почали  виповзати  з 
своїх  темних  закутків,  почуваючи,  що  настає 
їхній  час.  Рептільна,  воздихаюча  за  мину- 
лим Державна  Дума  стала  збірати  своїх  не- 
добитків і  майже  отверто  зітхати  за  монар- 
хією. Кадети  Мілюков  і  Родичев  почали 
обійматися  з  Пуришкевичем,  зворушливо- 
друлшо  єднаючись  в  одному  спільному 
прагненню :  остаточно  знищити  ради  робітни- 
чих і  салдатських  депутатів,  остаточно  лі- 
квідувати силу  пригноблених  кляс. 

Торговельно-Лх-промислови1ї  з'їзд  у  І^Іоскві 
просто  таки  заборонив  своїм  членам  брати 
участь  в  Уряді.  Купці  й  фабриканти  були  ціл- 
ком певні,  що  хутко  вся  влада  буде  в  їхніх 
руках,  отже,  зовсім  нераціонально  було  ділити 
її  з  своїми  клясовими  ворогами.  Бея  влада 
буржуазії! — такий  був  їхній  непроголошений, 
але  обстоюваний  усіма  засобами  лозунґ. 

Військова  реакція  такол^  спішила  об'єдна- 
тись. Головна  рада  воєнної  ліґи  скликала, 
наприклад,  у  палаті  княгині  Ольги  Алексаи- 


15 

дровни  нараду  представників  ріжних  орґані- 
зацій,  у  тім  числі  ради  Союза  козацьких 
Військ,  Союза  ґеорґіевських  Кавалерів,  06- 
щества  1914  г.  і  т.  п.  Нарада  відбулася  при 
діяльній  участи  реакційного  члена  Держав- 
ної Думи  князя  Мансітрева  й  ухвалила  ряд 
реакційних  резолюцій,  напрямлених  між  ин- 
чим  і  проти  Ради  Робітничих  і  Салдатських 
Депутатів. 

Коаліційний  Уряд  робив  надлюдські  за- 
ходи, щоб  примирити  клясові  протиріччя, 
які  силою  обставин  все  більш  і  більш  визна- 
чались. Для  цього,  наприклад,  було  скли- 
кано знамениту  „Московську  Конференцію", 
на  якій  соціальдемократ  Церетеллі  простягав 
руку  представникам  буряту азії  й  з  зворуш- 
ливим довіррям  кликав  її  до  співробітництва 
в  ім'я  ...  революції.  Буржуазія  ніби  прий- 
мала простягнену  руїху,  але  тут  же  демон- 
стративно вчиняла  овацію  ґенералу  Корні- 
лову,  приймаючи  його  гарячішає  й  шумніпі,е, 
ніж  „самого"  Керенського. 

З  другого  боку  робітництво  Москви,  де 
засідала  Конференція,  також  робило  демон- 
страцію проти  сього  примирення  клясових 
протирічь  величезним  страйком. 

І  таким  способом  Московська  Конференція 
не  тільки  не  внесла  ніякого  примирення,  а 
ш,е  виразніш,е,  наочшн],е  показала  немолхли- 
вість  його. 


16 


2.  Буржуазна  чи  соціалістична? 

А  в  результаті  в  найтяяхчому  становищі 
була  так  звана  „революційна  демократія", 
се-б-то  ті  соціалістичні  елементи,  які  щиро 
хотіли  зберегти  революцію  й  у  той  же  час 
боялись  її  дальшого  розвитку.  Найбільша 
трудність  полягала  в  розв'язанню  основної 
проблеми:  який  характер  мала  революція  — 
буржуазний  чи  соціалістичний.  Не  поста- 
вивши цього  питання  отверто,  руба,  не  роз- 
в'язавши його,  не  мо^кливо  було  займати 
виразних  позіцій. 

Як  же  визначити  той  чи  инчий  характер? 

Насамперед,  розуміється,  тими  активними 
чинниками,  які  творили  революцію,  а  з  них, 
у  першу  чергу,  я^ивими  людськими  силами. 
Далі  тими  цілями,  які  ставилися  свідомими 
рушіями  революції  й  які  намічалися  в  еко- 
номично-соціальних  умовинах  Росії. 

І  нарешті  тими  взаємовідносинами,  які 
створені  були  до  революції  й  творилися  са- 
мою революцією. 

Головним  активним  чинником  революції 
були  дві  кляси:  пролетаріат  і  селянство. 
(Військо  було  тим  самим  пролетаріатом  і 
селянством,  переодягненим  у  салдатську  ши- 
нелю.) В  цьому  ніякого  сумніву  ні  в  кого 
бути  не  могло.  Отже  силами  пригнічених, 
працюючих  ігляс  провадилася  революція. 


17 

Які  ж  цілі  мали  ставити  собі  ці  кляси? 
Закладені  в  природі  цих  кляс  тенденції,  ро- 
зуміється, були  соціалістичні,  се-б-то,  такі 
цілі,  які  давали  б  цим  клясам  можність 
вийти  з  свого  пригніченого,  поневоленого 
становища  експлуатованих.  Це  прагнення 
лежить  у  сути  самої  річи,  самого  факту 
істнування  сих  кляс.  Не  треба  ніякої  партій- 
ної агітації  й  пропаґанди  для  створення  тен- 
денції визволення.  Партії  тільки  усвідом- 
люють, орґанізують,  доцільно  направляють 
ці  закладені  з  природи  клясові  прагнення. 

Отже,  ясно,  що  коли  б  мати  на  увазі 
тільки  ці  чинники,  то  революцію  можна  було 
би  без  вагання  од  значити,  як  соціалістичну. 

Але  був  ще  один  чинник,  який  грав  не 
малу  ролю  в  революції:  соціально-економичне 
становище  Росії,  ступінь  розвитку  її  продук- 
ційних  сил  і  з  того  випливаюче  взаємовід- 
ношення соціальних  сил. 

Не-большевистська  соціалістична  течія  в 
Раді  Р.  і  С.  Депутатів  цьому  факторові  нада- 
вала особливого  й  навіть  рішаючого  значіння. 
Цій  течії  трудно  було  допустити,  щоб  у  Росії, 
де  більше  80  процентів  населення  є  селян- 
ство, де  капіталізм  стояв  у  початкових  фор- 
мах розвитку,  де  рівень  розвитку  селянських 
і  робітничих  мас  був  дуже  низько,  щоб  у 
такій  Росії  могла  бути  соціалістична  рево- 
люція й  щоб  вона  могла  мати  успіх. 

Відродження  нації,  II.  2 


18 

З  другого  ж  боку,  визнавши,  що  рево- 
люція в  буржуазна,  силами  працюючих  кляс 
творити  панування  буржуазії,  також  вигля- 
дало нелоґічно,  непослідовно. 

І  через  це  вся  політична  акція  цієї  течії 
була  хистка,  непевна,  непослідовна.  Ви- 
знавши основу  громадського  ладу,  капіта- 
лістичний лад  непорушним,  незмінним,  ви- 
знати соціальну  нерівність  на  далі  істну- 
ючою,  признаючи  законною  владу  буржуаз- 
них кляс,  меньшевш^и-соціальдемократи  й 
соціалісти-революціонери  одночасно  намага- 
лися провадити  таку  політику,  яка  була  явно 
шкодливою  для  тих  же  самих  бур?куазних 
кляс. 

Наприішад,  у  сфері  соціальної  політики. 
Большевики,  визнаючи  революцію  соціалі- 
стичною, змагаючись  до  зшщення  всякої  не- 
рівности  а  надто  соціальної,  цілком  послі- 
довно, лоґічно  прямували  по  шляху  цих 
домагань.  І  з  їхнього  штандпункту  вимога 
робітничого  контролю  була  першим  етапом 
у  цьому  напрямі.  Знаючи,  ш;о  така  міра  по- 
рушить усю  сістему,  весь  характер  капіта- 
лістичного господарства,  вони  й  домагалися 
робітничого  контролю  іменно  з  цією  метою. 

Меньшевіжи  ж,  не  маючи  на  меті  руйну- 
вати сістему  капіталістичного  господарства, 
цю  міру  все  ж  таки  приймали,  „трохи"  її 
змінивши. 


19 

Але  ця  зміна  як  раз  спиняла  хід  соціаль- 
ної революції,  бо  контроль  над  підприєм- 
ствами мав  бути  не  робітничий,  а  державний. 
Це  викликало  невдоволення  робітництва.  Але 
не  давало  задоволення  й  буржуазії,  бо  все 
ж  таки  ця  міра  мала  на  увазі  спиняти  роз- 
мах експлуатації  робітників  і  населення. 

Так  само  в  другому  ґрунтовному  пи- 
танню революції,  —  в  питанню  війни  й  миру. 
Не  маючи  на  меті  руйнувати  капіталістичного 
ладу,  меньшевики  в  той  же  час  хотіли,  щоб 
і  російський  капітал  і  навіть  закордонний 
відмовились  від  істотної  мети  цеї  учиненої 
ними  війни,  від  завойовницьких  намірів,  від 
плянів  імперіалістичної  колоніальної  політи- 
ки, від  бамкання  панувати  над  світовими 
ринками,  се-б-то  як  раз  від  усього  того,  що 
лежить  у  самій  природі  розвиненого,  модер- 
ного капіталізму,  що  являється  законом  його 
істнування.  Звідси  походили  всі  відозви  Ради 
Робітничих  і  Салдатських  Депутатів  до  на- 
родів усього  світу  про  мир,  звідси  знаменита 
формула  „без  анекцій  і  контрібуцій",  звідси 
безрезультатні  вимоги  виявлення  цілей  во- 
юючих держав  і  т.  п. 

І,  розуміється,  тут  так  само  ця  серед- 
ня лінія  нікого  не  задовольняла.  Війна 
все  ж  таки  тяглася.  Союзники  з  одного 
боку  одмахувались  од  революційних  відозв 
„революційної  російської  демократії"   діпло- 


20 

матичними,  корректішми  нотами,  а  з  дру- 
гого грозилися  японським  кулаком.  Ро- 
сійський Уряд  усіма  силами  вихилявся  й 
перед  союзниками  й  перед  Радою  Роб.  і 
Салд.  Депутатів.  Але  як  уся  його  орієнтація 
була  на  революцію  бурлсуазну,  то,  само  со- 
бою, що  й  політику  він  провадив  тільки 
таку,  яка  була  в  інтересах  як  союзної  так  і 
російської  буржуазії.  І  цілком  справедливо 
пише  П.  Мілюков  у  своїй  „Исторіи  Второй 
Русской  Революцій":  „За  часів  керування 
М.  І.  Терещенка  міністерство^!  закордонних 
справ  союзні  діпломати  знали,  що  „демо- 
кратична" термінолоґія  його  депеш  6  при- 
мусовою уступкою  вимогам  моменту  й  ста- 
вились до  неї  вибачливо,  міркуючи,  що 
уступками  по  формі  вони  виграють  по  суті. 
Але  наставали,  нарешті,  такі  моменти,  коли 
ця  мовчазна  згода  Уряду  з  Радою  Роб.  і 
Салд.  Депутатів  з  одного  боку,  а  з  другого 
з  союзною  діпломатіею  упіралася  в  межі, 
які  не  молша  було  перейти.  І  тоді  мало 
виявитися  для  Ради,  що  політика  М.  І.  Тере- 
щенка була,  по  суті,  тільки  „продовженням 
політики  П.  М.  ІМілюкова",  а  для  союзників, 
що  всі  принесені  ними  жертви  не  збільшили 
здатности  російської  революції  до  реальної 
підтримки  союзної  справи.  Треба  додати,  що 
розчаровання  Ради  й  союзників  настало  од- 
ночасно, бо  іменно  натиск  ціммервальдців  у 


21 

Раді  Роб.  і  Салд.  Депутатів    зробив    немо- 
жливим більше  мовчання  союзників." 

3.  Ґенеральське  розв'язання  питання. 

І  таким  чином  справа  мала  розв'язатися 
в  той  чи  инчий  бік.  Корнілов  і  взяв  на  себе 
завдання  розв'язати  її  в  бік  реакції. 

Але  розхвильований  московськими  купчи- 
нами, розпалений  сласними  мріями  чорних 
безробітних  лицарів,  бідний  ґенерал  занадто 
похопився.  Він  мав  можливість  бачити  й  чути 
тільки  те,  що  було  навкруги  його.  Тут  же 
все  аж  клекотіло  від  захвату,  тут  усі  нена- 
виділи революції,  лаяли  її,  мучились  від  неї, 
жагуче  прагнули  її  загибелі  й  повернення 
старих,  милих  часів  безтурботного,  безогляд- 
ного, розперезаного  панування. 

І  бідний  ґенерал  повірив,  що  ці  чорні 
лицарі  й  є  вся  Росія,  що  устами  цих  соціаль- 
них зажурених  бандитів  говорили  грабовані, 
неволені  ними  маси. 

Але  дійсність  як  раз  і  показала,  що  че- 
ревате купецтво,  випещене  деґенеративне 
дворянство,  вивертливе,  ввічливо-я^орстоке 
банкирство,  фабриканство,  що  всі  ці  кляси  — 
є  соціальні  паразіти,  що  інстінкт  народніх 
працюючих  мас  ставиться  до  їх  з  огидою  й 
що  ці  кляси  без  підпертя  експлуатованих 
ними  кляс  в  до  сміху  мізерна,  безпомічна  й 
нікчемна  купка  людей.  Корніловщина  це  вия- 


22 

вила  блискуче.  В  Москві  на  купецьких  бан- 
кетах, на  всяких  засіданнях  і  конференціях 
здавалось,  що  треба  тільки  пальцем  кивнути 
й  „революційна  сволоч"  (як  ці  паразіти  лая- 
лись) розлетиться  на  порох. 

От  Корнілов  і  кивнув.  І  не  тільки  кивнув,  а 
став  у  гордовиту,  величну  позу,  склав  по  напо- 
леоновськи  руки  на  грудях  і  ґенеральським 
голосом  ревнув  на  Петроград:   Здавайтеся! 

І  поки  ґенерал  стояв  у  Ставці  в  своїй  на- 
полеоновській  позі,  поки  круг  його  товпились 
вірні  дягури  його,  доти  все  віщувало,  що 
Петроград  мусить  здатися,  що  він,  ґенерал 
Корнілов,  стане  диктатором  „всея  Руси",  що 
Керенський  згодиться  задовольнитися  замісць 
ролі  „національного  героя"  роллю  міністра 
юстіції,  що  всі  ради  робітничих  і  салдатських 
депутатів  будуть  скасовані,  а  розбурхане  море 
народніх  прагнень  з  слова  й  волі  всесиль- 
ного диктатора  моментально  уляжеться  й 
знову  покірно  понесе  на  своїх  грудях  веселі 
човники  гулящих  людей. 

Так  справа  виглядала  в  Ставці,  звідки 
Корнілов  послав  свого  ультіматума  Тимча- 
совому Правительству.  Але  трошки  инакше 
вона  стала  виглядати,  коли  Петроград  шпур- 
нув у  пику  ґенералові  його  ультіматум,  коли 
скинув  його  з  посади  головнокомандуючого 
й  коли  заарештував  і  посередників  і  прихиль- 
ників „диктатора". 


23 

Тоді  довелося  ґенералові  силою  реалізу- 
вати свій  ультіматум.  А  це  влхЄ  було  трохи 
валяче,  ніж  стояти  в  наполеоновській  позі. 
Хоча  штабне  офіцерство  палало  „одважно- 
стю"  й  балханням  задушити  революцію,  цього 
було  ще  мало.  Петроград  мав  свої  війська, 
свої  гармати,  своїх  оборонців.  Щоб  задушити 
революцію,  треба  було  насамперед  задушити 
центр  її,  Петроград. 

Але  війська,  але  салдатські  маси,  а  не 
офіцерня,  зовсім  не  мали  бамкання  класти 
своє  життя  за  реакцію.  Корнілов  це  бачив  і 
розумів.  Він  мав  декільки  своїх  вірних,  так 
званих  „диких  дівізій",  складених  з  найбільш 
темних  елементів  кавказських  „інородців"  і 
козаків,  але  їх  було  занадто  мало  для  побо- 
рення  революції.  Щоб  посунути  инчі  війська 
на  Петроград,  довелось  ґенералові  прикину- 
тись революціонером:  він  вів,  мовляв,  війська 
на  Петроград  для  того,  ш.об  урятувати  Пра- 
вительство  й  революцію  від  розбійників-боль- 
шевиків.  Тоді  п],е  пропаґанда  большевизму 
й  вияснення  суті  його  серед  мас  не  мала 
широкого  характеру,  особливо  серед  фронто- 
вого війська,  через  те  салдати  повірили  в 
цю  брехню,  повірили,  Ш.0  большевики  є  во- 
роги революції  й  в  ім'я  рятування  сеї  кор- 
ніловської  революції  пішли  за  Корніловим 
на  Петроград.  Поки  пі,о  завзятий  ґенерал 
міг  більш-меньч  з  надією  дивитися  вперед. 


24 

Але  як  тільки  перед  салдатами  виявилась 
дійсна  мета  їхнього  проводиря,  як  тільки 
фрожтовшси  стикпулись  з  петроградським 
ґарнізоном  і  їм  було  вияснено,  чого  хоче 
Корнілов  і  на  кого  він  веде  їх,  вони  рішуче 
відмовились  битись  з  петроградцями  й  стали 
переходить  на  бік  Уряду.  Корнілов  лишився 
8  своїми  штабними  героями  й  мусів  тікати 
на  фронт,  де  його  потім  і  було  арештовано. 

Так  скінчилась  реакційна  афера. 

4.  Дійсне   обличчя   товарних  джентель- 
менів. 

Але  нездійснені  ґенеральські  мрії  мали 
й  деякі  позітивні  наслідки. 

Насамперед,  вони  показали,  що  той 
клич  „бережіть  революцію!",  який  почав 
уже  ставати  шаблоном,  зовсім  не  був  без- 
підставним; п;о  позбавлені  свого  панування 
елементи  30ВСІМ  не  примирилися  з  таким 
кінцем. 

Далі,  ця  авантюра  виявила  трошки  ви- 
разніп],е    обличчя   товарних    джентельменів. 

Вони  так  захопились  нею,  з  таким  гаря- 
чим співчуттям  розкрили  перед  нею  свої 
обійми,  так  цінично  застрибали  від  радости, 
що  навіть  деяким  з  них  самим  соромно  стало. 
В  анґліїіській  Палаті  Общин  навіть  довелося 
зробити  „запит"  урядові:  а  чи  знає  він,  що 
Ґазети   „Могпіп^  Ро8І;",   „Тітез",    „Ваііу  Маіі" 


25 

та  пнчі  ведуть  недостоГіну  політику  проти 
Правительства  союзної  дерл^ави,  називають 
членів  уряду  „острожниками"  і  явно  стоять 
за  відновлення  монархії  в  Росії? 

Бальфур,  анґлійський  міністр  закордон- 
них справ  відповів,  мав  сміливість  відпо- 
вісти, що  він  таких  статей  не  читав,  а  коли 
він  одержить  числа  тих  ґазет  і  прочитає 
статті,  то  він  подивиться,  що  треба  зробити. 

„Депутат  ^аит:  А  чи  відомо  вельмиша- 
новному дл:ентельмену  (се-б-то  Бальфуру), 
що  власники  щіх  ґазет  незабаром  будуть 
нагородлгені  за  свою  діяльність  і  дістануть 
місце  в  кабінеті? 

„Бальфур  —  не  відповідає". 

Що  міг  цей  джентельмен  відповісти,  коли 
за  його  прекрасно  відповідали  „Тітез",  „Ваііу 
Маіі"  і  инчі  „демократичні"  ґазети,  майже 
офіціози? 

І  молхна  собі  уявити,  з  яким  сумом,  з  яким 
пригніченням  товарні  джентельмени  довіда- 
лись про  ганебне  фіаско  їхніх  надій  в  особі 
Корнілова.  Недурно  „Тітез"  почав  так  тужно, 
так  докірливо  писати  про  тяжкі  умови  ув'яз- 
нення ІМіИчОли  II  та  про  ті  невигоди,  які 
„зайво"  бідний  „високий  в'язень"  мусить 
перетерпівати.  Товарні  розбійники  отверто 
зітхали  за  старим  деспотом,  за  його  п'яним 
безпардонним  кулаком,  яким  молша  було 
гнати  на  фронти  шліони  людей. 


26 


5.  Гойдалка  революції. 

І,  нарешті,  через  корніловську  авантюру 
гойдалка  революції  гойднулась  у  другий 
бік.  Всі  дійсно  революційні  елементи  за- 
турбувались, заворушились,  стали  горну- 
тись тісніще  одне  до  одного,  стали  шу- 
кати засобів  міцні  ще  збитися  в  єдиний 
фронт. 

І  ніби  знайшли. 

Петроградська  Рада  Робітничих  і  Салдат- 
ських  Депутатів  скликала  так  звану  Всеро- 
сійську Демократичну  Конференцію  з  пред- 
ставнішів  усіх  демократичних  ґруп,  партій, 
орґанізацій  і  громадських  установ.  На  цю 
Конференцію  накладалось  завдання  утворити 
єдину,  тверду,  сперту  на  довірря  всіх  кляс 
і  всіх  станів  владу. 

Говорилось  багато  промов,  запальних, 
ш,ирих  і  довгих;  Керенський  скарлшвся  на 
анархію,  на  неслухняність  мас;  меньшевики 
кликали  до  примирення,  до  єдности;  члени 
уряду  лякали  союзнаками,  Японією,  голодом, 
розрухами,  розвалом,  німцями.  І  кінець  кін- 
цем прийшли  до  того  самого  розбитого,  кільки 
разів  латаного  корита:  коаліції. 

А  як  та  „коаліція"  ніяк  не  хотіла  бути 
відповідальною  перед  Радою  Робітн.  і  Салд. 
Депутатів  та  навіть  контролю  її  над  собою 
не  могла  стерпіти,  то  було  створено  так  зва- 


27 

ПИЙ  „Тимчасовий  Парламент"  з  представ- 
ників од  усіх  революціїїних  течій.  Але  знов 
таки  не  для  того,  щоб  Уряд  відповідав  перед 
ним  за  свої  вчинки,  а  щоб  був  тільки  перед 
контролем  його. 

І  вже  це  одне  показувало,  що  дійсної 
згоди  не  було.  Большевики  та  ліві  есери  це 
й  виясняли  меньшевикам,  доводили,  що  єди- 
ний можливий  рятунок  є  в  утворенню  одно- 
родного  соціалістичного  уряду  без  усякого 
співробітництва  з  буржуазними  колами.  Єди- 
ний рятунок  —  це  вести  маси  по  шляху  ціл- 
ковитого, рішучого  політичного  й  *головне 
соціального  визволення,  не  звертаючи  ніякої 
уваги  ні  на  погрози  союзників,  ні  на  ла- 
ментації пануючих,  визискуючих  кляс,  маючи 
на  увазі  весь  час  тільки  інтереси  поневоле- 
них, ведучи  їх  одважно,  з  революційним 
натхненням  до  творення  нових,  дійсно  но- 
вих форм  людського  життя. 

Але  меньшевикам,  правим  есерам,  усій 
тодішній  так  званій  „роволюційній  демо- 
кратії" як  раз  і  бракувало  цієї  одвалшости, 
натхнення,  цього  самовідданого  горіння  ради 
визволення  пригноблених.  І  цей  брак  віри, 
мужности,  революційного  ентузіазму  вони 
прикривали  словами  про  страх  за  революцію, 
за  єдність  Росії. 

А  в  результаті  було  утворено  отой  мер- 
творождений  Тимчасовий  Парламент,  а  Уряд 


28 

складено  в  перевалаїій  більшості!  з  буржу- 
азних елементів.  На  чолі  Уряду  лишився 
все  той  самий  гнучкий,  легкий,  пурхливий 
і  тріскучий  національний  герой  Керенський. 
Корніловш,ина  тільки  злякала,  а  не  нав- 
чила. 

6.  Проблеми  революції  й  українська  де- 
мократія. 

Тепер  дуже  валшо  одмітити  відношення 
української  демократії  до  цих  проблем  рево- 
люції, які  так  трудно  розв'язувались  у  Росії. 
Важно  зрозуміти  це  відношення  в  самій  суті 
його,  в  істотній,  ґрунтовній  дійсности,  а  не 
тільки  в  словесних  виявах.  Це  необхідно 
для  дальшого  розуміння  тих  явищ,  які  потім 
так  болюче  й  з  такою  пшодою  для  національ- 
ного та  соціального  визволення  українського 
народу  виникли  на  Україні. 

Основою,  вихідним  пунктом  відношення 
української  демократії  тодішнього  часу  до 
всіх  явищ  і  проблем  було  національне 
визволення  України. 

Українська  демократія  непохитно  стояла 
на  тому,  що  ні  політичне,  ні  соціальне  виз- 
волення не  може  бути  дійсним  визволенням 
без  визволення  національного. 

І  вся  російська  й  українська  революції 
як  найкраще  доказали  справедливість  цих 
тезісів. 


29 

Отже  не  в  цьому,  як  думають  деякі,  були 
наші  помилки.  Поки  ми  твердо  знали  й 
пам'ятали,  що  вся  паша  акція,  всі  наші 
домагання  й  здобутки  повинні  безпосеред- 
ньо, зараз  ЯхЄ,  очевидно  й  недвозначно  бути 
звернені  для  працюючих  кляс  українства, 
поки  наша  політика,  тактика  мала  цю  основу 
й  цю  мету,  ми  були  сильні,  ми  були  гармо- 
нійні, ми  були  неперемоя^ні  своєю  злитостю 
з  переважною  більшостю  українського  на- 
роду. 

Але  як  тільки  ця  злитість  почала  роз- 
хитуватись, як  тільки  керуючі  центри  почали 
ухилятись  від  сеї  основної  мети,  так  вони 
стали  слабнути,  так  почала  пропадати  в  них 
чудодійна  сампсоновська  сила,  так  пішло 
болюче,  надлюдське  шукання  загубленого 
талісману. 

Про  це  докладніпце  мова  далі  буде.  Тепер 
же  варто  зазначити  відношення  української 
демократії  до  виш;езгадашіх  проблем,  п],о 
так  неудачно  вирішувались  на  Московській 
і  Петроградській  Конференціях. 

До  Московської  Конференції  Центральна 
Рада  поставилась  цілком  неґативно  з  самого 
ж  початку  й  не  послала  на  неї  своїх  пред- 
ставників, яких  запрошував  Петроградський 
Уряд.  Одним  із  мотивів  такого  відношення 
було  й  те,  що  Тимчасове  Правительство  оці- 
шіло  силу  й  вагу  українства  всього  тільки 


зо 

в  5  представників.  Але  головною  причиною 
було  неґативне  відношення  до  самої  ідеї 
конференції,  що  й  виявляється  в  такій  ре- 
золюції Центр.  Ради  з  22-УІІІ  (н.  ст.): 

„Впслухавппі  запрошення  Тимчасового 
Правнтельства  прислати  представників  Цен- 
тральної Ради  на  московську  нараду,  Україн- 
ська Центральна  Рада,  признаючи:  1)  п];о 
московська  нарада,  яку  скликає  в  пайблиз- 
ших  днях  Тимчасове  Правительство  в  Мо- 
скві, не  може  висловити  волі  й  дулпси  на- 
роду цілого  краю  наслідком  означеного 
Правительством  складу  учасників,  а  також 
з  огляду  на  спосіб  їх  вибору;  2)  ш;о  з 
огляду  на  се  московська  нарада  не  мол^е 
помогти  укріпленню  й  зміцненню  завойовань 
революції;  3)  щ,о  навпаки  московська  нарада 
з  огляду  на  буря^уазний  склад  Гі  учасників 
може  помогти  зростові  контрреволюції;  4)  що 
тільки  Всеросійські  Установчі  Збори  й  Укра- 
їнське Установче  Зібрання  на  Україні  мо- 
жуть висловити  правдиву  волю  народу  й 
утворити  діяльний  демократичний  лад  у 
формі  демократичної  федеративної  республі- 
ки,—  уважає  неможливим  і  навіть  шкідли- 
вим брати  участь  у  московській  нараді". 

І  це  було  цілком  послідовне,  цілком  від- 
повідне до  суті  українського  руху  рішення. 

Так  само  послідовною  й  гармонійною  з 
завданнями  українства  була  позіція,  занята 


31 

Центральною  Радою  на  Петроградській  Кон- 
ференції. 

Перед  висилкою  своїх  делеґатів  до  Пе- 
трограду Мала  Рада  зібралась  (22  серпня) 
на  засідання  для  вироблення  діректів  своїм 
представникам  на  Конференції. 

Це  засідання  виявило  рішуче  неґативне 
відношення  Ц.  Ради  до  ідеї  коаліційної  влади. 

Мілі  инчим  члени  Ц.  Ради,  обрані  потім 
делеґатами  до  Петрограду  висловлювали  такі 
погляди: 

Соціальдемократ  М.  Ткаченко  говорив: 

Російська  буржуазія  показала  цілковиту 
нездатність  орґапізувати  життя.  Тому  її 
треба  усунути,  а  влада  повинна  перейти  до 
рук  селянства  та  пролетаріату.  Для  бурлсу- 
азії  необхідним  є  спинити  революцію,  щоб 
не  віддати  справи  миру  в  руки  демократії. 
Отже  сей  критичний  момент  треба  вжити 
на  орґанізацію  соціалістичного  міністерства, 
п],об  справу  миру  взяти  в  свої  руки.  Для 
одної  справи  миру  варто  здобути  соціалі- 
стичне міністерство.  Автономію  ж  України 
треба  здійсняти  фактично  й  у  повному  об'ємі. 
Тоді  тільки  наші  маси  піддержать  Уряд. 

Другий  представник  с-д.  М.  Порш  також 
заявляв: 

У  земельній  політиці  коаліційний  Уряд, 
почавши  від  широкої  діяльности  земельних 
комітетів,  кінчив  боротьбою  з  ними.  Так  само 


32 

й  З  війною,  з  початку  Уряд  підносив  гасла 
миру,  тепер  він  принижує  порив  пролетаріату 
до  вічного  шіру  між  народами.  Отже  чим 
швидче  ми  скинемо  прінціп  коаліції,  тим 
півидче  матимемо  мир. 

В  тому  ж  дусі  висловлювалась  переважна 
більшість  членів  Малої  Ради. 

Тільки  двоє  соціальдемократів  В.  Садов- 
ський  і  Ковальський  займали  инчу  позіцію. 
Вони  стояли  на  тому  переконанню,  що  ре- 
волюція є  буржуазна,  а  через  те  творити 
владу  без  участи  буря^уазії  немояVЛиво.  Отл^е 
коаліція,  на  їхню  думку,  була  й  природною 
й  необхідною. 

З  цього  можна  зробити  цілком  лоґічнпй 
висновок,  що  переважна  більшість  Ц.  Ради 
дивилась  на  революцію  як  на  соціалістичну 
й  розвиток  її  вбачала  тільки  в  цьому  на- 
прямі. І  не  тільки  вбачала,  але  й  хотіла  того. 

Для  більш  ясного  зрозуміння  дальших 
подій  варто  запам'ятати  цей  момент. 

І  наказ  делеґатам  відповідно  до  загаль- 
ної, прінціпіальної  позіції  Ц.  Ради  було  дано 
такий: 

„1)  Сформування  однородного,  революцій- 
ного й  соціалістичного  уряду,  відповідаль- 
ного перед  демократією  всіх  народів  Росії. 
2)  Передання  всіх  поміщицьких,  монастир- 
ських і  церковних  земель  у  завідування  зе- 
мельних комітетів.    3)  Заведення  контролю 


деряхавного  й  краевого  над  продукцією  й 
розпре діленням.  4)  Передаиня  в  завідування 
краевих  орґанів  влади  найважніщпх  галузів 
промислу.  5)  Оподаткування  великого  капі- 
талу й  майна  та  конфіската  військових  при- 
бутків на  користь  окремих  країв  і  цілої 
дерлхави.  6)  Признання  всім  націям  права 
на  нічим  необмежене  самоозначення.  7)  Скли- 
кання кождоіо  нацією  та  краєм,  які  того  до- 
магаються, націопально-краевих  суверенних 
Установчих  Зборів.  8)  Передаиня  цілої  влади 
на  Україні  "в  руки  У.  Ц.  Ради  та  її  Ґ.  Секре- 
таріату, складеного  на  основі  статуту  з  дня 
29  липня  с.  р.  9)  Признання  недійсними  тай- 
нпх  діпломатичних  договорів.  10)  Пороблеп- 
ня  рішучих  заходів  коло  заключенпя  миру, 
для  чого  негайно  випередити  союзників  в 
ініціатіві  в  справі  відкриття  мирових  перего- 
ворів. 11)  Негайне  скасування  смертної  кари. 

12)  Розв'язання  Дерл^авної   Думи   й   Ради. 

13)  Скликання  Установчих  Зборів  у  призна- 
чений час  без  дальших  зволікань.  ' 

Цього  всього,  розуміється,  Конференція 
не  дала  та  й  не  могла  дати.  Але  важним  в 
те,  ш,о  представники  української  демократії 
на  цій  всеросійській  демократичній  нараді 
виступали  як  послідовні  демократи,  як  во- 
роги всяг.ого  співробітництва  з  клясами 
буржуазними,  а  значить,  як  вороги  всякої 
опортуністичної  ідеолоґії,  (хоча  в  цих  пунк- 

Відродження  нації,  II.  З 


34 _^ 

тах  наказу  вже  ховався  червячок  того  са- 
мого опортунізму,  що  потім  з'їв  Ц.  Раду). 

І  почасти  через  це,  а  головним  чином 
через  те,  що  вони  виступали,  як  українці, 
як  члени  нації,  що  не  переставала  ставити 
вимоги,  яі^а  не  переставала  струсювати  па- 
нування руської  нації  на  Україні,  більпіість 
демократичної  наради  поставилась  до  укра- 
їнського представництва  без  особливої  при- 
хильности.  Відношення  руського  демократа 
на  цій  конференції  до  національних  дома- 
гань поневолених  націй  у  Росії  доходило 
до  смішних  і  не  достойних  учинків:  під  час 
промов  представників  націй  руські  „товари- 
піі"  грюкали  дверима,  голосно  розмовляли, 
ввесь  час  перебивали  вигуками  на  адресу 
промовців;  презідія  не  давала  слова,  урізу- 
вала час  промов  проти  реґламенту,  словом 
„старший  брат"  і  тут  виявляв  свою  застарі- 
лу, свою  непохитну  приязнь  до  самоозна- 
чення  націй.  І  так  вони  дуже  хотіли,  щоб 
українці  як  найкраще  скористувались  цим 
їхнім  правом  самоозначення,  що  одвели 
українцям  аж ...  7  місць  у  Тимчасовому  Пар- 
ламенті. 

Центральна  Рада  подякувала  за  таку  ве- 
лику ласку  й . .  ні  одного  представника  не 
послала.  Так  Тимчасовий  Парламент  і  помер 
своєю  безславною  смертю  без  участи  україн- 
ства. 


РОЗДІЛ  п. 

Остання  боротьба  з  Тим- 
часовим Правительством. 


РОЗДІЛ  п. 

Остання  боротьба  з  Тимчасовим 
Правительством. 

1.  Стара  мацапура  в  обороні  законностп.  —  2.  Не  мпр, 
а  тільки  перемирря.  —  3.  Кадетський  міх  на  україн- 
ський горен.  —  4.  Гній  старих  ран.  —  5.  Туга  за 
владою.  —  6.  Необхідність  розв'язати  руки.  —  7.  Остан- 
ня „законність"  гнилих  можновладців. 

1.  Стара  мацапура  в  обороні  законности. 

Знаменитий  кадетський  утвір,  дитя  обра- 
ЯхЄНОЇ,  злісної,  мстливої  душі  руського  бур- 
жуа, ота  Тимчасова  Інструкція,  дійсно  була 
явищем  дулхс  тимчасовим. 

Крім  наївних  людей,  ніхто  не  дивився  на 
неї  серйозно.  Всі  знали,  що  це  не  мир,  а 
тільки  тимчасове  перемирря,  що  боротьба  й 
буде,  й  мусить  бути.  Обидва  табори,  кори- 
стуючись перемиррям,  збірали  свої  сили, 
робили  їм  огляд,  підрахунок,  орґанізували  їх, 
—  словом  готувались  до  дальших  боїв.  І  ні 
та,  ні  друга  сторона  цього  навіть  не  ховала. 

Російський  дерл:авний  Сенат,  наприклад, 
цілком  отверто  в  цьому  признався:   він  од- 


38 _^ 

МОВИВСЯ  оголосити  Інструкцію.  Це  старе, 
гниле  луб'я,  про  яке  забули  всі,  раптом 
вилізло  з  свого  закапелку,  тремтячими  ста- 
речими руками  взяло  в  руки  свою  заржавілу 
зброю  й  грізно  стало  на  сторожі . . .  закон- 
пости.  „Не  дозволю!  Нема  моєї  згоди!  Не 
допущу!" 

Виступ  на  захист  законності!  цієї  старої, 
злої,  обкаляної  всякими  беззаконіями  та  зло- 
чинствами  мацапури  викликав  гомеричний 
регіт  у  всієї  України  та  й  навіть  у  Росії. 

Але  характерно  те,  що  буржуазна  руська 
преса,  кусаючи  губи,  щоб  не  сміятись,  поста- 
вилась з  надзвичайною  увагою  й  повагою  до 
появи  цього  непохованого  мертвяка.  „Так, 
так,  це  таки,  дійсно,  незаконно.  Опубліку- 
вати Інструкції  ніяк  неможливо.  Адлге  нія- 
кого урядового  акту  про  створення  самого  Ґе- 
нерального  Секретаріату  не  було.  Як  я^е 
можна  публікувати  Інструкцію  для  його. 
Браво,  дідусю,  справедливо,  так  їх,  хахлів." 

А  цікавіще  ще  те,  що  той  сашій  пан- 
барон  Нольде,  який  сам  виробляв  оту  Інструк- 
цію, який  сласно  обсмоктував  кожний  пунк- 
тик її,  який  з  такою  єхидною  посмішечкою 
подавав  її  делеґації,  той  самий  барон,  юрист 
і  законник  також  привітав  виступ  старого 
лахміття.  І  цей  барон,  і  вся  братія  його- 
навіть  не  червоніла,  навіть  оком  не  кліпала, 
говорячи  про  виступ  оборонця  законности. 


39 

Скільки  всяких  беззаконних,  злочинних,  смер- 
дючих актів  царизму  опубліковував  і  узако- 
нював цей  старий  хам,  розстилаючись  ряден- 
цем перед  паном.  Та  скільки  вже  за  часів 
революції  було  вчинено  Тимчасовим  Прави- 
тельством  отих  „незаконних"  учинків  з  по- 
гляду чистої  хоча  би  юридичної  формалі- 
стики, а  старе  ж  луб'я  сиділо  собі  в  запічку 
й  тільки  сумно  куняло,  не  сміючи  й  пискнути. 
І  ніхто  не  був  на  його  в  претензії,  ніхто  не 
дивувався,  що  цей  сторож  законности  мовчав. 

І  як  підхопили  дурне,  злісне  піамкання 
його,  коли  воно  вилізло  в  українській  справі, 
коли,  може,  це  була  єдина  в  його  життю  по 
суті  законна  справа. 

Бо  старе  луб'я  як  раз  відповідало  на- 
строю й  думкам  усього  руського  громадянства. 
Хоч  і  смішно,  хоч  і  безглуздо,  хоч  і  нікому 
не  страшне  оте  старе  патякання,  а  все  ж  таки 
старий  правду  каже:  не  допустити,  не  до- 
зволити. 

І  „демократичне"  Тимчасове  Правитель- 
ство  також  ніби  з  поштиво стю  вислухало 
стару  мацапуру,  не  цитькнуло  на  неї,  не 
прогнало  в  запічок.  Бо  й  воно  знало,  п],о 
старий  правду  каже:  таки,  справді,  неза- 
конно. Де  ж  таки,  —  майже  триста  літ  не 
було  ніякої  України  й  раптом,  маєте  собі, 
якоюсь  Інструкцією,  як  сказав  пан-барон 
Нольде,  накинули  Росії  Україну. 


40 

Розуміється,  й  Тимчасове  Правіїтельство, 
й  усякі  панове-бароші  добре  знали,  що  не 
Інструкція  винна  в  тому,  що  після  трьох- 
сотлітньої смерти  знову  народилась  Україна. 
Щоб  могли,  так  вони  й  без  старої  мацапури 
вчинили  б  „законно",  на  піматкн  роздерли 
б  ту  Україну  разом  з  Інструкцією.  Але  в 
тому  й  була  вся  „незаконність",  що  мусіли 
дати  Інструкцію,  мусіли  примиритись  з 
воскресенням  недодушеного  родича.  Інструк- 
ція— дурниця:  сьогодня  дав,  а  завтра  назад 
узяв.  Чи  опублікує  її  якийсь  там  Сенат  чи 
не  опублікує,  а  коли  сил  нема  назад  узяти, 
то  оце  й  є  найбільша  „незаконність". 

А  що  Тимчасове  Правительство  на  чолі 
з  своїм  „національним  героєм"  цілком  щи- 
ро прагнуло  виправити  свою  „незаконність", 
то  це  ясно  було  з  усього  його  відношення 
до  „свого"  Ґенерального  Секретаріату.  На- 
приклад, за  весь  час  „співробітництва"  з 
Тимчасовим  Правительством  Ґенеральний 
Секретаріат  не  одержав  ні  одного  ні  офі- 
ціального ні  не -офіціального  паперу  від 
Центрального  Уряду.  Не  зважаючи  на  Ін- 
струкцію, Тимчасове  Правительство  з  усіма 
своїми  бажаннями  й  розпорядлсеннями  звер- 
талось безпосередньо  до  своїх  урядовців  на 
Україні,  не  сповіщаючи  навіть  Ґенеральний 
Секретаріат.  Ми  для  його  не  істн^^^^и. 


41 


2.  Не  мир,  а  тільки  перемирря. 

Це  була  явна  заява,  що  Інструкція  не 
мир,  а  тільки  перемирря. 

Так  само,  властиво,  диврглась  на  сітуацію 
й  уся  руська  демократія.  Вона  мусіла  при- 
знати силу  українства  на  Вкраїні,  вона  бо- 
ялась бути  роздушеною  цею  силою  й  через 
те  мусіла  вступитися  з  дороги.  Але  щоб 
вона  це  робила  з  задоволенням,  щоб  вона 
охоче  з  тим  мирилася  й  щоб  вона  не  зго^і^у- 
валася  з  „законностю"  старої  мацапури,  то 
цього  не  можна  сказати. 

І  руська  демократія,  так  само  як  і  її 
Уряд,  дивилась  на  Інструкцію  як  на  приму- 
сове тимчасове  перемирря.  І  вона  знала,  що 
бої  ще  будуть,  і  готувалася  до  них. 

І  вибори,  наприклад,  до  городських  дум 
були  для  неї  добрим  оглядом  сил.  Город 
давно  передався  на  бік  „старшого  брата". 
Це  осідок,  насамперед,  гулящих  людеіі,  це 
резіденції  пануючих,  паразітарпіїх  ісляс.  Па- 
нуючі українські  кляси  давно  зрусіфікува- 
лись,  приняли  руську  мову,  руську  культуру, 
руський  нагай  1  руську  нагороду  за  зраду 
своєї  нації  та  за  Гі  винищування.  І  вони  не 
за  страх,  а  за  совість,  —  і  нечисту,  неспо- 
кійну совість!  —  старались  заслулаїти  ласку 
своїх  нагорол^увачів.  НаПлютіщим,  найшко- 
дливіщпм  ворогом  усякої  справи  є  її  зра- 


42 

дник,  ренеґат.  Ренеґат  мусить  заспокоїти  своє 
власне  сумління,  він  мусить  якось  очисти- 
тись перед  собою,  собі  довести,  що  він  зро- 
бив справедливо.  І  через  те  він  старається 
свою  зраду  зробити  явищем  нормальним, 
загальним,  він  лютиться  їі  піниться,  коли 
щось  стає  йому  на  перешкоді.  Чого,  напри- 
клад, усякі  Савенки,  Шульгини,  Піхни  на 
Україні  були  й  є  такими  оскаженілими,  та- 
кими найшкодливіщими  ворогами  відро- 
дження своєї  нації?  Не  тільки  через  те,  що 
вони  за  це  мали  тридцять  серебряників,  не 
тільки  за  „лакомства  нещасні",  а  ще  й 
„ідейно",  ще  „для  душі"  це  роблять,  бо 
всяка  душа,  навіть  така  загижена  й  задри- 
пана по  царських  притонах,  як  Савенков- 
ська,  й  та  мусить  мати  в  собі  й  для  себе 
оправдання  своїх  учинків.  Не  мол^е  людина 
жити,  вічно  носячи  в  собі  обвинувачення- 
й  огиду  до  самої  себе.  І  Савенки  також 
підлягають  цьому  законові,  й  вони  мусять 
бути  чистими  перед  собою.  І  через  те  вони 
так  жагуче,  так  нетерпляче  прагнуть  нав- 
круги себе  задушити  те,  що  самі  в  собі  заду- 
шили вже  давно  за  тридцять  серебряників. 

От  такі  Савенки  найбільше  спричинилися 
до  русіфікації  українських  міст.  Хапаючись 
бути  цілком  подібними  до  своїх  панів,  вони 
й  усе  оточення  своє  підфарбовували  під 
панську  фарбу. 


43 

А  їм,  розуї^ііеться,  охоче  допомагав  „стар- 
ішій брат".  Він  зграями  насилав  своїх  уря- 
довців на  Україну,  цих  чорних  бюрократич- 
них воронів,  які  обсідали  тіло  української 
нації  й  викльовували  їй  очі.  Петербургські 
можновладці  роздавали  козацькі  землі  своїм 
придворним  шлюхам,  жіночого  й  чоловічого 
полу. 

А  ці  шлюхи  й  їхні  наш.адки,  маючи  ці 
багацтва,  розуміється,  мали  й  силу  задавати 
тон  усьому  оточенню.  А  крамарь,  а  дрібний 
усякий  прислужник  панів  мусів  приймати 
той  тон. 

І  таким  чином  українські  міста  стали 
„руськими". 

Руська  демократія  дуже  тішилась  і  хва- 
лилась, що  вибори  в  городські  думи  давали 
їй  переважаючу  більшість  голосів.  Майже  всі 
великі  й  середні  міста  були  в  її  руках.  Сумне 
вихваляння!  Коли  б  руський  демократ  за- 
хотів чесно,  розваяшиво  подумати  над  тим, 
яким  коштом  дісталась  йому  ця  перевага, 
М05КЄ  б  він  і  не  дуже  голосно  вихвалявся  б 
тим,  може,  все  ж  таки  стало  б  і  в  його  на 
це  порядности. 

А  коли  б  зхотів  і  зміг  бути  об'єктивним 
та  не  таким  короткозорим,  то  міг  би  поба- 
чити, ш.0  ця  перемога  дуже  й  дуже  сумнівна 
та  недовгочасна.  Хай  побуде  на  Вкраїні  з 
десять  літ  справжній  демократичний  лад  та 


4І 


українська  школа,  як  ця  руська  перевага 
розтане,  немов  сніг  па  весні,  знпкне,  роз- 
пливеться й  з  під  неї  виступить  справленій 
ґрунт,  справягня  українська  земля. 

І  нехаїї  руський  демократ  раз  ріа  все  собі 
запам'ятає :  боротись  з  українством  мояепа 
тільки  деспотичним,  дракоповським  режимом; 
справяхній  демократичний  лад,  отой  самий 
лад,  якого  ніби  добивається  руський  демо- 
крат, є  найкращий  засоб  для  перемоги  укра- 
їнства над  русіфікацібю.  ОтлхЄ  нехай  собі  раз 
на  все  вибере  цей  демократ:  або  деспотизм 
і  тоді  молша  вихвалятися  більшостю  голосів 
по  українських  містах;  або  демократизм  (але 
не  меньпіевистський  „демократизм",  а  дійсне 
народоправство!)  і  тоді  в  цих  містах  через 
якийсь  час  більпіість  буде  українська. 

І  влее  знаки  цього  процесу  навіть  за  та- 
кий короткий  промелгуток  часу,  як  початок 
революції  й  вибори,  з'явилися  на  Вкраїні. 
Діїїсно,  великі  міста  голосували  в  перевале- 
ній більпіости  за  руські  партії;  але  дрібніщі, 
ті,  які  бл плече  стояли  до  ґрунту,  які  не  по- 
рвали рідних  зв'язків  з  народом,  ті  вже  мали 
більшість  українську. 

Та  треба  пі,е  взяти  на  увагу,  ш,о  єврей- 
ство, яке  складає  досить  значний  відсоток 
іЧ)родів,  під  час  виборів  до  дум  ще  скрізь 
трималось  руської  орієнтації,  ще  воно  не  ві- 
рило в  перемогу  українства  й  через  те  не 


^^^ 45 

мало  ніяких  підстав  голосувати  за  його.  А 
коли  б  ці  вибори  припали  в  инчпй  момсит, 
коли  питання  української  державности  ви- 
рішилось виразніще,  навряд  чи  руські  кан- 
дідати  мали  б  таку  значну  перевагу,  та  й 
чи  мали  б  її  взагалі. 

Та  в  колшому  разі  той  факт,  що  таке 
зрусіфіковане  місто,  як  Київ,  ця  столиця  не 
тільки  української  нації,  але  й  усіх  русі(()і- 
каторських,  чорносотенних  сил  на  Вкраїні, 
цей  центр  усіх  ренеґатів  і  московських 
„шлюх",  ш,о  це  місто  все  ж  таки  дало  35.000 
голосів  за  українських  кандідатів,  це  є  по- 
казчик  знаменний,  це  кричуш,е  тетепіо  тогі 
всім  денаціоналізаторським  силам  на  Вкраїні. 

Денаціоналізатори  це  й  самі  розуміли.  А 
надто  під  той  момент.  І  через  те  вони  так 
цупко  триііались  за  свою  часову  перемогу 
й  так  хапались  використати  її  на  користь 
собі.  Тому  то  вони  так  уперто  не  хотіли  да- 
вати більше  українських  шкіл  у  місті,  ніж 
то  припадало  на  кількість  голосів.  Вони 
стояли  на  „законному"  ґрунті:  скільки  дало 
місто  українських  голосів,  отже  на  стільки 
українських  дітей  і  повинно  бути  україн- 
ських шкіл.  З  розвитком  української  сві до- 
мости серед  населення  Київа,  з  тенденціями 
загального  життя  на  Вкраїні,  з  лоґікою 
вони  не  хотіли  рахуватгхя.  Це  зовсім  не  в 
їхніх  інтересах  було.  А  Інструкція  також  не 


4С _ 

переконувала,  факт  істнування  автономії 
України  також  не  позбавляв  їх  охоти  три- 
матись за  своє  становище  переможців.  Ін- 
струкція—  не  мир,  а  перемирря.  І  хто  зна, 
що  далі  буде. 

І  через  це  й  Київська  Дума,  й  инчі,  що 
були  в  руках  руської  демократії,  ставились 
явно  неприхильно,  а  часом  і  вороже  до  Ґе- 
нерального  Секретаріату,  до  свого  тепер  ніби 
„законного"  Уряду.  Вони,  сиіраючись  на 
формальне  своє  право  свободи  самовряду- 
вання тримались  як  цілком  окремі,  незалежні 
маленькі  мійські  Уряди. 

Київська  Дума,  наприклад,  довго  не  хо- 
тіла дати  яке  небудь  мійське  помешкання 
для  „свого"  уряду,  Ґенерального  Секретарі- 
ату. І  він  мусів  наняти  в  неї  брудний,  за- 
гиягений  отель  „Савой"  на  тяяжих  умовах. 
Бо  на  підставі  прав  самоврядування  вона 
могла  розпоряжатися  мійським  добром  як 
хотіла. 

Це  факт  дрібний,  але  він  показує,  як  руська 
демократія  охоче  йшла  на  мир,  як  вона 
хотіла  помагати  творенню  української  дер- 
ясавности.  А  з  другого  боку  на  цьому  факті 
видно,  яка  ще  слаба,  яка  безпорадна  була 
українська  влада,  коли  мусіла  випрохувати, 
виторговувати  в  Думи  якийсь  паршивий,  за- 
гижений  отель  для  всіх  своїх  орґанів  уря- 
дування. 


І 


47 


3.  Кадетський  міх  на  український  горен. 

Само  собою,  що  для  українства  тим  меньче 
Інструкція  була  тим  досягненням,  „его  же  не 
прейдеши".  Ми  найменьче  мали  підстав  диви- 
тись на  цей  стан,  як  на  сталий,  тривкий  мир. 

Але  Інструкція  мала  для  нас  і  багато 
позітивних  моментів.  Насамперед  це  був  пер- 
ший щабель  нашої  „законної",  юридично- 
правової  дерягавности. 

А  ця  „законність"  мала  велике  псіхоло- 
ґічне  значіння  для  ппіроких  кругів  мало- 
свідомого, затурканого,  призвичаєного  до 
всякої  „ законно сти"  обивателя.  Він  тепер 
уже  инакше  дивився  й  на  Центральну  Раду, 
й  на  Ґенеральний  Секретаріат,  і  на  всю  укра- 
їнську справу.  Тепер  це  було  законне,  справ- 
жнє Правительство,  влада,  сила.  А  всяка 
сила  й  влада  імпонує,  насамперед.  Потім 
вона  викликає  поштивість,  вона  санкціонує 
те,  що  до  того  здавалось  обивателю  непев- 
ним, вона  вирішує  всякі  сумніви.  Той  оби- 
ватель, що  ще  вагався,  боявся,  не  знав,  на 
яку  ступити,  тепер  рішуче  ступав  на  укра- 
їнську ногу,  заявляв  себе  українцем,  широко 
розчиняв  двері  своєї  неодважної  душі  для 
пробудженої  ніжности.  Тут  Інструкція  грала 
велику  аґітаційну,    пропаґандистську  ролю. 

А  другим  позітнвним  моментом  11  було 
те,  що  вона  була  міхом  на  наш  горен,  що 


48 


вона  дмухала  в  вогонь  національної  свідо- 
мости,  не  давала  йому  притихнути,  розпі- 
кала до  білого  національну  волю.  Всі  ті  об- 
з^іеліення,  які  кадети  так  підступно  поробили, 
на  які  покладали  стільки  надій,  вони  як  раз 
служали  нам  на  користь.  Вони  революціоні- 
зували ^іаси  й  підтримували  їхнє  довірря 
до  Українського  Уряду.  Коли  Український 
Уряд  немилий  Тумчасовому  Правительству, 
значить,  він  милий  робочому  народові.  Коли 
Тимчасове  Правительство  обмежує  його,  зна- 
чить, ці  обмел^ення  —  не  справедливі,  не 
корисні  для  простого  народу. 

Крім  того  вони  об'єднували,  ці  обмежен- 
ня, гуртували  соборну  Україну.  До  Інструк- 
ції „окраїни"  (Таврія,  Харьківщина,  почасти 
Катеринославщина),  будучи  віддаленими  від 
центру  національного  руху,  виявляли  від- 
носно малу  національну  активність.  Інструк- 
ція ж,  одрізавши  їх  від  усього  національного 
тіла,  зразу  вдмухнула  гаряче  почуття  спіль- 
ности  інтересів,  чуття  образи,  гніву,  обурення. 
„Окраїни"  заворушились,  захвилювались,  ста- 
ли тягнутись  до  „автономної"  України. 

Розбурхане  національне  чуття  стало  крі- 
сталізуватись  і  формуватись  у  виразні  дома- 
гання. З  усіх  кінців  України  посипались 
протести  проти  поділу  єдиного  народу,  проти 
шматування  національного  тіла.  Клич  єдиної, 
неподільної  України  залунав  по  всій  укра- 


А 


49 

їнськііі  землі,  єднав  усіх,  збивав  до  одного 
цілого  навіть  ті  елементи,  які  до  того  часу 
були  байдулшми  до  національного  відро- 
дження. Інструкція  прислужилася  до  зміц- 
нення й  об'єднання  національної  самосвідо- 
мости  краще,  ніж  сотні  аґітаторів. 

Так  само  вона  спричинилась  до  кращого 
вияснення  суті  й  розміру  уіфаїнських  дома- 
гань. Обмелгсння  Ґенерального  Секретаріату 
в  сфері  й  об'ємі  його  компетенції  послужили 
як  раз  для  того,  що  вся  Україна,  навіть  не 
українські  елементи  почули  конечну  необ- 
хідність у  задоволенню  цих  сторін  держав- 
ного будівництва  України.  Обмея^ення  під- 
креслили настійну  необхідність  самоорґані- 
зації  й  окремої  державности  земель,  заселених 
одним  народом,  з  одними  економичними, 
побутовими,  культурними  й  історичними  умо- 
ваші  яаїття. 

Інструкція  ще  раз  нагадала,  що  мир,  дій- 
сний мир  між  націями  здобувається  бороть- 
бою, творенням  своїх  сил,  єднанням  їх  і 
єднанням  в  інтересах  працюючих.  Коли  ці 
інтереси  порупіено,  миру  не  може  бути,  а 
всякі  угоди  й  договори  є  тільки  тимчасовим 
передихом  для  нової  боротьби. 

4.  Гній  старих  ран. 

А  інтереси  орґанізації  життя  на  Україні 
порушувались    Інструкцією    дуже    помітно. 

Відродження  нації,  II.  4 


60 

Іменно  треба  було  яко  мога  більше  орґані- 
зації,  продуктивної  праці,  розчищання  всіх 
сфер  економичного  й  політичного  життя  від 
старих  пережитків,  від  гною  старих  ран,  від 
нечисті  й  отруйних  елементів  старих  часів. 
Треба  було  яко  мога  більше  засобів  для  того, 
яко  мога  більше  сил. 

Розхитане  війною  економичне  я^иття  Укра- 
їни підупадало.  Голод  примарою  ходив  уже 
по  Росії  й  подихав  холодом  на  деякі  частини 
українських  ґуберній  сумежних  з  Росією  (Чер- 
нигівш,ина).  Продовольчих  запасів  було  мало, 
сама  продовольча  справа  провадилась  хао- 
тично, безладно,  без  сістеми.  Петроград  про- 
сто вигрібав  усе,  що  міг  з  України  й  тим 
обмея^увалась  уся  його  продовольча  політика. 
Розуміється,  він  ні  за  що  не  хотів  дати 
Україні  право  самій  порядкувати  цею  спра- 
вою в  себе. 

Фінанси  стояли  ще  гірше.  Податків  ніхто 
ніяких  не  платив.  Населення  не  почувало 
ніякої  пошани  до  Уряду,  не  чуло  ніякої  ор- 
ґанізації  й  через  те  не  хапалось  з  виплатою 
своїх  залеглостей. 

Селянство,  змучене  війною,  знервоване 
революцією,  убоге  в  духовному  життю,  бідне 
на  розвагу,  на  засоби  одхилення  псіхіки  від 
тяжких  явищ  життя,  кинулось  у  алкоголізм, 
шукаючи  в  йому  забуття  й  розваги.  По  всіх 
селах  розплодились  у  колосальній  кількости 


^_ 51 

саморобні  ґуральні,  яіа  курили  горілку-,, са- 
могонку".  Сотні  тисяч  пудів  дорогого  хлібу 
без  жалю  винищувалось  на  вироб  цієї  п'яної 
отрути.  Село  напивалось,  дуріло,  труїлось, 
мучилось  і  рятувалось  тою  самою  „само- 
гонкою". 

Міліція  сільська  (та  й  міська)  була  орга- 
нізована зле,  ніхто  її  не  поважав,  не  боявся, 
не  слухався.  Подекуди  траплялись  випадки 
хабарництва  міліції.  Стара  поліцейська  не- 
чисть під  назвою  міліції  пробіралась  знов 
до  своїх  теплих  посад.  А  з  нею  пробіралась 
і  контрреволюція. 

Суд  не  функціонував.  Народ  не  вірив 
цій  закостенілій,  продажній  і  пристосованій 
до  захисту  прівілеґій  і  законів  пануючих 
кляс  інстітуції.  Народ  сам  шукав  рятунку 
й  справедливости  в  собі.  Пішла  пошесть 
самосудів. 

З  фронту  цілими  масами  сунули  дезер- 
тири. Вимучені  й  розлючені  своїми  страж- 
даннями в  пеклі  побоїща,  вони  страшною 
темною  силою  йшли  на  країну,  забивали 
всі  залізшщі,  додавали  ще  безладдя  й  часто 
виливали  на  неповивних  свою  лють  і  свій 
одчай. 

Скликаний  зараз  же  по  приняттю  Ін- 
струкції Секретарством  внутрішніх  справ 
з'їзд  комісарів  з  України  розгорнув  сумну 
й  загрозливу  картину  безладу,  розпаду,  ди- 


чавіння.  Всі  комісарі  в  один  голос  ліалілись 
на  брак  засобів  для  орґапізації  орґанів  по- 
рядку. Але  де  ж  було  їх  взяти,  коли  Тимча- 
сове Правительство  навіть  ту  нещасну  обіцяну 
крихту  в  300.000  карбованців  для  внутріш- 
ніх потреб  Ґенерального  Секретаріату  не 
хотіло  видати.  А  тут  же  треба  було  сотні 
міліонів  кинути,  щоб  скласти  міцні,  тверді 
орґани  охорони  ладу. 

Отже  не  диво,  що  населення  само,  яі; 
сказано,  шукало  якихсь  засобів  рятунку. 
Самосуди  не  могли  задовольнити.  Це  були 
швидче  акти  помсти,  розправи,  а  не  охорони. 

І  от  цілком  природним  шляхом  виніп^ае 
„вільне  козацтво".  Найбільш  свідолшй,  —  по- 
літично й  національно,  —  елемент  села  брав 
на  себе  завдання  охорони  порядку  й  ладу  в 
своїй  околиці.  Складалась  орґанізація,  роз- 
преділяла  ролі,  вводила  дісціпліну,  діставала 
зброю,  коней,  заводила  навіть  форму  одягу 
й  несла  охоронну  слул^Vбу  в  своєму  районі. 
Одне  село  зносилось  з  другим,  волость  з 
волостю,  орґапізації  вільного  казацтва  пе- 
рекидались у  другі  повіти.  І  таким  чином 
пішли  „сотні",  „куріні",  „коші"  козацькі. 
Особливо  цей  рід  самооборони  населення 
розвинувся  в  прифронтовій  смузі,  де  най- 
більше було  дезертирства  й  грабія^ництва. 
Через  те  на  тому  самому  з'їзді  комісарів  ті 
комісарі,  що  були  з  прифронтових  ґуберній, 


гаряче  обстоювали  необхідність  піддержки 
й  розвитку  сієї  корисної  й  природної  орґа- 
нізації  населення.  А  комісарі  з  дальших 
ґуберній,  де  ця  орґанізація  ще  не  встигла 
приш,епитись,  побоювались  її,  страхалися 
„самочинности"  й  були  проти  неї. 

Але  Ґенеральний  Секретаріат  справедли- 
во бачив  у  ній  один  із  засобів  хоч  трохи 
навести  лад  у  краю.  Практика  вільного  ко- 
зацтва вже  показувала,  п],о  вільне  козацтво 
притягало  елемент  розвинений,  революційний 
і  національно  свідомий.  Був  навіть  якийсь 
романтизм  у  всьому  духові  цих  сотень,  ку- 
рінів,  навіть  в  одягу  (жупани,  старі  шаблі, 
козацькі  шапки).  Сам  народ  пригадував  ко- 
лишні часи,  обтирав  порох  з  старих,  забутих 
традіцій  і  звертався  до  них  за  порятунком. 

Але  знов  таки,  щоб  допомогти  й  цьому 
явищу,  треба  було  засобів,  треба  було  гро- 
пісй,  зброї,  одежі  для  добровільних  охорон- 
ців ладу  й  життя  населення. 

І  знов  натик'ався  Ґенеральний  Секретаріат 
ка  стіну,  знову  почував  себе  безсилим,  по- 
збавленим усякої  мо^кливости  робити  щось 
корисне  й  необхідне   для   орґанізації  краю. 

5.  Туга  за  владою. 

А  Ґенеральний  Секретаріат  уважався  ж 
владою,  Урядом.  Все  населення  тепер  диви- 
лось  на   його   як   на   єдиного    упорядчика 


64 

ВСЯКОГО  лиха  й  неладу.  Він  мусів  навести 
порядок,  дати  людям  хліба,  спинити  грабілш, 
навезти  товарів,  прикрутити  дезертирів,  ха- 
барників, спекулянтів,  спинити  війну,  роз- 
преділити  землю,  поліпшити  залізні  дороги, 
підвищити  платню  служащих,  обмежити  й 
знищими  здирство  та  експлуатацію  капіталі- 
стів. Адже  Ґенеральний  Секретаріат  був 
тепер  Правительством  Уїсраїни. 

А  це  Правительство  не  мало  навіть  тих 
кільки  десятків  тисяч  рублів  для  завдатку 
київській  городській  Думі,  без  якого  цей 
„демократичний"  орґан  не  хотів  пустити  в 
смердючий  отель  Правительство.  Петроград 
не  відповідав  на  домагання  Ґ.  Секретаріату, 
на  його  донесення  в  справі  орґанізації  краю. 
Це  була  розрахована,  подла  провокація  ви- 
гнаних можновладців:  а  ну,  мовляв,  нехай 
попробують  без  усяких  засобів  творити  свою 
автономію!  Нехай  здіскредітують  себе  перед 
своїм  власним  народом,  нехай  на  них  око- 
титься гнів  населення  за  все  те  паскудство, 
яке  ми  там  наробили. 

Населення  ж  не  знало  цих  єзуїтських 
способів  боротьби  Тимчасового  Правитель- 
ства  з  його  волею.  Населення  бачило  свій 
Уряд,  воно  ждало  від  його  праці,  помочі, 
всього  того,  для  чого  повинен  істнувати 
дійсно  народній  Уряд. 

А  згага  сильної,  твердої  влади  була  не 


65 


ТІЛЬКИ  у  широких  мас  населення,  не  тільки 
у  знервованого  й  зтомленого  обивателя, 
але  й  у  більш  орґанізованпх,  свідомих 
елементів,  навіть  серед  кругів  самої  Цен- 
тральної Ради.  їм  так  хотілось,  ш,об  був, 
нарешті,  справжній,  свій,  сильний,  поряд- 
куючий Уряд,  п];о  вони  забували  все,  п];о 
знали,  й  в  один  голос  кричали  Ґенерально- 
му  Секретаріатові:  „Беріть  владу  в  свої 
руки!  Та  будьте  ж  сильні,  тверді,  будьте 
справжнім  урядом!" 

І  коли  все  ж  таки,  не  вважаючи  на  їхнє 
жагуче  бажання,  на  благаюче  домагання 
всього  населення,  яке  так  охоче  приймало 
ту  тверду  владу,  коли  тої  влади  Ґен.  Секре- 
таріат не  виявляв,  його  обвинувачували  в 
неумінню,  в  нетвердости,  в  нездатности  бути 
урядом. 

І  Ґенеральний  Секретаріат  під  батогами 
цих  криків,  під  пресом  дійсної  потреби  дати 
лад  розколопжаному  краєві  робив  надлюд- 
ські усилля,  пі.об  справді,  не  діскредітувати 
перед  усім  народом  ідею  української  влади. 

Але  п],о  він  міг  зробити,  коли,  насам- 
перед, кровоточива  рана  в  тілі  народу,  ота 
війна,  оте  джерело  всякого  неладу,  знесилля 
й  анархія,  коли  та  рана  не  загоювалась, 
коли  її  руська  буржуазія  не  переставала 
піддержувати,  роз'ятрювати?  Що  міг  зробити 
новопарояоденпй  український  Уряд,  коли  вігі 


56 

мав  зв'язані  руки,  коли  в  найважніщих  га- 
лузях господарського  лшття  йому  було  пере- 
копано шляхи? 

6.  Необхідність  розв^язати  руки. 

І  цілком  зрозуміло,  що  єдиним  виходом 
з  цього  траґічного  становища  було  яко  мога 
швидче  розплутати  пов'язані  руки  й  узятії 
в  них  усі  засоби,  які  налел^иться  мати  тому, 
хто  повинен  робити  творчу  державну  роботу. 

І  цілком  природно,  що  Ґенеральний  Се- 
кретаріат тільки  в  цьому  напрямі  й  міг 
бачити  свою  діяльність  продуктивною.  Це  він 
і  заявив  цілком  виразно  в  своїй  декларації  на 
засіданню  Малої  Ради  з  12  жовтня  (н.  ст.). 

Заявивши,  не  зважаючи  на  Інструкцію, 
свою  цілковиту  відповідальність  тільки  перед 
Центральною  Радою,  а  такол^  про  твердий 
намір  разом  з  усією  українською  демократією 
добиватись  точно  зазначених  державних 
форм,  що  мають  забезпечити  „майбутній 
національно-політичний  стан  яко  рівноправ- 
ного дерлгавного  тіла  в  федеративній  респу- 
бліці Росії",  розповівши  про  становище  в 
краю  й  про  намічені  заходи  що  до  поліп- 
шення його,  Ґенеральний  Секретаріат  рішуче 
ставав  на  шлях  поширення  як  своєї  ком- 
тенції,  се-б-то  включення  в  неї  всіх  виклю- 
чених секретарств,  так  і  об'єднання  всіх 
одрізаних  ґуберній  з  усією  Україною. 


57 

Кінчалася  Декларація  заявою,  що  Секре- 
таріат буде  „черпати  свою  силу  з  самого 
длгерела  тої  сили:  волі  народу". 

І  цілком  зрозуміло,  що  таку  декларацію 
було  ухвалено  не  тільки  українськими,  але  й 
неукраїнськими  демократичними  партіями. 
Бо  вони  самі  виразно  бачили,  що  без  цих 
поширень  Інструкції  буде  не  орґанізаційна, 
не  творча  робота,  а  тільки  побільшення  без- 
ладдя, від  якого  могла  виграти  хіба  що 
контрреволюція. 

Це  й  підтвердилось  як  раз  тим,  що  кадети, 
що  були  в  Ц.  Раді,  не  погодились  з  цим  по- 
глядом, не  схотіли  згодитись  з  декларацією 
й  виступили  з  сіхладу  Центральної  Ради.  Для 
них  безладдя  й  поглиблення  його  були  не 
страшні,  а  бажані. 

А  з  другого  боку  цей  виступ  кадетів  яс- 
краво підкреслював,  що,  дійсно,  Інструкція 
для  них  була  тільки  примусовим  перемиррям, 
яке  вони  охоче  зривали.  А  зриваючи,  розпо 
чинали  нову  боротьбу. 

Тимчасове  Правительство,  будучи  цілко- 
вито в  руках  кадетів,  розуміється  робило 
тільки  те,  що  диктувалося  ними.  Воно,  як 
сказано,  не  давало  грошей  Ґенеральному 
Секретаріатові,  не  зверталось  до  його  ні  з 
якими  справами,  іґнорувало,  провокувало. 
Наприклад,  історія  з  призначенням  на  по- 
саду Київського  Комісара  К.  Василенка  без 


58 

порозуміння  з  Ґенеральним  Секретаріатом, 
навіть  без  оповіщення  його  про  такий  ва^к- 
ний  факт  у  життю  столиці  України,  було  ні 
що  инче,  як  провокація.  І  характерно,  що 
соціальдемократ-меньшевик  К.  Василенко, 
„тоже-малоросс",  який  навіть  один  час  був 
членом  Ґенер.  Секретаріату,  приняв  цю  по- 
саду, приняв  проти  бал^ання  всієї  укр.  демо- 
кратії, проти  бажання  Ґенер.  Секретаріату. 
Розуміється,  це  був  уяге  стан  війни. 

7.  Остання  „законність"  гнилих  можно- 
владців. 

А  особливо  цей  стан  вияснився,  коли  в 
Центр.  Раді  та  в  Ґен.  Секретаріаті  виразно 
встало  питання  про  склішанпя  Українських 
Установчих  Зборів.  Українська  демократія 
хотіла  раз  на  все  точно  й  „правильно",  за- 
гальним голосуванням  вияснити  волю  насе- 
лення всієї  України.  Українські  Установчі 
збори  мали  бути  лоґічною  й  послідовною 
реалізацією  права  самоозначення  націй. 

Але  така  послідовність  здалася  гнилій 
петроградській  владі  до  того  страпіною,  що 
вона  рішила  вступити  з  українством  до  рі- 
шучої боротьби. 

Але  як?  Спочатку  „законники"  хотіли  по- 
вести справу  „законно":  притягти  до  суду 
Ґенеральний  Секретаріат  за  „сепаратизм". 
З  цією  метою  було  навіть  дано  з  Петрограду 


59 

наказ  київській  судовій  владі  розпочати 
проти  Ґенер.   Секретаріату  судовий  процес. 

Але,  очевидно,  така  „законність"  здалась 
буржуазним  шахраям  небезпечною.  Хто  його 
зна,  п];о  з  того  могло  вийти.  Адже  цей  про- 
цес мав  відбуватися  на  Вкраїні,  де  населення, 
не  виключаючи  й  війська,  ставилось  з  дея- 
кою відмінностю  що  до  кадетських  проку- 
рорів і  до  Ґенерального  Секретаріату. 

І  з  усієї  справи  міг  вийти  такий  наслі- 
док, що  й  пани-кадети  й  пани-прокурори 
могли  опинитися  під  судом  народу.  А  такий 
суд  не  віпзував  цим  панкам  нічого  доброго. 

Отже  постановлено  було  на  цей  риско- 
ваний шлях  не  ставати.  Навіть  чутки  й  по- 
голоски про  цей  намір  яко  мога  чистіще 
позамітати. 

Замісць  того  вибрано  було  инчий,  не  такий 
„законний"  спосіб  боротьби,  але,  як  здава- 
лось кадетам,  певніщий :  викликати  більпіість 
українського  Уряду  в  Петроград,  немов  би 
на  конференцію,  а  там...  видніще  буде,  що 
з  ними  зробити.  А  зробити  мали  просту  річ: 
арештувати  Ґенеральних  Секретарів  у  Петро- 
граді, а  в  Київі  розігнати  Центральну  Раду 
швидким  і  рішучим  наскоком. 

Ні  Центральна  Рада,  ні  Ґенеральний  Се- 
кретаріат про  ці  плани  не  знали.  Потім  тільки 
вияснилось,  що  в  Петроградській  тюрмі  вже 
було  наготовлено  камери  для  Ґенеральних 


60 ^ 

Секретарів.  Ми  гадали,  що  Тимчасове  Пра- 
вительство  хоче  на  нас  „возд^ьПствовать"  у 
конференції.  Нам  також  треба  було  „воздіьй- 
ствовать"  на  його  й  вияснить,  коли  можна, 
хоч  трохи  його  дурну  політику.  І  через  те 
декільки  членів  Ґенерального  Секретаріату 
рішили  виїхати  до  Петрограду  на  запросини 
Тимчасового  Правительства. 

Але  вони  приїхали  туди  в  той  день,  коли 
большевіп^и  вже  обстрілювали  Зімовий  Палац 
і  коли  наші  „законники"  тікали  від  „без- 
законного", але  могучого  вибуху  робітничої 
революції.  Ні  конферувати  ні  змагатись  не 
було  вл^е  з  ким,  „грізна"  влада  розлетілась 
на  всі  боки,  як  купка  злодійкуватих  горобців. 

На  тому  й  скінчились  відносини  Україн- 
ського Уряду  з  „демократичним"  Тимчасовим 
Правительством. 


^1 


РОЗДІЛ  III. 

Робітнйче-селянська  рево- 
люція в  Росії  й  на  Україні 

(листопад,  1917  року). 


ОІ 


РОЗДІЛ  ш. 

Робітниче^селянська  революція  в  Росії  8 
на  Україні 

(листопад,  1917  року). 

1.  Через  що  не  за  инчою  „демаґоґіею"?  —  2.  Комітет 
Охорони  Революції.  —  3.  Перемога  третього. 

1.  Через  ІДО  не  за  инчою  „демаґоґіею*^? 

Вороги  большевпків  люблять  поясняти 
їхній  успіх  у  боротьбі  з  Тимчасовим  Прави- 
тельством  їхньою  демаґоґіею,  наїслепами,  поту- 
ранням темним  інстінктам  мас  і  тому  подібним. 

Коли  це  пояснення  йде  від  щирого  серця, 
то  воно  —  тільки  наївне  й  жалюгідне.  Коли 
—  неш;ире,  то  воно  виявляє  злу  безсилість. 

А  хіба  ж  прихильники  Тимчасового  Пра- 
вительства,  запальні  оборонці  коаліції  з  бур- 
жуазією не  вживали  демаґоґії,  наклепів  на 
большевпків?  Хіба  не  кричали  всі  ґазети 
про  большевішів,  що  вони  —  німецькі  шпіони, 
запроданці,  зрадники,  потайні  прихильники 
монархізму?  І  хіба  це  не  кричалось  у  той 
час,  коли  большевицькі  ґазети  було  закрито, 
коли  їм  було  затулено  рота? 


64 ^ _ 

Далі.  Хіба  есери  не  „потурали  інстінк- 
там"  селянських  мас  „демаґоґічниз^ш"  обіцян- 
нями землі? 

І  хіба  яі  у  руках  коаліції  не  було  всіх 
апаратів  влади,  всіх  засобів  яі^  найкраще 
поставити  пропаґанду  своїх  ідей  і  намірів? 
А  один  „боя^ественний",  „душка"  Керенський? 
Він  я:е  літав  з  фронта  на  фронт  і  невга- 
монно  „одушевляв"  армію. 

І  чого  ж  то  так  сталось,  що  маси  пові- 
рили больпіевицькій  демаґоґії,  а  не  коалі- 
ційній? Через  що  вони  не  злякались,  що 
большевики  —  німецькі  шпіони,  зрадники  й 
запроданці?  Чому  маси  на  фронтах  і  в  тилу 
так  люто  трощили  ту  коаліцію? 

Та  дул^е  просто:  самі  маси  були  з  при- 
роди своєї,  з  свого  клясового  становища 
больпіевиками,  се-б-то,  вони  всією  своєю  істо- 
тою хотіли  повного  політичного  й  соціаль- 
ного визволення.  І,  розуміється,  вони  охот- 
ніще  вірили  тим,  хто  ішикав  їх  до  такого 
визволення,  хто  їм  обіцяв  його,  ніж  тим,  хто 
спиняв,  хто  кликав  далі  віддавати  своє  яшття 
в  ім'я  чужих  і  гидких  інтересів. 

Але  в  чому  ж,  власне,  була  та  демаґоґія 
большевиків? 

Тимчасове  Правите льств о  не  хотіло  й  не 
могло  спинити  війни.  Воно  лякало  маси  гні- 
вом і  карою  союзників;  воно  їх  розчулювало 
слезливими  словами  про  вірність  своїм  дру- 


і 


65 

зям,  про  честь  держави,  про  обов'язок  рево- 
люції піддержати  боротьбу  проти  німецького 
мілітаризму. 

А  большевіши  на  це  казали:  європейські 
капіталісти,  грабіжники  своїх  і  чужих  на- 
родів, не  можуть  бути  союзниками  револю- 
ційного, російського  робітництва  й  селянства. 
Ніяких  з'обов'язань  що  до  них  не  ліоже  й  не 
повинно  бути,  є  вищий  обов'язок:  спинити 
страпіне  злочинство  війни,  припинити  ни- 
щення сил  російського  народу.  Тимчасове 
Правительство  не  хоче  й  не  моясе  цього  зро- 
бити, бо  воно  упадає  перед  союзницькою  й 
своєю  буржуазією.  Коаліція  демократії  з  бур- 
жуазією також  не  здатна  це  зробити,  бо  ця 
коаліція  в  тільки  засоб  прикрити  дійсне  па- 
нування буржуазних  кляс.  Єдина  мояшивість 
спинити  війну — це  взяти  працюючим  клясам 
владу  в  свої  руки,  порвати  всякі  з'обов'язання 
що  до  союзників  і  заключити  мир  з  німцями. 
Коли  ж  союзники  спробують  ужити  якихсь 
репресій  до  революційної  Росії,  то  боронити 
свою  волю  всіма  силами. 

Отже  нічого  дивного  не  було  в  тому, 
що  на  боці  Тимчасового  Правительства  не 
лишилось  ні  одного  полка,  коли  больше- 
вики  вдруге  в  листопаді  (н.  ст.)  виступили 
проти  його.  Значна  більшість  Петроградсько- 
го ґарнізону,  майже  все  робітництво  з  збро- 
єю  в   руках,   свідомо    й   рішуче    стали   до 

Відродження  націТ.  II.  & 


66 

боротьби  за  здійснення  большевицької  „де- 
маґоґії". 

А  за  Петроградом  розкотилась  революція 
по  всій  Росії  й  за  якийсь  тиждень-півтора  вся 
коаліційна  влада,  так  само  як  колись  царська, 
розлетілась  на  трісочки,  й  замінилась  владою 
робітниче -селянською,  владою  Рад  Робітни- 
чих, Селянських  і  Салдатських  Депутатів. 

В  Петрограді  сформувався  новий  Уряд, 
Рада  Народніх  Комісарів,  який  оповістив 
„війну  війні",  війну  капіталізму,  боротьбу  з 
буржуазним  устроєм  дерл^ави  й  творення  в 
Росії  підвалин  нового  ладу, — соціалістичного. 

2.  Комітет  Охорони  Революції, 

На  Україні  робітниче-селянська  революція 
прибрала  инчі  форми,  ніж  у  Росії.  Тут  на 
арену  боротьби  виступила  третя  сила — укра- 
їнство. І  ця  сила  перемогла  обидві:  й  боль- 
шевизм  і  коаліцію. 

Як  тільки  в  Петрограді  вибухло  повстання 
й  Тимчасове  Правительство  майже  все  було 
заарештоване  большевиками  й  звістки  про  це 
дійшли  до  Київа,  тут,  звичайно,  також  під- 
нялось заворушення.  Большевики  мали  серед 
київського  ґарнізону  деякі  свої  частини,  але 
їх  було  не  настільки  багато,  щоб  можна  було 
з  ними  виступати  до  рішучого  бою  з  пра- 
вительственними  військами.  В  той  же  час 
військовий  урядовий  штаб  робив  усі  заходи 


67 

щоб  напасти  на  большевиків.  Перемога  Уряду, 
розуміється,  насамперед  повела  б  до  реакції, 
контрреволюції,  а  тим  самим  і  до  антіукра- 
їнства. 

Отже,  щоб  перехопити  ініціативу  в  свої  руки, 
українська  й  неукраїнська  революційна  демо- 
кратія сформувала  „Комітет  Охорони  Рево- 
люції", який  перебрав  у  ці  дні  всю  військову 
й  адміністративну  владу  в  свої  руки.  Скла- 
дався він  з  усіх  партій  і  орґанізацій,  не 
виключаючи  й  большевиків. 

Комітет  видав  дня  8  падолиста  н.  ст.  ві- 
дозву до  населення  України,  в  якій  між 
пнчим  говорив: 

„Власть  Комітету,  котрий  об'еднюе  всі  ор- 
ґани  революціїіної  демократії,  всі  революційні 
й  соціалістичні  партії  нашого  краю,  як  укра- 
їнські так  і  неукраїнські,  поширена  на  всю 
Україну,  на  всі  дев'ять  ґуберній:  київську, 
подільську,  волинську,  полтавську,  черни- 
гівську,  харківську,  херсонську,  катеринослав- 
ську й  таврійську. 

„Краєвий  Комітет  для  охорони  революції 
закликає  всю  людність  до  спокою,  а  всі  ре- 
волюційні й  демократичні  орґанізації  об'єд- 
натися в  місцеві  комітети  для  охорони 
революції  під  проводом  Краєвого  Комітету. 
Громадяне  України,  до  спокою,  праці  й 
дружної  оборони  революції  вас  кличе  Краевий 
Комітет". 

5* 


68 

3.  Перемога  третього. 

Отя^е  тут  важно  одзначити  два  факти. 
Перший:  Краевнй  Комітет  Охорони  Революції 
поширив  рямці  інструкції  й  включив  у  свою 
компетенцію  одрізані  кадетами  ґубернії.  З 
цього  моменту  Україна  фактично  об'єдналась. 

Другий  важний  момент  є  той,  ш;о  в  складі 
цього  комітету  були  й  большевики. 

Але,  на  жаль,  не  довго.  Того  ж  дня,  як 
видано  відозву,  большевики  виступили  з  ко- 
мітету. Причиною  була  принята  Малою  Радою 
резолюція  про  повстання  большевиків.  Такого 
змісту: 

„Визнаючи,  п],о  влада  яіс  у  державі,  так 
і  в  колшім  окремім  краю,  повинна  перей- 
ти до  рук  усієї  революційної  демократії, 
увая^аючи  недопустимим  перехід  усієї  влади 
виключно  до  рук  Рад  Робітничих  і  Салдатсь- 
ких  Депутатів,  які  являються  тільки  частиною 
зорґанізованої  революційної  демократії,  Укра- 
їнська Центральна  Рада  через  це  висловлю- 
ється проти  повстання  в  Петрограді." 

Цілком  зрозуміло,  ш,о  большевики  не 
могли  лишатися  в  тій  орґанізації,  яка  була 
проти  них,  і  виступили  з  неї.  Згоду  було 
розірвано. 

Київська  Рада  Робітничих  і  Салдатських 
Депутатів,  п],о  була  під  керовнпцтвом  боль- 
шевиків, рішила  триматися  окремо  від  Цен- 
тральної Ради. 


69 

Але  й  проти  Краевого  Комітету  охорони 
революції  й  проти  Ради  Роб.  і  Салд.  Деп.  на 
Україні  рішуче  виступив  штаб  округи,  на  чолі 
з  новопризначеним  поза  плечима  Ради  на- 
чальником округи  Поляком  ґепералом  Кве- 
цінським  і  комісаром  при  окрузі  Українцем 
ренеґатом  Киріенком.  Опираючися  на  пшолах 
юнкерів  і  прапорщиків  та  на  козаків,  поста- 
новив штаб  кроввю  залити  всш^у  спробу  рево- 
люції. На  поміч  собі  виклішав  штаб  з  фронту 
ще  деякі  козачі  части,  чесько-словацький 
баталіон  і  кілька  так  званих  баталіонів  смерти, 
вірних  скинутому  правительству.  Краевий 
Коштет  охорони  революції  проголосив  штаб 
розпущеним,  в  дожиданню  помочі  з  фронту 
штаб  ухвалив  розправитися  з  Радою  Робітни- 
чих Депутатів,  провід  якої  був  у  руках  боль- 
шевиків. 

З  цією  метою  штабом  було  зроблено  про- 
вокаційний трус  і  арешт  большевиків  в  па- 
лаці на  засіданню  Ради  роб.  і  салд.  депутатів. 
Трус  і  арешт  було  зроблено  не  вважаючи  на 
те,  що,  як  відомо  було  й  штабові.  Рада  роб. 
депутатів  не  мала  наміру  робити  виступу, 
не  почуваючи  себе  для  того  сильною.  Не 
зважаючи  на  протест  представників  Ц.  Ради, 
що  взялися  шірно  улаштувати  конфлікт, 
арештованих  не  випустили  й  одвезли  в  вій- 
ськову тюрму. 

Тоді  большевицькі  військові  части,  роз- 


70 

лючені  провокацією  ршних  Киріенків  кину- 
лися до  бою  з  численно  переваяіаючими  їх 
правительственними  військами. 

Розпочався  справжнііі  бій  на  улицях 
Київа.  Пущено  було  в  акцію  кулемети,  гар- 
мати, рушниці.  Большевицьких  сил  було 
мало.  Чехо-словаки  й  юнкери,  опора  пітабу, 
вже  почали  перемогати.  Але  тут  вміпіались 
війська  Центральної  Ради  й  вирішили  всю 
справу.  Юнкери  почали  тікати.  Чехо-словаки 
запротестували  проти  свого  начальства,  п];о 
вело  їх  у  бій  проти  народу,  й  штаб  мусів 
прохати  миру. 

Умови  миру  було  складено  такі: 

1)  Певний  контроль  над  штабом  в  особі 
окремого  комісаріату,  2)  увільнення  арешто- 
ваних большевиків,  3)  приведення  міста  до 
мирного  стану,  4)  розслідування  подій  у  па- 
лаці, 5)  вивід  з  Київу  військових  частин, 
приведених  у  зв'язку  з  подіями. 

Штаб  умови  ці  приняв,  але,  розуміючи, 
Шіо  це  умови  тільки  на  якусь  хвилину,  не 
схотів  дожидатись  свого  арешту  й  увесь  утік, 
разом  з  „землячком"  Киріенком,  комісаром 
Тимчасового  Правительства.  І  таким  чином 
уся  влада  в  Київі  перейшла  до  рук  Цен- 
тральної Ради  й  Ґенерального  Секретаріату. 


~^1 


РОЗДІЛ  ІУ. 

проголошення  Федерації  з 
Росією 

(20  листопаду  [н.  ст.]  1917  р.). 


"1  ^ 


РОЗДІЛ  ІУ. 

Проголошення  Федерації  з  Росією 

(20  листопаду  [н.  ст.]  1917  р.). 

1.  Третій  Універсал  У.  Центральної  Ради.  —  2.   От 
тепер,  коли  руки  розв'язано... 

1.  Третій  Універсал  У.  Центральної  Ради. 

Центрального  російського  Уряду,  з  яким 
складалося  умови,  договори  й  інструкції  не 
стало.  Недобитки  його  метупшлись  по  фрон- 
тах і  ріжних  закутках  Росії,  намагаючись  при- 
вернути до  себе  „загублений  рай"  колишнього 
панування.  В  Москві  й  инчих  містах  Росії 
одбувались  люті  жорстокі  бої  за  владу. 

Отже  для  української  демократії  питання 
стояло  так:  або  визнати  петроградський  Уряд 
Народніх  Комісарів  і  йти  з  ним  разом,  по- 
діляючи всю  його  соціальну  й  політичну 
проґраму,  або  вести  цілком  самостійну,  ні  з 
ким  уже  не  пов'язану  акцію. 

Центральна  Рада  вибрала  другий  шлях. 
Своєю  резолюцією  в  справі  повстання  боль- 
шевиків  вона  вже  з  самого  початку  поста- 
вилась неґативно  до  большевицької  влади. 


74 

Другий  л^е  шлях,  розуміється,  перш  усього 
консеквентно  вимагав:  викинути  на  смітник 
історії  Інструкцію  й  провадити  орґанізацію 
української  державности  тільки  своєю  волею 
й  своїм  розумінням.  А  ця  воля  й  розуміння, 
а  також  уся  загально-російська  й  українська 
сітуація  вимагала  як  найшвидчого  об'єд- 
нання українських  земель  в  одну  цілість, 
перебрання  до  рук  української  влади  всіх 
галузів  політичного  й  господарського  життя 
на  Україні  й  самостійного,  негайного  вирі- 
шення питання  про  війну,  мир  і  землю. 

Властиво,  силою  обставин  Україна  фак- 
тично відрізалась  од  Росії,  маючи  з  нею 
тільки  номінальний  федеративний  зв'язок. 
Центральній  Раді  лишалося  тільки  відповід- 
ним актом  зафіксувати  цей  стан. 

Це  й  зробив  3-й  Універсал,  оголошешій 
Центральною  Радою  20  листопаду  (н.  ст.) 
1917  року.  Він  звучав  так: 

Народе  український  і  всі  народи  України! 

Тяжка  й  трудна  година  впала  на  землю 
Російської  Республіки.  На  півночі  в  столицях 
іде  межиусобна  й  крівава  боротьба.  Централь- 
ного правительства  нема  й  по  державі  ши- 
риться безвластя,  безлад  і  руїна. 

Наш  край  так  само  в  небезпеці.  Без  власти, 
дужої,  єдиної,  народньої  Україна  також  може 
впасти  в  безодню  усобиці,  різні,  занепаду. 


75 

Народе  український !  Тії  разом  з  братніші 
народами  України  поставив  нас  берегти  пра- 
ва, здобуті  боротьбою,  творити  лад  і  будувати 
все  життя  на  нашій  землі.  І  ми,  Українська 
Центральна  Рада,  твоєю  волею,  в  ім'я  творення 
ладу  в  нашій  країні,  в  ім'я  рятування  всеї 
Росії,  оповіш,аємо: 

Віднині  Україна  стає  Українською 
Народньою  Республікою. 

Не  відділяючись  від  Російської  Республіки 
й  зберігаюші  єдність  її,  ми  твердо  станемо 
на  нашій  землі,  ш,об  силами  нашиші  помогти 
всій  Росії,  ш,об  уся  Російська  Республіка  стала 
федерацією  рівних  і  вільних  народів. 

До  Установчих  Зборів  України  вся  власть 
творити  лад  на  наших  землях,  давати  закоші 
й  правити  належить  нам.  Українській  Цен- 
тральній Раді,  й  нашо^іу  правительству  — 
Ґенеральному  Секретаріатові  України. 

Маюші  силу  й  власть  на  рідній  землі,  ми 
тою  силою  й  властю  станемо  на  сторожі  прав 
і  революції  не  тільки  нашої  землі,  але  й  усеї 
Росії. 

Ото  ж  оповіш,аємо: 

До  теріторії  Народньої  Української  Респу- 
бліки належать  землі,  заселені  в  більшости 
українцями:  Київп],ина,  Поділля,  Волинь, 
Чернигівщ.ина,  Полтавшдша,  Харьківш,ина,  Ка- 
теринославщина,  Херсонщина,  Таврія  (без 
Криму).  Остаточне  визначення  границь  Укра- 


те 

їпської  Народньої  Республіки,  як  щодо  при- 
лучення частин  Курщини,  Холмщини,  Воро- 
ніжчини,  так  і  сумежних  ґуберній  і  областей, 
де  більшість  населення  українська,  має  бути 
встановлене  по  згоді  зорґанізованої  волі  на- 
родів. 

Всіх  же  громадян  сих  земель  оповіщаємо: 

Віднині  на  теріторії  Української 
Народньої  Республіки  істнуюче  право 
власности  на  землі  поміщицькі  й  инші 
землі  нетрудових  хазяйств  сілсько- 
господарського  значіння,  а  також  на 
удільні,  манастирські,  кабінетські  та 
церковні  землі — касується. 

Признаючи,  що  землі  ті  єсть  власність 
усього  трудового  народу  й  мають  перейти  до 
нього  без  викупу.  Українська  Центральна 
Рада  доручає  ґенеральному  секретареві  зе- 
мельних справ  негайно  виробити  закон  про 
те,  як  порядкувати  земельним  комітетам, 
обраним  народом,  тими  землями  до  Україн- 
ських Установчих  Зборів. 

Праця  робітництва  в  Українській  Народ- 
ній Республіці  має  бути  негайно  упорядко- 
вана. А  зараз  оповіщаємо: 

На  теріторії  Народньої  Республіки 
України  від  сього  дня  встановлюється 
по  всіх  підприємствах  вісім  годин 
праці. 

Тяжкий  і  грізний   час,   який   перебуває 


77 

ВСЯ  Росія,  а  з  нею  й  наша  Україна,  вимагав 
доброго  упорядкування  виробництва,  рівно- 
мірного розділення  продуктів  споживання  й 
кращої  орґанізації  праці.  І  через  те  припи- 
суємо Ґенеральному  Секретарству  праці  від 
сього  дня  разом  з  представництвом  від  робіт- 
ництва встановити  державну  контролю 
над  продукцією  на  Україні,  пильнуючи 
інтересів  як  України,  так  і  цілої  Росії. 

Четвертий  рік  на  фронтах  ллється  кров  і 
гинуть  марно  сили  всіх  народів  світу.  Волею 
й  іменем  Української  Республіки  ми.  Україн- 
ська Центральна  Рада,  станемо  твердо  на 
тому,  щоб  мир  установлено  як  найшвид- 
ше. Для  того  ми  вживемо  рішучих  за- 
ходів,щоб  через  Центральне  Правитель- 
ство  примусити  й  спільників  і  ворогів 
негайно  розпочати  мирні   переговори. 

Так  само  будемо  дбати,  щоб  на  мирному 
конґресі  права  українського  народу  в  Росії 
й  поза  Росією  в  замиренню  не  нарушено. 
Але  до  миру  кожен  громадянин  Республіки 
України,  разом  з  громадянами  всіх  народів 
Російської  Республіки,  повинен  стояти  твердо 
на  своїх  позіціях,  як  на  фронті,  так  і  в  тилу. 

Останніми  часами  ясні  здобутки  револю- 
ції затемнено  відновленою  карою  на  смерть. 
Оповіщаємо: 

Віднині  на  землі  Української  Респу- 
бліки смертна  кара  касується. 


78 

Всім  ув'язненим  і  затриманим  за  полі- 
тичні виступи,  зроблені  до  сього  дня,  як  уже 
засудженим,  так  і  незасудженим,  а  також  і 
тим,  хто  ще  до  відповідальности  не  потягне- 
ний, дається  повна  амністія.  Про  се  не- 
гайно буде  видано  закон. 

Суд  на  Україні  повинен  бути  справед- 
ливий, відповідний  духові  народу. 

З  тою  метою  приписуємо  Ґенеральному 
Секретарству  судових  справ  зробити  всі  за- 
ходи упорядкувати  судівництво  й  привести 
його  до  згоди  з  правними  поняттями  народу. 

Ґенеральному  Секретарству  внутрішніх 
справ  приписуємо: 

Вжити  всіх  заходів  до  закріплення 
й  поширення  прав  місцевого  самовря- 
дування, що  являються  орґанами  найвищої 
адміністративної  влади  на  місцях,  і  до  вста- 
новлення найтіснійшого  зв'язку  й  спів- 
робітництва його  з  орґанами  револю- 
ційної демократії,  що  має  бути  найкращою 
основою  вільного  демократичного  яшття. 

Так  само  в  Українській  Народній  Респу- 
бліці мають  бути  забезпечені  всі  свободи, 
здобуті  всеросійською  революцією:  свобода 
слова,  друку,  віри,  зібрань,  союзів,  страїіків, 
недоторканости  особи  й  мешкання,  право  й 
мо^кливість  ул^ивання  місцевих  мов  у  зноси- 
нах з  усіма  установами. 

Український  народ,  сам  довгі  літа  боров- 


79 

шися  за  свою  національну  волю  й  нині  її 
здобувши,  буде  твердо  охороняти  волю  на- 
ціонального розвитку  всіх  народностей,  на 
Україні  сущих,  тому  оповіщаємо:  що  наро- 
дам великоруському,  єврейському,  поль- 
ському й  иншим  на  Україні  признаємо 
національно  -  персональну  ,  автономію 
для  забезпечення  їм  права  та  свободи  само- 
врядування в  справах  їх  національного  життя. 
Та  доручаємо  нашому  Ґенеральному  Секре- 
тарству національних  справ  подати  нам  у 
найближчім  часі  законопроект  про  національ- 
но-персональну автономію. 

Справа  харчова  є  корінь  державної  сили 
в  сей  тяжкий  і  відповідальний  час.  Україн- 
ська Народпя  Республіка  повинна  напруяшти 
всі  свої  сили  й  рятувати,  як  себе,  так  і 
фронт  і  ті  частини  Російської  Республіки, 
які  потрібують  нашої  допомоги. 

Громадяне!  Іменем  Народньої  Української 
Республіки  в  федеративній  Росії  ми.  Україн- 
ська Центральна  Рада,  кличемо  всіх  до  рішу- 
чої боротьби  з  усяким  безладдям  і  руїнниц- 
твом  та  до  дружнього  великого  будівництва 
нових  дерятвних  форм,  які  дадуть  великій 
і  знеможеній  Республіці  Росії  здоровля,  силу 
й  нову  будучність.  Вироблення  тих  форлі  мав 
бути  проведене  на  Українських  і  Всеросій- 
ських Установчих  Зборах. 

Днем  виборів  до  Українських  Уста- 


80_ 

новчих  Зборів  призначено  27  грудня 
1917  (9  січня  н.  ст.  1918)  року,  а  днем 
скликання  їх — 9  (22  н.  ст.)  січня  1918 
року. 

Про  порядок  сіцпїкання  Українських  Уста- 
новчих Зборів  негайно  видано  буде  закон. 

У  Київі  7  (20)  листопада  1917  р. 

2.  От  тепер,  коли  руки  розв'язано... 

Третій  Універсал  уже  не  зробив  такого 
сильного  вражіння  на  населення,  як  перший, 
хоча  здобутки,  зазначені  в  йому  були  без 
порівнання  більші. 

Це  через  те,  ш,о  Третій  Універсал  явився 
не  результатом  безпосередньої  боротьби,  ве- 
ликого напруження  сил,  щ,о  дає  при  успі- 
ху вибух  радости.  Він,  розуміється,  такояс 
був  наслідком  нашої  акції,  нашої  боротьби, 
він  випливав  із  усієї  сітуації,  що  склалась 
не  без  участи  нашої  волі  й  напруження  сил. 
Але  помітною,  виразною  силою,  ш,о  випхнула 
Універсал  на  світ,  були  все  ж  таки  зовніш- 
ні, незалежні  від  нашої  волі  обставини: 
робітниче- селянська  революція  в  Росії.  Вона 
розірвала  ті  нитки,  якими  пов'язало  нас 
Тимчасове  Правительство,  увільнила  наші 
руки,  якими  ми  зараз  же  утворили  зазна- 
чений в  Універсалі  стан  на  Україні. 

Третій  Універсал  викликав  швидче  чуття 
глибокого    задоволення,    чуття    розрішеної 


81 

справедлиБОСїи.  Тепер,  нарешті,  ми  могли 
творити  життя  по  нашому  образу  й  подобію,  і 
тільки  по  нашому.  Тепер  ми  мали  всі  засоби 
для  того.  Всі  державні  апарати  переходили 
до  рук  Ґенерального  Секретаріату,  всі  фі- 
нансові засоби  були  до  його  розпорядимости, 
вся  військова  сила  підлягала  його  наказам. 
Навіть  та  частина  всеросійського  фронту, 
що  проходила  по  теріторії  України  підлягала 
тепер  Українському  Урядові,  якому  головно- 
командуючий південно-західнім  фронтом  ґе- 
нерал  Володченко  висловив  свою  підлеглість. 
Все  населення,  вся  демократія  України  ди- 
вились на  український  Уряд  з  надією  й  ві- 
рою. Особливо  ж  найбільш  революційна,  се- 
б-то  найбільш  колись  соціально  й  політично 
пригнічена,  упосліжена,  —  пролетаріат  сіль- 
ський і  мійський.  Навіть  большевики  не 
мали  гострої  й  виразної  ворожости  до  сього 
Уряду.  Бо  він  для  всіх  був  тим  Урядом,  який 
боровся  з  Тимчасовим  Правительством,  якому 
російська  буржуазія  в'язала  руки  й  кидала 
колоди  на  шляху  його  творчої  соціальної  й 
національної  праці. 

Цим  також  можна  пояснити  те  явипі;е, 
що  на  Україні  большевизм  під  цей  час  не 
мав  сили.  В  той  час,  як  по  всій  Росії,  по 
всіх  великих  і  малих  її  містах  та  й  селах, 
ішла  жорстока  й  крівава  боротьба  й  влада 
переходила  до  рад  робітничих,  салдатських 

Відродження  нації,  II.  в 


82 

І  селянських  депутатів,  на  Україні  деякі 
спроби  захоплення  влади  большевиками  не 
мали  успіху.  Ми  це  тоді  пояснювали  тим, 
що  гаряче,  свідоме  національне  почуття 
широких  мас  не  допустило  їх  до  „анархії". 
Це  не  вірно.  Дальші  події  виразно  показали, 
ш,о  головною  силою  було  не  національне 
почуття  мас,  не  їхня  національна  любов 
до  української  влади,  яку  вони  підтримували 
проти  замахів  на  неї,  а  соціальне  довірря 
до  неї,  надії  на  те,  ш;о  тепер,  коли  вона 
увільнилася  від  пут,  вона  розрішить  швидко, 
справедливо  й  в  інтересах  їх,  отих  широких 
мас  голоти  всі  насушні,  наболілі  питання. 

Розуміється,  національне  чуття  грало  та- 
кож велику  ролю.  Це  доказується  ось  чим. 
Всі  ті  салдатські  маси,  а  також  українське 
національно-свідоме  робітництво,  ш,о  підтри- 
мували й  оберігали  Центральну  Раду,  зовсім 
не  були  ворожі  до  большевизму.  Вони  не 
могли  бути  до  його  ворожими,  навпаки,  вони 
всією  душою  поділяли  його  лозунґи  цілкови- 
того соціального  визволення.  Але  вони  разом 
з  тим  не  дозволяли  большевикам  скинути 
українську  владу.  Бо  вони  мали  націо- 
нальну гордість,  самоповагу,  національну 
пробуджену  ніжність,  яка  хотіла  свого,  в 
своїх  формах  того  визволення.  Вони  нічого 
не  мали  проти  лозунґу  „вся  влада  радам", 
але  яким  радам?  Своїм. 


І 


83 

А  як  така  єдина  на  всю  Україну  Рада 
вясе  була,  як  вона  вже  сама  раніще  бо- 
ролася з  буржуазією,  як  сам  Ґенеральний 
Секретаріат  у  своїй  відозві  заявляв,  що  Цен- 
тральна Рада  є  не  що  инче,  як  загально 
українська  рада  робітничих,  селянських  і 
салдатських  депутатів,  то  чого  ж  ще  більше 
треба,  для  чого  ще  якісь  инчі  ради?  Цен- 
тральна Рада  справиться  не  гірше  пнчого 
уряду  з  усіма  лихами  на  Україні,  розв'яже 
всі  питання  так,  як  то  потрібне  для  повного 
соціального  й  національного  визволення  всіх 
експлуатованих,  всіх  поневолених  і  упослі- 

5КЄШІХ. 

І  от  ця  віра,  іменно  ця,  а  не  тільки  на- 
ціональна, не  допустила  під  той  час  боль- 
шевизму  на  Україні. 


.?г 


РОЗДІЛ  V. 

Основна  хиба  української 
демократії. 


^-^ 


РОЗДІЛ  у. 

Основна  хиба  української  демократії. 

1.  Не  маси  винні.   —  2.  Соціалізм  малоросійського 
хуторянина. 

1.  Не  маси  винні. 

Але  українська  демократія  не  зрозуміла 
дійсної  суті  прихпльности  українських  ши- 
роких мас  до  своєї  влади.  І  це  нерозуміння 
було  одною  з  причин  тих  помилок  і  неудач, 
які  так  щедро  посипались  далі  на  голову 
молодої  української  державности. 

Коли  аналізуєш  тепер  усі  ті  події,  яісі 
таким  бурхливим,  болючим  вихором  проно- 
сились крізь  історію  українського  відро- 
дження, то  перш  усього  задаєш  собі  питання: 
як  же  то  так  сталось,  ш.о  ті  маси,  які  так 
гаряче,  так  віддано  піддержували  й  боро- 
нили українську  владу,  які  так  горіли  націо- 
нальним чуттям  і  виявляли  таку  міць  націо- 
нальної самосвідомости,  як  воно  так  сталось, 
ш,о  вони  раптом  одвернулись  від  нас,  поки- 
нули й  навіть  повстали  проти  своєї  влади? 

Ми  тоді,  коли  прихильність  мас  до  нас 


85 

гасла  й  помірала,  пояснювали  це  большевиз- 
мом.  Большевики,  мовляв,  здеморалізували 
салдатські  маси,  з'аґітували  їх,  оббріхали 
українську  владу  перед  ними,  розпалили 
своєю  демаґоґіею  їхні  темні  інстінкти,  по- 
тягли за  собою  безсовісними,  безогляднилш 
обіцяннями  всяких  нездійснимих  благ,  —  от 
маси  й  пішли  за  ними.  А  ми,  мовляв,  чесно 
поводились,  ми  не  обіцяли  того,  що  немож- 
ливо, ми  дбали  про  орґанізацію  лшття,  ладу, 
порядку,  ми  не  хотіли  руйнувати  господар- 
ських сил  країни,  ми  кликали  маси  до  дісці- 
пліни  духа,  до  роботи,  а  це  здеморалізова- 
ним масам  не  подобалось  і  вони  через  те 
одвернулись  од  нас. 

Так  ми  тоді  роз'ясняли  сітуацію.  Так,  ма- 
буть, будуть  роз'яснять  її  українські  істо- 
рики. Але  таке  роз'яснення  буде  або  нещире 
або  наївне,  як  воно  було  й  у  нас. 

Так  пояснялось  і  пояснятиметься  особливо 
ще  й  для  того,  щоб  виправдати  наші  маси, 
щоб  довести,  що  вони  таки  мали  національну 
свідомість,  а  що  їх  тільки  збаламутили  во- 
роги українства  й  через  те  вони  так  схиб- 
нули під  той  час. 

Так  само  вороги  українського  відроджен- 
ня будуть  посилатися  на  цей  момент  і  до- 
водити, що  ніякої  національної  свідомости 
у  мас  не  було,  бо  от-же  вони  повстали  ж  самі 
проти  української  влади. 


89 

І  те  й  друге  пояснення  —  не  вірне.  Вся 
причина  в  тому,  що  українська  влада,  що 
вся  керуюча,  партійна  українська  демократія 
розійшлася  з  своїми  маса^ш,  що  вона  була 
соціально  непослідовна,  нерішуча,  неви- 
разна й  не  соціалістична. 

2.  Соціалізм  малоросійського  хуторянина. 

Повторяю  сказане  мною  в  початку  сієї 
праці:  іш,  всі  українські  керуючі  партії,  були 
не  соціалістами,  а  тільки  демократами,  рес- 
публіканцями й  національними  револю- 
ціонера^ш. 

Правда,  ми  всі  називали  себе  соціаліста- 
ми: соціальдемократи  (ніби  правовірні  вже, 
давні  соціалісти),  соціалісти-революціонери, 
соціалісти- федералісти,  соціалісти -самостій- 
ніши.  Все  соціалісти.  Але  це  все  були  не 
вірні  назви.  Одна  тільки  ґрупка,  що  ство- 
рилася під  час  революції,  цілком  вірно,  щиро 
й  чесно  назвала  себе,  а  іменно:  „національ- 
на революційна  партія".  Члени  сеї  „партії" 
отверто  називали  себе  не-соціалістами,  але 
характерно  те,  що  вони  цілком  погожува- 
лись  з  усіма  постановами,  з  усією  соціаль- 
ною політикою  керуючих  соціалістичних 
партій  Центральної  Ради. 

Що  соціалізм  був  тоді  в  моді,  що  кожний 
протестант  проти  царських  поліцаїв  називав 
себе  соціалістом,  це  відомо.    Але  через  що 


90 

Ж  усе  тарси  іменно  соціалістами  себе  на- 
зивали? Чому  не  революціонерами?  Чого 
назва  тільки  революціонер,  демократ,  респу- 
бліканець не  задовольняла  й  конче  треба 
було  ще  „соціалістом"  назватись? 

Бо  маси,  мовляв,  найбільпіе  вірили  тіль- 
ки соціалістам.  І  через  те  бідні  люди,  які 
до  революції  ідейно  ворогували  з  соціалі- 
стами, які  все  своє  життя  лшли  як  добрі, 
спокійні  буржуа,  які  ніколи  ніякої  революції 
ні  в  якій  галузі  буржуазного  життя  не  до- 
пускали, раптом  му  сіли  назвати  себе  соціа- 
лістами, коли  хотіли  брати  активну  участь 
у  політичній  чи  національній  революції.  Бо 
маси  инакше  й  слухати  б  їх  не  схотіли. 

Так,  дійсно,  маси  б  їх  инакше  не  схотіли 
слухати.  Бо  маси,  коли  не  науково,  то  ін- 
туїцією відчували  суть  соціалізму,  вони 
своїм  класовим  інстінктом  угадували  дійсний 
зміст  цього  учення.  Коли  б  не  було  справ- 
жніх соціалістичних  партій,  які  давали  ло- 
зунґи  масам,  які  їх  вели  по  шляху  соціаліз- 
му, то  самі  маси  під  час  цеї  революції  ви- 
творили б  такі  лозунґи,  як  витворювали  їх 
вони,  наприклад,  на  Україні  під  час  Хмель- 
ниччини, гайдамаччини,  коли  маси  боролись 
за  лозунґи  соціального  визволення:  геть 
усяких  соціальних  експлуататорів!  (А  як  та- 
кими експлуататорами  були  перева^кно  кля- 
си  поміш,ицькі  та  торгові,  а  вони  репрезен- 


91 

тувались  поляками  й  євреями,  то  звідси  й 
клич  „геть  ляхів  і  жидів"  був,  більш  соціаль- 
ного, ніж  національного  характеру.) 

Бо  з  того  часу,  як  одна  частина  люд- 
ськости  поневолена  другою,  як  одна  ішяса 
визискує,  топче  другі  й  користується  ними, 
як  гноєм  для  своєї  сили  й  росту,  з  того  часу 
серед  цих  поневолених  живе  невгамоване, 
невтихомирене,  вічно  непокійне,  вічно  болю- 
че прагнення  до  свого  визволення,  до  ски- 
нення панування  одних  людей  над  другими, 
до  соціальної  справедливости,  се-б-то  до 
знищення  поділу  людей  на  кляси,  на  пану- 
ючих і  поневолених. 

Працюючі,  соціально-поневолені,  визиску- 
вані є  з  природи  своєї  соціалістами.  Бо  ще 
раз :  соціалізм  є  визволення  від  усякого  утиску, 
рабства,  глуму  й  визиску.  Але  соціалізм 
поневолених  є  не  той  соціалізм,  який  розу- 
міють і  розуміли  ті  „соціалісти",  що  для  до- 
вірря  мас  підфарбувалися  під  його. 

А  також  і  не  той,  який  розуміла  українська 
демократія,  не  виключаючи  й  наших  „марксі- 
стів"  соціальдемократів.  Ми,  українські  со- 
ціальдемократи,  вихолостали  марксізм.  Ми 
вирізали  в  його  життєву,  творчу,  активну 
частину  й  лишились  безплодпими,  неактив- 
ними, гладкими  кабанцями.  Ми  лишили  собі 
з  цього  революціїіного,  я^агучого,  повного 
протесту,  гніву  й  великої  волі  вчення  тільки 


92 

одну  половину:  об'єктивний  хід  подій.  Ми 
приняли  з  його  тільки  те,  що  нам  може  дати 
незалежний  від  нашої  волі,  від  наших  пра- 
гнень, механичний  розвиток  соціальних  від- 
носин. 

О,  ми  з  легким  серцем,  з  великою  охотою 
приняли  такий  марксізм.  Коли,  мовляв, 
людське  громадянство  розів'ється  до  свого 
лоґічного  кінця,  коли  розвиток  продукцій- 
них  сил  капіталістичного  ладу  дійде  до  сво- 
го необхідного,  історичного  довершення,  коли 
назріють  самі  собою  нові  сили,  новий  лад, 
тоді  царство  капіталу  само  собою  упаде,  тоді 
настане  соціалізм,  рівність,  вища  соціальна 
справедливість. 

А  до  того  часу  такий  „соціаліст"  міг 
бути  й  поміщиком,  і  фабрикантом,  і  актив- 
ним визускувачем  чужої  праці,  паразітом, 
дармоїдом,  міг  Лхити  етикою  пануючих,  під- 
держувати всі  установи  буржуазного  ладу, 
міг  без  протестів,  без  найменьчих  усиль  бути 
вірним  прихильником  несправедливого  ладу, 
. —  бо  що,  мовляв,  зробиш,  коли  такий  об'єк- 
тивний хід  річей,  коли  законів  громадянства 
не  перевернеш  усиллями  особи  чи  партії, 
поки  в  йому  не  визріє  новий  лад  з  новими 
законами. 

Такий  „марксізм"  був  подібний  до  того 
леґендарного  малоросійського  гладкого  ху- 
торянина, який  лежав  під  деревом  і  ковтав 


и 


93 

варешіки,  що  росли  на  тому  дереві  їі  падали 
йому  в  рот.  Ще  самі  й  у  сметану  вмочалися. 
Наш  соціалізм  був  цілком  подібний  до  цих 
вареників.  Ми  лежали  собі,  ситенькі,  гла- 
денькі, в  буржуазному  холодочку,  тіппілись 
на  м'ягенькій  травичці,  мугикали  собі  мало- 
російські пісенькі  й  ждали,  що  вареники 
соціалізму  визріють  на  нашому  хуторянському 
дереві  й  падатимуть  нам  у  рот.  Наше  ж  усил- 
ля  буде  тільки  в  тому,  щоб  роззявити  свого 
малоросіянського  ротика  й  ковтнути  чудо- 
дійний плід  об'єктивного  розвитку  річей. 

Та  й  то  ще  коли  те  буде!  Не  за  нашого 
віку,  хіба  що  внукам  упаде  в  рот. 

І  ми  тим,  по  правді  сказати,  дуже  й  не 
клопотались  і  не  журились.  Виростуть  на 
вербі  вареники,  чудесно,  ми  нічого  не  мали 
проти  їх,  навпаки,  ми  ж  самі  казали,  що 
вони  таки  колись  визріють.  Не  визріють? 
Ну,  що  ж,  ми  не  винні. 

А  все  ж  таки  ми  соціалісти,  марксісти, 
бо  ми  маємо  проґраму  соціалістичну,  ми  в 
своїх  промовах  і  статтях  завжди  вживаємо 
такі  вирази,  як:  „пролетаріат",  „буржуазія", 
„розвиток  продукційних  сил",  „клясові  проти- 
річчя" й  инчі  хороші,  учені  марксістські 
слова,  а  дрібна  буржуазія,  оті  всі  есери, 
есефи,  не  люблять  уживати  цих  слів,  отже 
вони,  значить,  не  чисті  соціалісти. 

Не  маючи  самі  жагучого,  одва^кного  пра- 


94_ 

гнення  знищення  в  самих  його  основах,  у 
самому  його  ґрунті  капіталістичного  ладу, 
ми  й  другим  не  вірили,  не  розуміли  їх,  не 
розуміли  великої,  могутньої  простоти  боль- 
шевизму,  тої  простоти,  яка  є  властивою  всім 
щирим,  послідовним,  для  блага  великої  біль- 
шости  людськости  напрямленим  вченням.  Не 
демаґоґія,  а  велика  простота  й  щирість  їхніх 
стремлінь,  їхньої  акції  тягли  до  себе  страж- 
дучі,  експлуатовані  маси.  Наприклад. 

Большевики  оповіщають  війну  війні.  Вони 
викликають  своєю  аґітаціею  й  пропаґандою 
огиду,  обурення  й  ненависть  поневолених 
кляс  до  цього  страшенного  зла,  до  цього 
злочинства  пануючих  ішяс,  які  в  ім'я  своїх 
клясових  інтересів  убивали  мілліони  людей, 
руйнували  життя  десятків  мілліонів  родин, 
нищили  сотні  й  тисячі  мілліонів  рублів  на 
це  нечуване  побоїще.  І  з  повною  послідов- 
ностю,  з  невмолимою  упертостю  роблять  усе, 
щоб  спинити  це  страхіття:  руйнують  армію, 
розішадають  її,  знесилюють,  примушують 
Тимчасове  Правительство  серйозно  думати 
про  припинення  побоїща,  про  мир.  Вони  ні 
перед  чим  не  зупиняються.  Договори  з  союз- 
никами? К  чорту  всякі  договори  з  світовими 
грабілшиками,  інтереси  мілліонів  працюючих 
вище  всяких  договорів.  Інтереси  Росії? 
Міжнародня  сітуація?  Ніяких  міжнародніх, 
імперіалістичних  інтересів  у  працюючих  кляс 


95 

немає  й  не  може  бути.  Маси,  розуміється,  не 
могли  не  відчувати  цеї  щирости,  цеї  від- 
даности  большевиків  їхнім  інтересам. 

Далі.  Большевики  аґітують  за  дійсну 
революцію,  за  знищення  панування  паразі- 
тарних,  експлуататорських  кляс,  за  повне 
соціальне  визволення  широких  мас.  І  послі- 
довно, твердо,  непохитно,  до  самого  кінця 
провадять  свої  ідеї  в  життя.  Вони  нищять 
усі  апарати,  всі  орґани  клясового  панування 
буржуазії,  перевертають  до  гори  ногами  всі 
поняття,  викидають  на  смітник  усі  закони 
пануючих,  усю  їхню  етику,  звичаї,  моди,  все 
чисто.  Вони  мають  на  меті  тільки  інтереси 
покривджених  і  працюючих.  Хто  працює, 
той  має  право  на  владу,  на  повагу,  на 
яшття.  Всі  паразіти,  дармоїди,  всі,  хто  не 
творить  цінностів  життя,  —  не  повинні  мати 
місця  в  новому  громадянстві. 

І  як  я^е  могли  оті  покривджені,  працюючі 
не  відчувати  сімпатій  до  большевиків,  не 
вірити  їм,  не  йти  за  ними? 

Большевики  робили,  діяли  тільки  для 
мас,  і  через  те  вони  вірили  тільки  в  маси, 
через  те  у  них  був  запал,  воля,  прагнення, 
захват,  ентузіазм. 

Ми  ж  не  мали  ні  віри  тої,  ні  захвату,  а, 
значить,  не  мали  й  довірря  мас.  Це  було  в 
нас  у  перший  період  творення  нашої  дер- 
жавности,   коли  соціальний  і  національний 


96 


моліенти  зливались  в  одне  сильне,  сміливе 
ціле.  Тоді  був  і  наш  ентузіазм,  і  наша  не- 
переможність, і  непоборима,  непохитна  віра 
мас. 

Але  далі  в  нас  не  вистарчило  сміливости, 
одваги,  широти  й  далекосяжности  погляду. 
Ми  злякались  „темних  інстінктів"  мас,  ми 
перестрашились  їхньої  великої  простоти,  нам 
забракло  дальшого,  більшого  ентузіазму. 

А  забракло  через  те,  що  ми  не  мали  силь- 
ного, національно  свідомого  пролетаріату. 
Наше  робітництво  силою  проклятих  історич- 
них умов  було  в  переважній  більшости  своїй 
зденаціоналізовано,  зрусіфіковано.  Через  те  ми 
не  мали  широких  пролетарських  мас,  які  б 
силою  свого  войовничого,  революційного  духу 
підпихали  нас,  керовників,  які  б  вимагали  від 
нас  рішучости,  які  б  виділили  з  себе  нові 
кадри  революційних  керовників,  і  національ- 
но свідомих,  і  соціально  одважних.  Наша 
головна  опорна  сила  була  в  селянстві.  І  то 
не  в  голоті  сільській,  а  в  більш  заможно- 
му селянстві,  як  більш  розвиненому  й  націо- 
нально-свідомому. Селянство  ж  само  по  собі 
ніколи  в  соціальних  рухах  керуючої  ролі  не 
грало,  воно  завсігди  йшло  за  більш  розви- 
неними й  революційними  клясами.  Отяіє 
воно  й  у  нас  не  могло  витворити  сили  іні- 
ціативи, не  могло  дати  нових  керовників. 
Найбільше,  що  воно  могло  зробити,  це  од- 


і 


^ 97 

вернутись  від  тих,  хто  не  задовольняв  його, 
й  піти  за  рішучими  й  сміливими. 

Але  замісць  того,  щоб  іти  до  свого  про- 
летаріату, хоча  би  й  ще  не  зовсім  пробу- 
дженого національно,  замісць  того,  щоб  бу- 
дити його  й  набіратись  у  його  соціальної 
рішучости  й  одважности,  замісць  того,  щоб, 
пішовши  з  ним  соціально,  повести  його 
за  собою  національно,  ми  одсахнулись  від 
його,  ми  злякались  його  й  навіть  того  селян- 
ства, що  пішло  за  ним. 

Це  була  основна  помилка  й  хиба  наша. 

А  з  неї  вже  консеквентно  стали  випли- 
вати й  усі  наші  дальші,  болючі  й  шкодливі 
помилки.  І  головною  з  них  було  фальшиве 
розуміння  нашої  національно  -  української 
державности. 


Відродження  нації.  II. 


РОЗДІЛ  VI. 

Фальшиве  розуміння 

національно-української 

державности. 


7» 


РОЗДІЛ  УІ. 

Фальшиве  розуміння  національно^україн^ 
сько!  державности. 

1.  Наша  „безбуржуазність".  —  2.  Страх  перед  без- 
буржуазною державностю.  —  3.  Що  таке  демокра- 
тичний лад?  —  4.  Поганенькі  навіть  демократи.  — 
5.  Підбірання  петроградського  сміття.  —  6.  Туга  за 
союзницьким  ошийником.  —  7.  Безнадійне  мадпку- 
вання.  —  8.  Злочинна  аґітація  проти  українського 
національного  визволення. 

1.  Наша  „безбуржуазність". 

Як  тільки  ми  переступили  межу  морально- 
правової,  революційної  влади,  як  тільки  на- 
близились до  творення  юридичної  державно- 
сти, так  з  того  моменту  й  почалось  забуван- 
ня дійсної  суті  нашого  руху:  інтерес  наших 
працюючих  мас,  їхнє  національне  й  соціаль- 
не відродження.  З  ас  о  б  цього  відродження, 
—тільки  засобі — ми  почали  приймати  за  ціль 
і  єдину  ціль  нашого  руху.  Державність  стала 
домінуючим  мотивом  наших  дій. 

Але  не  в  цьому  вся  помилка.  Держав- 
ність, як  найкраш,ий,  всеобхоплюючий  засоб 


102 _^  __________ 

національного  життя,  мусіла  бути,  мусіла 
досягатися,  творитися. 

Але  яка  державність? 

Ми  ввесь  час  казали  всім,  що  ми  —  нація 
робітників  і  селян.  В  напшх  Універсалах, 
відозвах,  промовах  скрізь  ми  підкреслювали, 
що  ми  робітниче^селянська  нація,  що  буржу- 
азії в  нас  національно-свідомої  немає,  що 
наша  історія  так  нас  обчистила. 

Отже,  здається,  так  послідовно  було  би 
творити  й  далі  тільки  робітниче-селян- 
ську  державність,  таку  деряхавність,  яка 
відповідала  б  характеру  всієї  нації. 

І  так  воно  ніби  й  намічалося  в  першому 
періоді,  особливо  під  час  боротьби  з  Тимчасо- 
вим Правительством.  І  влада  наша  немов  би 
так  творилася.  Центральна  Рада,  дійсно,  була 
складена  з  рад  селянських,  салдатських  і  ро- 
бітничих депутатів,  які  вибіралися  на  відпо- 
відних з'їздах  і  посилалися  в  Центральну  Раду. 
І  Ґенеральний  Секретаріат  ніби  з  самих  со- 
ціалістів було  сформовано.  І  керуючі  ж  пар- 
тії, соціаль демократи  та  соціалісти-револю- 
ціонери,  ніби  виразно  стояли  на  ґрунті  со- 
ціальної революції.  Згадаймо  тут  промови 
делеґатів  Центральної  Ради  на  Петроградську 
Конференцію,  М.  Порша  й  М.  Ткаченка. 

А  от,  наприклад,  виривки  з  резолюцій 
4-го  з'їзду  української  соціальдемократичної 
партії,  виробленої  тим  самим  М.  Поршом: 


103 

„4.  Сучасна  російська  революція  з  такпші 
складшімії  й  величезними  завданнями  роз- 
вивається разом  з  тим  в  атмосфері  віфазних 
суперечностей  буржуазії  й  пролетаріату,  ка- 
піталістів і  поміщиків  з  одного  боку  та  про- 
летаріату й  дрібного  спавперізованого  селян- 
ства з  другого  боку;  при  таких  обставинах 
у  процесі  революційного  руху  буржуазія  й 
пролетаріят  стають  на  ворожій  позіції  клясо- 
вої  боротьби,  а  се  робить  неможливим  співро- 
бітництво антаґоністичних  кляс  у  творчім 
процесі  великої  революції  в  Росії. 

6.  Сучасна  російська  революція,  тягнучи 
за  собою  нечуваний  в  історії  всіх  дотеперіш- 
ніх революцій  переворот  у  соціально-еконо- 
мичних  відносинах,  викликуючи  ппірокий  від- 
гошн  у  величезних  робітничих  масах  західньої 
Европи,  збуджуючи  в  них  нахил  до  скинення 
пут  капіталізму,  до  соціальної  революції,  а  рів- 
ночасно й  спинення  імперіалістичної  війни, 
що  може  повести  за  собою  повстання  проле- 
таріату в  західній  Европі,  —  став  пролоґом  і 
початком  всесвітньої  соціальної  революції. 

Тому  четвертий  з'їзд  української  соціаль- 
демократичної  робітничої  партії  проголошує: 

1.  Що  як  у  цілій  дерягаві,  так  і  в  окремих 
її  краях  мусить  бути  негайно  утворена  од- 
нородна  революційна  демократична  влада, 
влада  зорґанізованого  пролетаріату,  селянства 
й  війська." 


104 

Отже  ніби  все  як  слід.  І  революція  ви- 
знається соціалістичною,  й  капіталістичний 
лад  має  бути  зруйновано,  й  через  те  співробіт- 
ництво з  буржуазією  недопустимо  й  вся  влада 
має  належати  „орґанізованому  пролетаріатові, 
селянству  й  війську". 

Але,  на  великий  жаль,  це  була  тільки 
фразеолоґія,  необхідна  для  того  часу.  На  ве- 
ликий жаль,  ми  не  мали  сили  послідовности, 
чесности  з  собою,  ми  так  само,  як  руський 
демократ  в  українському  питанню,  говорили 
прекрасні  промови,  складали  хоропіі  резолюції, 
а  в  реальному  життю  їх  не  додержувались, 
керувались  зовсім  инчими  неписаними  ре- 
золюціями. 

І  перші  ознаки  цеї  непослідовности  вже  мі- 
стяться навіть  у  цій  самій  резолюції  4-го  З'їзду 
с-д.  партії,  в  слідуючому  її  пункті,  а  саме: 

„в)  домагатися  рішучого  контролю 
державної  і  краєвої  власти  при  най- 
близшій  участи  зорґанізованого  про- 
летаріату, за  продукцією  й  поділом 
продуктів  фабрично-заводської  про- 
мисловості!". 

В  цьому  пункті  вже  ховався  маленький 
червячок.  Тут  уже  була  меньшевистська  по- 
зіція,  та  позіція,  яка  не  допускала  руйнації 
буржуазного  ладу.  Тільки  державний  кон- 
троль з  участю  робітництва.  Словечко  „рішу- 
чий" нічого  в  суті  не  міняло.  Бо  рішучим 


105 

контролем  МІГ  бути  тільки  робітничий  кон- 
троль, тільки  передача  всіх  підприємств  у 
руки  самих  працюючих. 

Але  ця  резолюція  виносилась  ще  під  час 
боротьби  з  Тимчасовим  Правительством,  коли 
та  боротьба  давала  нам  одваги,  запалу,  смі- 
ливости  й  революційности. 

Коли  ж  почало  приходити  ближче  до 
творення  власної  державної  влади,  то  тут 
почалося  ще  виразніще  хитання. 

2.  Страх  перед  безбуржуазною  держав- 
ностю. 

Резолюція  Центральної  Ради  з  осудом 
повстання  большевіпсів  була  вже  помітною 
ознакою  нашої  несмілости.  Ми  злякались  їх- 
ньої консеквентности  й  рішучо сти.  Ми  не 
хотіли  брати  того  на  увагу,  що  большевики 
инакше  ж  не  могли  зробити,  бо  всі  инчі 
партії  стояли  на  ґрунті  коаліційної  влади. 
Для  того,  щоб  утворити  ту  „однородно-соціа- 
лістичну"  владу  „орґанізованого  пролетаріату, 
селянства  й  війська"  треба  було  скинути 
коаліційну  владу.  А  як  же  її  скинути,  коли 
всі  инчі  „соціалісти"  підтримували  коаліцію? 
Розуміється,  коли  з  доброї  волі  не  хоче  всту- 
питися, то  треба  спихнути  її  силою. 

І  як  же  могла  Центральна  Рада,  яка  сама 
ж  стояла  проти  коаліції  й  за  владу  проле- 
таріата  та  селянства^  як  і  через  що  вона 


т 

могла  осудити  тих,  які  здійснили  її  ж  власні 
погляди?  І  чого  замісць  осуду  Центральна 
Рада  сама  не  зробила  того?  Чому  рішуче  не 
взялась  до  розвитку  тої  революції,  яку  сама 
вважала  соціальною? 

А  через  те,  що  ми,  як  я  сказав  уже,  боялись 
пролетаріату.  „Вся  влада  радам"  це  значило  по 
суті  вся  керуюча  роля  мійському  пролетаріа- 
тові. А  ми  того  пролетаріату  не  мали  в  такій 
кількости,яка  б  нам  забезпечувала  наші  націо- 
нальні домагання.  Ми  боялися,  ш,о  з  владою 
рад  прийде  та  сама  руська  влада,  з  якою 
нам  так  тяяжо  доводилось  боротись.  Ми  не 
вірили,  ш;о  наш  зрусіфікований  пролетаріат 
стане  активно  в  оборону  нашої  держав- 
ности,  напшх  національних  здобутків,  в  обо- 
рону того,  п];о  він  не  почував  своїм,  рідшім 
і  необхідним  собі. 

Це  недовірря  було  величезною  полшлкою, 
як  виявилось  далі.  Це  було  великою  шкодою 
й  для  чисто-національної  справи,  бо  це  не- 
довірря й  дальша  наша  політика  одвернули 
від  національної  справи  зрусіфікований  укра- 
їнський мійський  пролетаріат,  який  також 
мав  пробуджену  ніжність,  який  мав  би  її 
без  порівнання  більшою,  коли  б  українство 
не  одпихнуло  його  саме  своїм  соціальним 
консерватизмом. 

Та  ми,  власне,  ніколи  навіть  не  задуму- 
вались над  тим,  щоб  будувати  чисто  нашу, 


107 

ЧИСТО  селянсько-робітничу  державу,  се-б-то 
таку  державу,  яка  найбільш  відповідала 
характеру  нашої  селянсько-робітннчої  нації. 

Стремління  большевиків  творити  робіт- 
ниче-селянську  державу  з  метою  створити 
за  її  допомогою  соціалістичне  громадянство, 
здавалось  нам  утопією,  авантюрою,  крівавою 
інтріґою  одної  партії,  яка  домагається  влади. 
Ми  настільки  мало  були  соціалістами,  гцо  не 
допускали  навіть  думки  про  зруйновання  бур- 
жуазної держави.  Де  ж  бо  таки,  мовляв,  мож- 
ливо в  таких  країнах,  як  Росія  чи  Україна,  де 
величезна  більшість  населення  є  селянство, 
де  капіталізм  тільки  в  початкових  формах, — 
заводити  соціалістішний  устрій.  Ми  навіть 
посилалися  на  Маркса,  не  знаючи  його  учення, 
не  знаюші,  ш,о  большевизм  був  ні  п],о  инче, 
як  послідовний,  чистий  марксізм,  пі;о  больше- 
вики  здійсняли  до  літери  те,  ш,о  Маркс  і  Ен- 
ґельс  теоретично  виїшадали  в  свойому  вченню, 
ш,о  вони  навіть  мало  ш;о  нового  вносили 
після  досвіду  Парижської  комуни. 

А'Іи  не  знали  учення  Маркса  й  Енґельса 
про  державу,  про  її  ролю,  характер,  про  за- 
вдання революційних  кляс  у  відношенню  до 
держави. 

Ми  не  розуміли  того,  що  наша  держав- 
ність потрібна  нам  була,  як  з  ас  об  для  пов- 
ного соціального  й  національного  визволення 
наших  працюючих  мас,  як  засоб  для  зни- 


108 


щення  ВСЯКОГО  клясового  панування,  як  за- 
соб  знищення  самої  держави  й  усієї  її 
машини  й  перетворення  сучасного  насиль- 
ницького громадянства  в  громадянство  со- 
ціально вільних  і  рівних  людей. 

Ми  знали  тільки  одну  деряхаву  —  буржу- 
азну, сучасну,  з  усіма  її  усталеними  орґана- 
ми  й  апаратами.  Ми  вірили  в  її  вічність,  не- 
похитність, незмінність.  Ми  знали,  що  ці 
державні  орґани  й  апарати  були  найкращими 
засобами  нашого  національного  поневолення. 
Ми  знали,  що  для  того,  щоб  визволення  наше 
було  повне,  ми  повинні  захопити  ці  апарати 
влади,  зробити  їх  своїми,  се-б-то  здобути 
свою,  національну  державність. 

Так  ми  й  робили.  На  це  йшла  вся  наша 
увага,  енерґія,  сила,  запал.  Ми  добували, 
будували  й  творили  ту  державність,  яку  ми 
знали,  яі^а  була  перед  нашими  очима. 

І  скільки,  справді,  тої  енерґії,  сия,  за- 
взяття, крони  й  життя  ми  вклали  на  те,  щоб 
зробити...  не  свою  державність,  ворожу 
нашій  нації,  загубну  для  неї! 

Кажучи  по  щирости,  ми  рішуче  нічого 
не  міняли  в  суті  тої  державности,  що  була 
за  часів  Тимчасового  Правительства.  НІ  од- 
ної основи  її  ми  не  порушили.  АІИ  тільки 
міняли  національну  форму  її,  —  замісць  синв- 
біло-червоного  прапору  ми  вішали  жовто- 
блакитний. 


109 

Розуміється,  народ,  позбавлений  націо- 
нальних форм  свого  розвитку,  не  може 
приняти  як  слід  ніяких  самих  кращих  со- 
ціальних здобутків.  Він  є  подібний  до  чо- 
ловіка з  хворим  шлунком,  якому  дають 
смашні  й  поживні  страви. 

Але  з  другого  боку  так  само  неможливо 
здоровому  робочому  шлункові  давати  їсти 
не  здорову,  руйнуючу  все  його  здоровля 
їжу. 

у  нас  же  не  вистарчило  сміливости  й 
натхнення,  оздоровляючи  шлунок  нашої  робіт- 
ничої нації,  дати  їй  ту  їжу,  яка  була  б  по- 
живна для  неї  й  якої  вона  сама  вимагала 
від  нас.  Замісць  того  ми  пропонували  їй 
усякі  панські,  гнилі,  отруйні  страви  к  1а 
тои^ік  оикгаіпіеп.  Ті  самісенькі  страви,  якими 
годувало  й  Тимчасове  Правительство. 

Шї  цілком  справедливо  виставляли  разу- 
раз  факт  нашої  одмінної  національної  при- 
роди: безбуржуазности.  Ми  цілком  вірно  до- 
водили завсігди,  п;о  найбільшим  ворогом 
нашого  національного  визволення  були  бур- 
жуазні кляси  на  Вкраїні.  Отже,  здається, 
повинно  було  би  бути  ясно,  ш;о  поки  на 
Україні  лишиться  панування  буржуазних 
кляс,  се-б-то  буржуазного  ладу,  доти  й  наше 
повне  національне  визволення  не  можливе. 
І  нашим  завданням,  коли  ми  вже  тільки  на 
національну  справу  звертали  всю  свою  увагу, 


110 

в  інтересах  хоча  би  тільки  національного 
визволення  треба  було  насамперед  знищити 
панування  буржуазного  ладу  на  нашій  землі, 
зруйнувати  силу  найбільш  ворожих  і  чужих 
нашій  національно сти  кляс.  Вся  наша  особ- 
лива історія,  всі  умовини  нашого  історичного 
розвитку  вимагали  цього  від  нас,  це  було 
необхідностю  дальшого  нашого  визволення. 
А  ми  що  замісць  того?  Підтриї^іували, 
скріпляли,  боронили  панування  цих  кляс  на 
Україні. 

3.  Що  таке  демократичний  лад? 

О,  ні,  —  можуть  мені  заперечити  само- 
закохані наші  демократи,  —  ми  боронили  й 
скріплювали  демократичний  лад.  Ми  обсто- 
ювали прінціпи  демократії,  ми  не  хотіли 
насильства  ні  над  одною  клясою,  ми  спіра- 
лись  на  волю  всього  населення. 

Дійсно,  на  українському  прикладі  можна 
найкраще  переконатися,  що  так  звана  „демо- 
кратія", демократія  сучасности,  є  тільки  за- 
масковане панування  буржуазії,  що  демо- 
кратичний лад  не  порушує  основ  капіталіс- 
тичного ладу. 

Ми  були  самим  демократичним  Урядом. 
То  правда.  І  щиро  демократичним.  Але  це 
не  завая^ало  тому,  що  вся  сістема  економич- 
ного  й  соціального  життя  лишалась  суто- 
бурягуазною. 


ш 

в  той  час,  як  большевіїки  іменно  цю  сі- 
стему  ламали,  руйнували,  нищили,  ми  її  всіма 
силаші  оберігали. 

Розгляньмо  чесно  й  отверто  всю  нашу 
діяльність. 

Взяти  хоча  би  таке  вже  питання,  як  зе- 
мельне, де  ми  були  й  повинні  були  бути 
найбільш  радікальниіуш,  (бо  в  йому  полягала 
найбільша  вага  нашої  влади).  І  ми  в  Уні- 
версалі, спраді,  виявили  себе  радікалами. 

Але . . .  бути  в  життю  такими  радікалами  не 
змогли.  Переведення  в  дійсність  наппіх  поста- 
нов одбувалось  нерішуче,  неупевнено,  з  огля- 
данням на  поміш,ицтво,  з  прислуханням  до 
ґвалту  фабрикантів,  заводчиків.  Ми  навіть  му- 
сіли  давати  „роз'яснення"  панам  поміщикам. 
Голова  Ґенерального  Секретаріату  через  кіль- 
ки днів  по  випуску  Універса^лу  мусів  заспо- 
коювати великих  землевласників,  цукрових 
заводшпгів  і  ішчих  переляканих  панів,  натя- 
каючи їм,  що,  хоч  земля  й  одбіраеться  у  них, 
але,  моїке,  якось  буде  їм  і  відпшодовання. 

Це  „роз'яснення"  конче  треба  було  дати, 
бо  промисловці  дуже  хвилювались.  А  ми  ж 
так  боялись,  щоб  промисловість  на  Україні 
не  постраждала.  Ми  зовсім  не  хотіли  бути 
большевиками,  які  „вносили  анархію"  в  ін- 
дустрію, яі:і  „демаґоґічно"  одбірали  в  по- 
міщиків землю  й  без  усяких  церемоній  від- 
давали її  селянам. 


ш _^ 

Так  само  іш.  не  посміли  й  пальцем  чіп- 
нути  фінансового  капіталу  на  Україні,  цієї 
найбільшої  фортеці  сучасного  капіталізму. 
Ми  корчились  од  браку  грошей,  не  знали 
чим  платити  залізничнішам,  робітникам,  не 
мали  чим  навіть  своїх  служачих  удержувати, 
виклішали  проти  себе  невдоволення,  наражали 
самий  престіж  української  влади  на  небез- 
пеку, а  чіпнути  банки,  де  лежали  потрібні 
для  краю  гроші,  ми  ніяк  не  сміли.  Бо  ми  ж 
були  не  большевики,  а  демократи,  ми  не 
могли  допустити  такого  „незаконного"  вчинку, 
ми  страшенно  поважали  „закони". 

А  той  знаменитий  державний  контроль 
над  промисловостю?  Хіба  це  не  було  нік- 
чемним паліативом?  Хіба  він  хоч  трошки 
спинив  експлуатацію  робітників  чи  змень- 
шив  „заробітки"  капіталістів?  Хіба  він  по- 
рупшв  сістему  визискування  одною  клясою 
сили  другої? 

Ані  трішки.  Все  лишилось  незачепно  в 
чистому  своєму  „законному"  вигляді.  (Та, 
по  правді  сказати,  ми  взагалі  ніякого  кон- 
тролю не  вводили.) 

А  суд?  Хіба  ми  торкнулись  суті  цього 
сторожового  пса  буржуазії?  Хіби  ми  заду- 
мались над  тим,  щ,о  всякий  суд  у  буржу- 
азному громадянстві  є  не  орґан  справедли- 
вости,  а  орґан  охорони  всіх  прівілеїв  і  спо- 
собів грабування  пануючих  кляс?  Що  весь 


113 


він  з  усією  своєю  сучасною  сістемою  права 
є  фіксація  істнуючого  стану  соціальних  від- 
носин і  що  його  завданням  є  усіма  спосо- 
бами (штрафом,  арештом,  тюрмою,  карою  на 
смерть)  берегти  цей  стан.  Чи  ми  ж  таке 
завдання  одняли  в  „нашого"  суду?  Чи  ми 
ж  його,  дійсно,  принатурили  до  потреб  і 
інтересів  працюючих,  як  то  обіцяли  в  Уні- 
версалі? Чи  посміли  ми,  як  то  зробили  боль- 
шевіпси,  викинути  в  помийницю  історії  весь 
„сводь  д'Ьйствуюш.ихть  законов-ь"  царизму  й 
пануючих  кляс  1  замінити  його  отвертим, 
народнім  судом? 

Та  боже  борони.  Всі  „дМствуюш.іе"  за- 
кони лишились  у  повній  їх  силі,  всі  апарати 
охорони  буржуазного  ладу  ми  й  нігтем  не 
чіпнули.  Вся  наша  „революція"  була  в  тому, 
що  ми  неукраїнців  заміняли  уі^аїнцями  й 
звеліли  прикладати  ті  закони  „іменем  Укра- 
їнської Народньої  Республіки". 

А  школа?  От  тут  то  вже,  мабуть,  одбився 
характер  нашої  робітничої  нації.  Це  ж  уже 
така  сфера,  де  ми  могли  цілком  безборонно 
давати  напіій  нації  все,  що  вважали  най- 
кращим. 

І  що  ж?  Ми  й  тут  тільки  змінили  мову, 
змінили  учителів  неукраїнців  на  українців. 
Але  самої  сістеми  навчання,  самої  суті 
шкільної  науки  не  змінили  ні  на  іоту.  Тіль- 
ки переклали   на   українську   мову   все   те 

відродження  нації,  II.  8 


ш 

сміття,  яким  буржуазна  ппсільна  наука  на- 
биває молоді  душі.  А  коли  мною  було  під- 
нято одного  разу  питання  про  те,  щоб  ви- 
ключити „закон  божий"  з  числа  обов'язкових 
предметів  і  ввести  предмет  історії  соціалізму, 
то  ця  пропозіція  зустріла  такий  протест  і  ви- 
кликала стільки  арґу ментів,  що  не  було  чого 
й  думати  про  переведення  її  в  постанову. 
Та  коли  б  і  сталась  така  постанова,  то  її 
все  одно  всі  урядовці  міністерства  освіти 
збойкотували  б  і  не  проводили  в  життя. 
Бо  це  ж  уже  пахло  большевизмом,  це  ж 
могло  настроїти  проти  нас  усі  „батьківські 
комітети",  могло  викликати  в  них  неприхиль- 
ність до  української  державности. 

4.  Поганенькі  навіть  демократи. 

Страшенно  характерно,  (але  цілком  від- 
повідно до  нашого  погляду  на  державність), 
як  ми  тоді  дорояшли  прихильно  стю  до  на- 
шої державности  буржуазних  кляс.  Ми  не 
боялись  загубити  прихильність  кляс  працюю- 
чих, не  боялись  своїми  цими  вчинкаші, 
своєю  цією  політикою  викликати  їхнє  недо- 
вірря.  Ми  засліплено  гадали,  що  вони  до 
того  віддані  нам,  до  того  проняті  самим 
національним  чуттям,  що  будуть  іти  за  нами, 
в  яку  б  соціальну  пакість  ми  їх  не  вели, 
аби  вона  мала  ясовто-блакитний  прапор. 

Через  те  ми  навіть  не   старалися  бути. 


1_І5 

ЯК  не  соціалістами,  то  хоч  би  ж  уже  при- 
стойними, послідовними  демократами,  посту- 
повими людьми.  А  то  й  цього  не  було. 

Наприклад. 

Ні  один  наш  видатний  революційний  акт 
не  обходився  без  участи  попівства.  Кожний 
Універсал  неодмінно  читався  на  Софійському 
плацу,  з  парадами,  з  юрбою  попів,  з  церков- 
ним дзвоном,  молебнем,  з  усією  тою  негар- 
ною комедією,  якою  царизм  і  пануючі  кляси 
гіпнотізували  темні  шари  населення.  Нігде 
на  всьому  світі,  ні  за  одної  найбуржуазніщої 
революції  цього  не  було. 

А  коли  серед  нас  знаходились  такі,  яким 
було  гидко  й  соромно  від  таких  недостойних 
усякого  чесного  й  поступового  чоловіка  за- 
собів затверження  своєї  державности,  їм 
зразу  затуляли  рота  „нашою  державностю". 
Для  „нашої  державности",  мовляв,  некорисно 
було  настроювати  проти  себе  духовенство, 
навпаки,  треба  було  привертати  його  на  свій 
бік,  бо  як-ні-як,  а  це  при  темноті  нашого 
народу  є  велика  сила.  А  крім  того  такі  па- 
ради й  молебні  дуже  імпонували  масам  во-^ 
яків,  як  разураз  доводив  ґенеральний  секре- 
тарь  військових  справ  С.  Петлюра,  по  ініціа- 
тіві  й  заходами  якого  разураз  учинялись 
оті  гидоти. 

І  вся  „революційна"  влада,  вся  Централь- 
на Рада,  Ґенеральний  Секретаріат,  усі  наші 

8* 


ш 

„соціалісти"  й  „демократи"  виходили  на  плац, 
дзвонили  в  церковні  дзвони,  співали  молебні, 
цілували  попівські  хрести,  парадували,  при- 
мушали  наше  військо  брати  участь  у  цьому, 
кричати  „слава". 

Це,  мовляв,  „імпонувало"  масам  і  привер- 
тало прохильність  попівства  до  національної 
української  справи. 

Чи  привертало  це  прихильність  попівства, 
це  ще  було  під  великим  сумнівом.  А  чи 
прихильність  цих  слуг  і  обдурманувачів  на- 
рода  взагалі  для  дійсних  демократів  потрібна, 
це  не  підлягає  ніякому  сумніву. 

Але  що  вже  прихильність  іменно  отігх  „во- 
яків", отих  піироких  народніх  мас,  яким  хотіли 
імпонувати,  цим  одверталась,  що  вшшика- 
лось  недовірря  й  нарії^ання,  що  з  нас  глузу- 
вали й  підривали  наш  авторітет,  то  це  був 
такий  факт,  який  незабаром  виявився  досить 
недвозначно. 

Так  само  ми  не  посміли  порушити  инчих 
„підпор  сучасного  громадянства".  Напршслад, 
у  питанню  залежности  шлюбу  від  церкви. 
Весь  час  свого  перебування  в  Уряді  я  на- 
магався видати  закон  про  горожанський, 
цівільний  шлюб,  незалелший  від  церкви.  Але 
так  і  не  довелось,  —  не  було  на  це  часу. 

А  не  було  через  те,  що  ми  з  нехіттю,  з 
нерішучостю  ставились  до  всього,  що  могло 
хоч  трохи  порушити  основи  буржуазного  ладу. 


ш 

5.  Підбірання  петроградського  сміття. 

Отже  не  диво,  що  до  нас  з  півночи  ско- 
чувались усі  черепки  розбитих  большевиками 
буржуазних  орґанів  і  апаратів.  Ми  з  гордо- 
стю  й  самовдоволенням  підбірали  ці  недо- 
ломки  й  поміщали  їх  на  найкращі  місця. 
Треба  було  тільки,  щоб  ці  черепки  мали  си- 
не-жовту  фарбу.  Більшість  наших  урядових 
і  адміністративних  орґанів  були  засажені  цим 
викинутим  большевиками  сміттям. 

Ми  їх  називали  спеціалістами,  „фахов- 
цями",  знавцями  свого  діла.  О,  вони,  справ- 
ді,, були  знавці  „свого  діла",  діла  підтриму- 
вання насильства  й  грабіжництва  пануючих 
кляс.  Вони  себе  потім  добре  показали.  Так, 
наприклад,  ґенеральний  секретарь  внутріш- 
ніх справ  В.  Винниченко,  соціальдемократ, 
дуже  хотів  призначити  на  товариша  ґенераль- 
ного  секретаря  одного  такого  „знавця",  відо- 
мого Лизогуба,  старого  царського  бюрократа, 
октябриста,  реакціонера.  І  тільки  те,  що  він 
був  октябрист,  не  дозволяло  дати  йому  цю 
посаду  й  було  зроблено  тільки  директором 
департаменту.  Бо  це  був  „фаховець"  у  земсь- 
ких справах.  І  справді,  як  відомо,  цей  самий 
Лизогуб,  будучи  прем'єр-міністром  при  геть- 
мані, показав  себе  розстрілами,  катуванням 
і  карними  експедіціяші  на  селі  чудесним 
„знавцем  свого  діла". 

А  скільки    всяких   ґенералів,    тайних   і 


118 

ДІЙСНИХ  „сов'Ьтников'ь",  скільки  просто  всякої 
бюрократичної,  цвілої,  злої  й  смердючої  гиді 
посипалось  до  нас  з  Совітської  Росії,  з  якої 
вимітали  їх  большевики.  Навіть  міністри 
Тимчасового  Правите льств а  опинились  у  нас. 
Військовий  міністр  Верховський  навіть  про- 
понував тому  „хохлацкому"  Секретаріатові, 
якого  Тимч.  Правите льство  хотіло  посадити 
в  тюрму,  —  свої  послуги.  Його  пропозіцію 
було  одхилено  тільки  через  те,  що  він  був 
не  українець. 

А  як  ми  пишались!  Ага,  а  що!  А  хіба 
ми  не  такі  „як  люди"?  Самі  руські  ґенерали, 
міністри,  всі  ва^кні  персони  з  Петрограду 
просяться  до  нас  на  службу.  Отже,  ми  таки 
маємо  державність. 

І  при  цьому  ми  страпіенно  хвалилися 
тим,  що  в  нас  лад,  порядок,  тішіа,  спокій, — 
„оазіс".  А  в  Росії,  мовляв,  хаос,  анархія,  без- 
чинство, руйнація  всього  життя.  Всі  „порядні" 
люди  мусять  тікати  з  Росії. 

6.  Туга  за  союзницьким  ошийником. 

А  що  вже  були  ми  втішені  тим,  коли  й 
такі  „наїіпорядніщі"  люди,  як  посольства  со- 
юзників перебігли  до  нас,  то  цього  й  сказа- 
ти не  можна.  От  коли,  справді,  була  в  нас 
дійсна,  справжня,  законна  державність:  у 
нас  були  посли  світових,  великих,  могутніх, 
європейських  дерл^ав! 


119 

Правда,  ці  представники  світових  убпйць 
і  грабілшиків,  представники  „товарних  джен- 
тельменів"  були  у  нас  тільки  через  те,  що 
большевики  вишпурнули  їх  од  себе. 

Але  ми  вже  й  тим  одним,  що  вони  були 
на  нашій  теріторії,  були  задоволені.  Ші  за- 
були, що  ці  джентельмени  ще  недавно  на- 
зивали нас  „скаженими  божевільними"  за 
наш  рух,  забули,  що  ці  грабіжники  підтри- 
мували проти  нас  Тимчасове  Правите льств о, 
забули,  що  вони  нищили  мілліоші  наших 
кращих  людей  на  фронтах,  що  нищили  наш 
край,  все  забули  ми  в  ім'я  „нашої  держав- 
ности".  І  люб'язно  вигинаючись  перед  ними, 
заглядали  їм  в  очі  й  жагуче  чекали,  коли 
вони  нам  повісять  на  шию  ошийник  і  по- 
ведуть на  ланцюжку  за  собою,  як  своїх... 
„союзників",  як  „признану  українську  дер- 
жаву". Це  було  б  завершенням  і  тріумфом 
української  ідеї! 

Світові  убийці  не  одпихали  нас  катеґо- 
рично  й  рішуче.  Поперше,  —  вони  все  ж  таки, 
як-ні-як,  були  на  нашій  теріторії,  в  нашій, 
хоч  і  „скал^еній"  державі.  Отже  треба  було 
бути  ввічливими.  Подруго  ж,  —  вони  споді- 
валися, що  ми  будемо  служити  їм  замісць 
сшш^них  старого  деспота  монархізма  й  його 
нещасливого  спадкоємця  Тимчасового  Пра- 
вительства,  се-б-то,  що  ми  їм  дамо  гармат- 
ного м'яса,  яким  би  воци  на  східному  фронті 


120 

МОГЛИ  годувати  свого  ненажерливого  бога 
імперіалізму. 

Через  те  вони  любенько  до  нас  посміха- 
лись, гладили  нас  по  голівці  й  говорили 
приємні,  склизькі  компліменти.  От  молодці 
українці!  От  яка  хороша,  здорова,  розумна 
нація.  Не  то  що  ті  дикуни,  варвари  руські, 
які  тільки  можуть  жити  або  під  батогом 
деспотизму  або  в  анархії,  в  хаосі.  І  який 
порядок  на  Україні,  як  все  по  людськи 
ведеться,  зовсім  ніби  в  Европі,  закони  по- 
важаються, великий,  священий  інстітут  вла- 
сности  шанується,  всі  „культурні",  „демо- 
кратігчні"  установи  оберігаються.  От  молодці 
українці.  А  коли  б  ще  хоч  трошки  підпра- 
вили свою  армію  та  послали  її  на  тих  про- 
клятих німців,  яка  прекрасна,  знаменита 
нація  була  б. 

Ми  од  компліментів  мліли.  Але... послати 
армію  на  проклятих  німців  все  ж  таки  не 
могли.  Перш  усього  ми  і"і  не  мали.  А  коли  б 
і  мали,  то  все  ж  таки,  навіть  за  французські 
компліменти,  не  послали  б  її  в  побоїще. 

Але,  щоб  не  викликати  невдоволення 
„джентельменів"  та  не  загубити  їхньої  „по- 
шани" до  нас,  ми  удавали,  що  маємо  чудесну, 
сильну,  далеко  краще,  ніж  у  руських,  діс- 
ціпліновану  армію.  Але . . .  джентельмени  по- 
вішні  самі  зрозуміти,  що  тепер  такий  час, 
що  не  можна  попхнути  в  бій  війська. 


121 

Так,  так,  дягентельмени  це  розуміли.  Вони 
вже  на  це  й  не  сподівались.  Але,  може, 
можна  було  хоч  тримати  фронт?  Держати 
кулак  проти  німця?  Щоб  він  також  мусів 
тримати  на  цьому  фронті  свої  війська.  От 
коли  б  українці  були  такі  молодці,  союзники, 
великі  європейські  держави  напевне  визнали 
б  українську  дерл:аву  й  навіть  прислали  б 
на  Україну  своїх  справжніх  послів. 

Нам  аж  дух  забивало  від  такої  перспек- 
тіви:  мати  послів  великих,  європейських  дер- 
яхав  у  себе,  посилати  своїх  туди  послів,  бути 
„рівними  серед  рівних". 

Правда,  деяким  з  нас  і  тоді  вже  здавалось, 
що  не  таким  шляхом  треба  добиватися  при- 
знання нашої  держави,  не  ласкою  брехливих, 
лицемірних  джентельменів,  а  силою,  ласкою, 
довіррям  свого  народу.  Цим  деяким  і  тоді  вже 
було  помітно,  ш,о  таким  залицянням  і  підла- 
бузнюванням до  європейського  імперіалізму 
ми  губимо  довірря  свого  народу,  губимо  свою 
єдину  реальну  силу.  Але  таких  скептиків 
зацитькували  зараз  же  „нашою  державностю", 
їх  називали  „недержавними  людьми",  „наїв- 
ними політиками"  й  вони  мусіли  ховати  свій 
скептицизм  в  ім'я  „нашої  державности",  в 
ім'я  едности  національного  фронту. 

Те,  що  в  печатках  було  для  нас  корисне,  не- 
обхідне („єдиний  фронт"),  тепер  у  силу  діалек- 
тичного закону  ставало  своєю  протилежностю. 


122 


7.  Безнадійне  мадикування. 

Цілком  натурально,  що  українська  демо- 
кратія, одкинувшії  цілі  большевиків,  одки- 
нувіші  творення  робітниче -селянської  дер- 
жави, не  могла  через  цю  основну  причину 
визнати  новий  Петроградський  Уряд,  Раду 
Народніх  Комісарів  всеросійською  Централь- 
ною владою. 

Так  само  й  другі  „окраїни",  де  утвори- 
лись свої  орґани  влади,  розходячись  з  боль- 
шевиками  в  ґрунті  своїх  соціально-політич- 
них змагань,  теж  не  признавали  Петроград- 
ського Уряду. 

А  тим  часом  ні  вони,  ні  Україна  з  ро- 
сійською державою  не  розривали.  Росія,  як 
така,  як  одне  федеративне  політичне  й  еко- 
номичне  ціле,  все  Ях  таки  ніби  істнувала. 
Російська  аршя  стояла  все  ж  таки  на  фрон- 
тах, її  все  я^  таки  били  й  нищили,  її*  треба 
було  годувати,  а  головне  її  треба  було  хоч 
до  якої  небудь  міри  орґанізовано  демобілі- 
зувати, щоб  вона  не  кинулась  хаотично  до- 
дому й  не  розтоптала  все  під  собою.  А  для 
цього  треба  було  негайно  заключити  мир  з 
німцями.  Тим  негаїїніще  треба  було  це  зро- 
бити, що  Рада  Народніх  Кошсарів,  узявшії 
владу  в  свої  руки,  не  гаючи  часу,  зразу  ж 
запропонувала  Німеччині  сепаратний  мир. 

А  хто,  на  думку  цих  не-большевицьких 


^ 123 

Урядів  міг  заключити  мир?  Тілька  всеросій- 
ський федеративний  Уряд. 

І  от  починаються  заходи  коло  цієї  явно- 
безнадійної  справи.  Тримаючи  високо  пра- 
пор своєї  „соціалістичности",  Ґенеральний 
Секретаріат  ставив  усім  окраїнам  неодмінною 
умовою  сформування  „однородно-соціалістич- 
ного"  Правительства  з  представників  усіх 
окраїн. 

Окраїни  (Дон,  Кубань,  Кавказ,  Поволжя 
і  др.)  пресерйозно  дебатували  над  цією  про- 
позіцією,  змагались,  сперечались.  А  спере- 
чатись, власне,  не  було  чого,  бо  таке  „од- 
нородно-соціалістичне  міністерство,  почина- 
ючи від  большевиків  і  кінчаючи  народніми 
соціалістами"  абсолютно  не  уявляло  б  нічого 
страшного  для  буржуазного  ладу,  бо  біль- 
шість його  була  би  як  раз  з  тих  „соціаліс- 
тів", що  піддержували  й  боронили  Тимчасове 
Правительство.  Большевики,  розуміється,  в 
такий  Уряд  не  вступили-б.  Ґенеральний  Секре- 
таріат, натурально,  це  знав,  але  вважав  не- 
обхідним і  справедливим  послати  й  їм  свою 
ноту  з  приводу  формування  Центрального 
Уряду,  в  якій  на  випадок  згоди,  пропону- 
валось прислати  до  Київа  своїх  представ- 
ншсів. 

Ніхто  своїх  представників  не  прислав, 
навіть,  (за  виїмком  Дону),  нічого  не  відповів. 

Дін  же  голосом  козачого  з'їзду  в  Ново- 


124 

черкаську  виніс  резолюцію,  в  якій  говори- 
лось: „Верховну  владу  треба  сфомувати 
на  прінціпі  коаліції  здорових  орґанізацій 
краю,  південно-східного  союзу,  У.  Ц.  Ради, 
центральної  ради  робітничих  депутатів  пер- 
шого скликання(!),  кооперативів,  земського 
й  городського  союзів  і  представншав  орґані- 
зацій державного  значіння.  Ініціативу  ство- 
рення влади  по  сьому  прінціпу  доручити 
об'єднаному  правительству  південно-східного 
союза.  Зорґанізоване  таким  робом  представ- 
ництво буде  Радою  Республіки,  з  якої  ви- 
береться відповідальне  міністерство.  Рада 
Шністрів  буде  провадити  діяльність  до  часу 
скликання  Установчих  Зборів." 

Таким  чином  честь  ініціативи  в  створенню 
центрального  Уряду  донці  перехоплювали  в 
свої  руки.  Крім  того  вони  хотіли  творити 
його  „на  прінціпі  здорової  коаліції". 

По  суті,  як  сказано,  коаліція  від  „одно- 
родно-соціалістичности"  мало  чим  відріл^- 
нялась.  Ми  „однородно-соціалістнчний"  Уряд 
не  гірше  донського  коаліційного  Уряду  бе- 
регли й  боронили  проти  „анархії"  всі  свя- 
п];енні  підпори  буржуазного  ладу.  І  не  в 
тому  полягала  причина  неудачи  в  здій- 
снешію  цих  заходів.  А  в  тому,  ш,о  кожна 
окраїна  добре  розуміла,  ш;о  такий  централь- 
ний Уряд,  коли  б  він  і  склався,  ніякісень- 
кого  значіння  для  самої  Росії  (Великоросії) 


125 

не  мав  би,  бо  Рада  Народніх  Комісарів  од- 
шпурнула  б  його  ногою,  а  маси  й  пальцем 
не  кивнули  б,  щоб  його  підтримати.  Кожна 
окраїна  хапалася  себе  урятувати  від  небез- 
печної зарази  большевнзму,  від  еконошічного 
безладу,  від  загрози  хаотичної  демобілізації, 
від  загальної  анархії. 

І  справа  з  центральним  урядом,  „який 
користувався  б  довіррям  усього  населення 
Росії",  так  і  замерзла  на  своїх  резолюціях 
та  нотах.  Життя  не  ждало,  поки  з'їдуться 
запрошені  представники  до  Київа,  й  розви- 
валось далі  по  своїм  законам. 

8.  Злочинна  аґітація  проти  українського 
національного  визволення. 

І  от  помалу,  непоштно  почало  розвива- 
тися таке  цікаве  явище.  Що  твердіщою  спо- 
верху,  знадвору  здавалась  наша  державність, 
що  більше  вона  набірала  вигляду  „справ- 
жньої" державности,  то  більше  й  більше 
слабла  й  підупадала  з  середини,  в  своїх 
дійсно-справжніх  основах — в  широких  народ- 
ніх масах. 

Ми,  як  уже  сказано,  пренаївно  поясняли 
це  розкладаючим,  „безсовісним"  впливом 
большевиків,  їхньою  аґітаціею,  демаґоґіею. 
Засліплені,  загіпнотизовані,  одурманені  своїм 
ідеалом  державности  „як  у  людей",  ми  не 
бачили  того,  що  то  ж  ки  самі  були  тими 


126 

аґітаторами  й  демаґоґами,  що  розкладали 
напгі  маси. 

Бо  хіба  вони  не  бачили,  напрішлад,  на- 
шого поводження  в  справі  миру?  Больше- 
вики  скидають  Тимчасове  Правительство, 
яке  було  на  шворці  союзницького  імперіа- 
лізму, яке  гальмувало  по  його  волі  справу 
мігру,  й  оповіщ.ають  сепаратний  мир,  опові- 
пі,ають,  нарешті,  кінець  усім  стражданням 
і  страхіттям  побоїщ;.  Здається,  український, 
народній,  „свій"  уряд  повинен  би  радісно 
підхопити  це  оповіщення  й  разом  з  больше- 
виками  яко  мога  швидче  провадити  цю 
справу  до  кінця. 

А  замісць  того  що?  Голова  Ґенерального 
Секретаріату  заявляє,  що  тільки  створене 
центральне,  федеративне,  „однородно-соціа- 
лістичне"  правительство  може  вести  таку 
важну  справу.  А  ґенеральшій  секретарь 
військових  справ  С.  Петлюра  рішуче  роз- 
силає по  всіх  штабах  армій,  корпусів  і  діві- 
зій  ціркулярну  телеґраму,  в  якій  прекатеґо- 
рично  забороняє  всім  українським  частинам 
виконувати  розпорядження  Ради  Народніх 
Комісарів,  бо  „Ґенеральний  Секретаріат  Укра- 
їнської Республіки  веде  переговори  з  загаль- 
ноармейським  комітетом  і  з  областями  Росії 
в  справі  сформування  Центрального  Прави- 
тельства  з  представників  національностей  і 
центрів  революційної  демократії,  котре  одне 


127 

може  бути  правоспльнпм  розпочати  перего- 
вори в  справі  перемирря.  Всякі  инчі  перего- 
вори прпнесуть  нещастя,  одкриють  фронт 
для  протиБшпха  й  поведуть  за  собою  захват 
української  землі". 

Хіба  одна  така  телеґрама  не  була  краще 
за  купи  „безсовісних"  большевицьких  про- 
кламацій? 

І  то  ж  робилося  з  пренаївною  щиростю, 
з  переконанням,  що  маси,  дійсно,  будуть 
чекати,  поки  Ґ.  Секретаріат  сформує  таке 
повноправне  Центральне  Правительство  й  не 
будуть  виконувати  розпоряджень  Народніх 
Комісарів,  що  увільняли  їх  від  стількох  мук. 
То  ж  було  щире  переконання,  що  маси  так 
само  жагуче  прагнуть  такої  самої  націо- 
нальної держави,  якої  прагнула  Центральна 
Рада,  й  через  те  будуть  з  такою  самою  при- 
хильностю  дивитись  на  перебування  в  Київі 
представників  союзницького  імперіалізму, 
який  три  роки  катував  їх  на  фронтах. 

А  маси  цілком  вірно  вгадували  цілі  й 
причини  такого  ласкавого  відношення  сих 
„джентельменів"  до  української  влади.  І, 
розуміється,  ця  „ласкавість"  як  раз  проти- 
лежне вражіння  робила  на  них.  Ці  „джен- 
тельмени"  були  прекрасними  больпіевиць- 
кими  аґітаторами;  навіть  більше:  вони  лучче 
всяких  чорно сотенських  україножерів  аґіту- 
вали  серед  мас  проти  самої  української  ідеї. 


128 

Ага,  так  он — вона  яка,  ота  українська  воля, 
з  союзниками  братається,  їхньої  ласки  запо- 
бігає, їхнього  признання  шукає,  для  неї  це 
признання  дорожче  страждань  свого  народу. 

І  хіба  ж  знову  це  була  не  найшкодли- 
віща,  не  найзлочинніща  проти  нашого  на- 
ціонального відродження,  супроти  самої  ідеї 
його  аґітація? 

Або  такі  явища.  Коли  сталась  жовтнева 
революція  в  Петрограді  й  коли  українська 
влада  оголосила  Українську  Народню  Рес- 
публіку, багато  українських  військових  ча- 
стин, ш,о  стояли  в  тилу  в  Росії,  стали  вия- 
вляти жагуче  бажання  їхати  на  Вкраїну, 
служити  рідному  краєві,  боронити  й  скрі- 
пляти Народню  Українську  Республіїсу.  Не 
вважаючи  на  всякі  перепони  й  перешкоди 
з  боку  большевицької  влади,  з  великими 
труднош,ами  й  жертвами,  але  з  великою  ві- 
рою й  любоввю  до  своєї  державности,  ці 
військові  частини  нарешті  добивались  таки 
до  столиці  України.  З  дороги  вони  весь  час 
посилали  телеґрами  Центральній  Раді,  пі;о 
от  вони  їдуть  піддержувати  й  помагати 
своїй  революційній,  народній,  соціалістичній 
владі.  Цілком  натурально,  ш,о  вони  сподіва- 
лися, ш,о  їх  приймуть  привітно,  тепло,  пціро, 
як  своє,  народнє  військо. 

Але ...  в  більшости  випадків  їх  зустрічали 
настороягено,  недовірчиво,  —  адже  вони  їхали 


^ 1?? 

з  большевицького  краю  й  напевне  пронялись 
большевнцькпм  духом.  Через  те  траплялось 
так,  що  деякі  з  таких  полків  українська 
народня  влада  тримала  на  станції  по  кільки 
днів  у  холодних  брудних  ваґонах,  без  їжи, 
під  „карантином".  Отже  можна  собі  уявити, 
який  настрій  утворювався  серед  тих  полків 
такою  нашою  „аґітацією**,  таким  довіррям 
до  них. 

А  далі?  Ну,  от  пролшйи  нарешті  ті  поліси 
карантин,  розташувались  у  своїй  державі.  І 
невже  ж  вони  не  мали  ніякої  змоги  бачити, 
що  діялось  тут  круг  них  і  зрівнювати  з  тим, 
що  робилось  у  большевиків?  І  хіба  їм  не 
видно  було,  що  большевики  всю  свою  увагу, 
всю  акцію,  всі  сили  направляли  на  знищення 
панування  експлуататорських  кляс,  що  вони 
були  рішучими,  невмолимими,  навіть  жор- 
стокими оборонцями  бідноти  проти  всякого 
панства,  проти  всякої  соціальної  неспра- 
ведливости  й  визиску?  Вони  ж  бачили  на 
свої  очі,  як  там  у  Росії  ломалось,  трощилось, 
топталось  згори  донизу,  в  усіх  соціальних 
і  державних  закутках  оте  панування  панства. 

А  так  само  їм,  оцим  нашим  воякам,  на- 
ппїм  переодягненим  у  салдатські  шинелі 
селянам  і  робітникам,  видно  було,  що  робила 
українська  влада,  як  вона  оберігала,  шану- 
вала, не  допускала  пальцем  торкнути  основи 
того  панування  на  Україні,  як  сама  набірала 

Відродження  нації,  II.  9 


130 

характеру  старої  бюрократичної  буржуазної 
влади. 

Всі  ж  наші  не  достойні  парадування  з 
попами,  всі  наші  реверанси  перед  поміщи- 
ками, банкирами,  фабрикантами,  всі  наші 
залицяння  до  союзницького  імперіалізму,  все 
це  одбувалось  на  їхніх  очах. 

І  хіба  це  не  була  сама  „безсовісна",  сама 
злочинна  аґітація  наша  проти  великої  ідеї 
національного  визволення  нашої  неш,асної 
наймички  нації? 

І  якігх  ш,е  большевицьких  аґітаторів  треба 
було,  щоб  викликати  глибоке  недовірря  до 
своєї"  влади? 


РОЗДІЛ  УП.   ■ 

Війна  з  Совітською  Росією. 


-^.ь 


РОЗДІЛ  УП. 

Війна  з  Совітською  Росією. 

1.  Зрадницький  патріотизм.  —  2.  Причина  й  приводи 
війни.  —  3.  Ухиляння  від  отвертої  відповіді. 

1.  Зрадницький  патріотизм. 

І  коли  підходити  до  історії  нашої 
боротьби  з  большевиками,  до  цеї  сумної 
й  тяжкої  смуги  в  нашій  боротьбі  за  на- 
ціональне відродження,  то  насамперед  тре- 
ба чесно,  щиро  й  отверто,  як  перед 
самими  собою,  так  і  перед  нашими  пра- 
цюючими клясами  пригадати  отой  наш 
блуд,  оту  нашу  зраду  народніх  інтересів. 
Бо  в  ній,  тільки  в  ній  є  корінь  усіх  на- 
ших неудач! 

Розуміється,  з  погляду  людей,  які  не  хо- 
тять  знищення  буржуазного  ладу  з  усіма 
його  прівілеями  й  зручностями  для  замож- 
них і  багатих,  таке  признання  неможливе. 
Вони,  натурально,  на  тих,  що  знайдуть  у 
собі  мужність  признати  свої  помилки  й  грі- 
хи, зразу  ж  почнуть  сипати  цілі  помийни- 
ці наклепів  і  брехень,  прокричать  їх  зрадни- 


134 

камії,  запроданцями  й  т.  п.  Вони  будуть  бнтії 
себе  в  патріотичному  запалі  в  груди  й  кри- 
чати, що  для  них  насамперед  є  нація,  є  наша 
деря^ава,  а  не  якісь  партії. 

Неправда:  два  роки  я  чув  круг  себе  такі 
гупання  в  груди  патріотичних  кулаків  і  ле- 
мент „безпартійних"  лицарів.  Глибока,  сві- 
дома або  наївно-несвідома  неправда.  їхній 
патріотизм  любить  не  нашу  працюючу, 
експлуатовану,  соціально-забиту,  задурену 
націю.  їхній  патріотизм  хоче  не  нашої  дер- 
жавности,  не  національно-української, 
не  тої,  яка  тільки  можлива  для  нашої  селян- 
сько-робітничої нації,  а  чужої  нам,  ворожої 
до  нашої  нації,  з  чул^ими  нашій  нації  панами, 
попами,  бюрократами,  з  усіма  орґанами  й 
апаратами  пануючих  ішяс,  які  вороли  до 
нашої  нації.  їхній  патріотизм  є  зрадниць- 
кий, руйнуючий  наше  національне  відро- 
дження, клясово-еґоїстичний,  жорстокий  і 
злочинний  патріотизм. 

І  тим  людям,  які  дійсно  хотять  націо- 
нального відродження  нашого  народу,  треба 
тільки  з  огидою  одвернутись  від  такого  па- 
тріотизму. Тим,  ш,о  називають  себе  соціалі- 
стами й  які  п],иро  хотять  зрозуміти  історію 
нашого  руху,  треба  такий  патріотизм  од- 
шпурнути  від  себе  й  з  погляду  инчого,  суто- 
українського  патріотизму  розглядати  весь  хід 
подій. 


135 


2.  Причина  й  приводи  війни. 

І  коли  з  цього  погляду  дивитись  на  по- 
чаток нашого  конфлікту  з  большевіпсами,  то 
треба  признати,  що  перші  винні  були  укра- 
їнські „соціалісти",  які  керували  всім  на- 
шим рухом.  І  не  большевики,  а  тим  паче 
не  наші  народні  маси,  яких  ми  так  без- 
совісно, так  дурновато  й  несправедливо  об- 
винувачували в  недостачи  національної  сві- 
домости,  патріотизму,  любови  до  рідного 
краю  й  т.  п.  Вони,  ці  маси,  мали  дійсну 
любов  до  свого  краю,  й  дійсний  україн- 
ський патріотизм.  А  він,  отой  патріотизм, 
ота  дійсна  суть  характеру  української  не- 
панської  нації,  одвертав  їх  від  нашої  пан- 
ської державности,  від  тої  держави,  яка 
охороняла  прівілеї  й  панування  паразітар- 
пих  неукраїнських  кляс  на  Україні. 

І  от  це  наше  оберігання  й  було  основною 
причиною  нашої  ворояшечи  з  большевиками, 
а  не  тільки  їхній  імперіалізм,  націоналізм 
і  шовінізм,  як  ми  це  любили  поясняти. 

Розуміється,  й  большевики  не  були  без- 
доганні в  своєму  відношенню  до  справи 
національного  визволення  пригнічених 
націй  у  Росії,  а  особливо  українців.  Вони 
так  само,  як  меньшевики  й  есери,  в  своїх 
емоціях  і  в  випливаючих  з  цих  емоцій  учинках 
були  в  протиріччю  з  своїми  теоретичними  зая- 


136 

вами  й  виводамії.  Вони  також  мали  в  собі 
давне ,  застаріле  почуття  пануючої,  командую- 
чої нації  й  з  внутрішньою  ворожостю  стави- 
лись до  прагнень  українців  до  свого  національ- 
ного визволення.  Вони  це  потім  доказали  на 
ділі,  не  мавши  в  собі  досить  сили  в  національ- 
ній справі  на  Україні  бути  такими  ж  послі- 
довними, рішучими  й  непохитними,  як  були 
в  соціальній. 

Але  кажу  ш,е  раз,  конфлікт  виник  не  з 
їхньої  вини,  а  з  нашої.  Вони  з  самого  по- 
чатку затвердл^ення  своєї  влади  в  Росії 
устами  Ради  Народніх  Комісарів  заявили 
про  своє  признання  Української  Народньої 
Республіки,  про  стан  федерації,  про  право 
коленої  нації  самоозначатись  так,  як  вона 
вважає  для  себе  найкращ.им.  На  знак  такого 
прихильного  відношення  до  Української 
Республіки,  як  до  свого  рівного  члена  по 
федерації.  Рада  Народніх  Комісарів  навіть 
збіралась  урочисто  видати  українцям  уізі 
старі  українські  клейноди,  які  з  часів  мо- 
сковських царів  однімались  в  українців  і 
зберігались  по  руських  церквах  та  музеях. 

Але,  на  леаль,  до  цього  не  дійшло,  бо 
відносини  стали  псуватися  й  незабаром  прий- 
шло до  лютої  боротьби. 

Приводом  до  того  послужали  такі  факти. 

Після  перемоги  над  військами  Тимчасо- 
вого Правительства  в  Киіві  залишились  де- 


137 

яісі  большевицькі  військові  частини.  Скла- 
дались вони  переважно  з  руських,  але  були 
деякі  з  них  і  українські.  Спочатку  вони  ви- 
являли прихильність  і  лояльність  до  укра- 
їнської влади.  Але  де  далі,  то  ця  прихиль- 
ність почала  зникати  й  змінилась  на  гли- 
боке недовірря  й  ворожнечу.  Большевицькі 
київські  орґанізації  також  спочатку  стави- 
лись досить  лояльно,  але  п];е  швидче,  ніж 
їхні  військові  частини  побачили  ґрунтовну 
ріжницю  між  своєю  позіціею  й  позіціею  Цен- 
тральної Ради  та  Ґенерального  Секретаріату, 
їм  стало  ставати  ясним,  що  вони  нічого  не 
виграли  в  соціальному  відношенню  від 
зміни  влади  Тимчасового  Правительства  на 
владу  Ґенерального  Секретаріату,  а  в  націо- 
нальному тільки  програвали.  І  всяка  лояль- 
ність зникла.  Почалась  агітація  проти  Цен- 
тральної Ради  в  пресі,  на  мітінґах,  у  казармах, 
у  відозвах. 

Намагаючись  з  усіх  сил  бути  строго-демо- 
кратичною, українська  влада  спочатку  не  вжи- 
вала ніяких  репресій  проти  цього.  Але  укра- 
їнські орґанізації  відповіли  контраґітацією. 
Ґрунтом  її  було  національне  питання:  больше- 
вики,  мовляв,  тільки  через  те  так  аґітують  про- 
ти Центральної  Ради  та  Ґенерального  Секре- 
таріату, Ш.0  це — чисто-національна,  українська 
влада,  ш.0  большевики  по  суті,  такі  ж  самі 
руські  шовіністи  й  імперіалісти,  як  і  мень- 


138 

шевпкп  чи  чорносотенці,  йщо  їм  ходить  тіль- 
ки о  те,  щоб  зкинути  на  Україні  українську  вла- 
ду й  поставити  свою,  руську,  централістичну. 

І  спочатку,  коли  соціальна  позіція  укра- 
їнської влади  ще  не  викреслилась  до  кінця, 
коли  українські  маси  були  ще  повні  довірря 
й  поеднаности  з  нею,  агітація  большевиків 
не  мала  великого  успіху.  Але  все  ж  таки 
дещо  вже  робила,  —  роз'ясняла  перед  маса- 
ми внутрішнє  значіння  кожного  нашого 
вчинку,  зрівнювала  з  позіціею  в  аналогіч- 
них випадках  большевиків,  викривала  перед 
ними  основу  таких  учинків,  —  і  тим  приму- 
шувала чисто-українські  військові  частини 
придивлятись  уважніще  до  політики  Цен- 
тральної Ради. 

Розуміється,  українській  владі  така  ворожа 
крітика  була  не  бая^ана  й  небезпечна.  Але, 
не  маючи  одваги  силою  заборонити  й  при- 
пинити агітацію,  особливо  агітацію  салдатів- 
большевиків,  вона  почала  вяшвати  всяких 
заходів,  щоб  розпустити  большевицькі  війсь- 
кові частини,  або  примусити  їх  розлізтися 
на  всі  боки.  Для  цього  тим  частинам  почали 
неакуратно  видавати  харч,  одел^у,  платню; 
їм  робились  ріжні  дрібні  прикрости  й  труд- 
нощі. Крім  того  видано  було  спеціального 
військового  ціркуляра,  який  було  складено 
так,  що  він  давав  змогу  більшости  салдатів 
покинути  свою  частину  й  їхати  додому. 


139 

Але  ці  заходи  противною  стороною  вга- 
дувались і  роз'яснялись  перед  своїми  ча- 
стинами, чим  викликалось  гостре  роздрато- 
вання, ще  більша  ворожнеча  й  ще  дуяіча 
аґітація  проти  Центральної  Ради. 

Тоді  постановлено  було  вжити  рішучих 
заходів:  обеззброїти  большевицькі  частини  й 
вислати  їх  за  межі  України. 

Постанову  цю  вдалося  перевести  дуяхс 
легко,  швидко,  майже  без  пролиття  крови  й 
опору  з  боку  большевиків,  —  вони  були  тоді 
занадто  слабі  в  Київі. 

Але  це  справи  не  поправило.  Навпаки 
цей  вчинок  тількц  дав  у  руки  большевикам 
ще  гострішу  зброю. 

Другим  приводом  до  боротьби  з  Совіт- 
ською Росією  послужило  відношення  Укра- 
їнського Уряду  до  донських  козаків. 

Донське  козацтво,  темне,  політично  й  со- 
ціально мало  розвинене,  під  той  час  було  ще 
досить  дісціпліноване  й  слухалось  своїх  ґене- 
ралів.  Ґенерали  ж,  розу^гіється,  до  робітниче- 
селянського  Петроградського  Правительства 
зразу  ж  поставились  з  непримиреною  воро- 
жостю.  Почалася  боротьба  між  совітською  вла- 
дою й  донцями.  Донці  збірали  всі  свої  сили  на 
Дону  й  через  те  зтягали  свої  військові  частини 
з  усіх  фронтів  туди.  Там  зосереджувалась 
контрреволюція,  туди  ще  в  більшій  мірі,  ніл^ 
на  Україну,  стії^ались  усі  чорні,  реакційні, 


ш 

викинені  з  Росії  елементи.  Натуральна  річ, 
що  большевикам  треба  було  за  всяку  ціну 
перебити  це  накопичування  контрреволюцій- 
них сил  на  Дону.  І  ВОШІ  робили  все,  що  мог- 
ли для  цього. 

Але  тут,  хоч  і  не  по  своїй  волі,  втрути- 
лась у  справу  Україна.  Донські  козаки  мали 
найближчий  і  найкращий  шлях  з  фронту 
додому  через  українську  теріторію.  Отже 
виникло  питання  про  пропуск  донських  вій- 
ськових частин  українською  владою.  Инчими 
словами:  виникло  питання,  хто  українській 
владі  ближчий:  большевики,  совітська  влада, 
чи  донська  козацька  „демократія". 

Коли  підходити  до  справи  з  чисто  фор- 
мального боку,  то  ми  немов  були  бездоганні. 
Бо  ми  говорили  так:  донці  оповістили  свою 
область  федеративною  частиною  Росії.  Росія 
розпалась  на  ряд  окремих,  рівних  між  со- 
бою державних  формацій.  Кожна  така  фор- 
мація у  своєму  внутрішньому  життю  є  суве- 
ренна й  друга  частина  бувшої  централістич- 
ної Росії  не  має  права  втручатись  у  те 
внутрішнє  життя. 

ОтйхЄ,  виходячи  з  цього  погляду,  ми  не 
мали  права  ставати  на  той  чи  инчий  бік,  на 
бік  Великоросії  ші  на  бік  Дону.  А  через  те 
не  мали  права  не  пропускать  ні  донців,  ні 
великоросів  через  нашу  теріторію,  коли  вони 
хотіли  їхати  до  себе  додому. 


ш 

Формально,  я  кажу,  ми  мали  повну  рацію 
так  міркувати  й  так  поводитись.  Але  по  суті 
ми  таким  відношенням,  таким  своїм  ніби  стро- 
гим нейтралітетом  ставали  в  дійсности  на 
бік  донців.  Бо  ясно,  що,  коли  б  ми  поділяли 
стремління  й  цілі  большевиків,  коли  б  ми 
також  мали  на  меті  творити  свою  робітниче- 
селянську  державність,  то  ми,  виходячи  з 
цих  своїх  власних  інтересів,  повинні  були 
б,  мусіли  б  боятись  донців  і  тих  сил,  що 
гуртувались  на  Дону.  І  через  те  ніяким 
способом  не  могли  б  виявити  такого  пжодли- 
вого  для  своєї  державности  нейтралітету. 

Але  в  тому  й  річ,  що  та  державність,  яку 
ми  творили,  була  ближча  до  державности 
донців,  рідніща  до  них,  а  через  те  ші  й  не 
боялися  пропускати  донців. 

Це  одна  прігіина  нашого  нейтралітету, 
головна  й  основна. 

Друга  ж  та,  що  ми  бачили  в  донцях  спіль- 
ників по  боротьбі  за  федерацію.  З  цього  по- 
гляду Дон  нам  був  також  ближчий,  ніж 
Петроград,  хоча  останній  і  висловив  своє 
признання  Української  Народньої  Республіки. 

(Власне,  ця  так  би  сказати,  „федералі- 
стична  прихильність"  до  Дону  була  тільки 
послідовним  переведенням  у  життя  постанов 
з'їзду  народів  у  Київі,  (21—28  вересня  н.  ст.), 
завданням  якого  було  об'єднати  федералі- 
стичні  течії  всієї  Росії.) 


И2 

А  третя  причина  нашого  нейтралітету 
було  —  наше  безсилля.  Ми  хоч  і  удавалп, 
ш,о  маємо  змогу  так  чи  инакше  поводитись, 
але  в  дійсности  ту  змогу  не  завсігди  мали. 
Для  того,  п],об  не  пропустити  озброєні,  досить 
добре  дісціпліновані  козачі  частини,  треба 
було  мати  відповідні  сили  на  своїх  кордо- 
нах, треба  було  на  випадок  настійности  дон- 
ців вступити  з  ниші  до  рішучого  бою.  А 
цього  всього  у  нас  не  було  в  відповідній 
мірі,  —  ні  таких  військових  сил,  ні  необхід- 
ності! битися  з  донцями. 

3.  Ухиляння  ВІД  ОТВерТОЇ  ВІДПОВІДІ. 

Большевики  ж,  розуміється,  не  могли 
стати  на  наш,  чисто  формальний  погляд  і 
бачити  в  нашій  акції  тільки  національно- 
державний  11  бік.  Вони  казали:  коли  вам 
ходить  о  цей  бік,  то  ми  ж  визнаємо  вас,  як 
окрему  дерлгавну  одиницю,  в  цьому  питанню 
ми  з  вами  не  розходимось  і  готові  вас  під- 
держувати. Але  ж  є  ще  друга  сторона,  со- 
ціальна. І  от  тут  ви  нам  ская^іть,  на  чийому 
ви  боці:  на  нашому  чи  на  контрреволюцій- 
ному. Коли  наше  розуміння  революції  вам 
ближче  й  бажаніще,  то  ви  не  будете  про- 
пускать наших  ворогів,  коли  на  їхньому,  то 
пропускатимете. 

Але  ми  від  отвертої,  прямої  відповіді  ухиля- 
лись і  все  стояли  на  свойому  „нейтралітетові". 


143 

От  це  все  й  спричинилось  до  того,  що 
большевики,  Рада  Народніх  Комісарів  поста- 
вила нам  нарешті  ультіматум,  який  почи- 
нався так: 

„З  огляду  на  інтереси  едности  та  бра- 
терства всіх  знесилених  робітничих  мас,  що 
страяадають  у  боротьбі  з  імперіалізмом;  з 
огляду  на  признання  —  численними  резолю- 
ціями орґанів  революційної  демократії,  рада- 
ми, а  насамперед  першим  всеросійським  з'їз- 
дом рад  —  національних  засад,  соціалістичне 
Правительство  Росії,  Рада  Народніх  Коміса- 
рів підтвержуе  гноблене  царизмом  і  буржуа- 
зією Великоросії  право  всім  народам  на  віль- 
ний розвиток,  включно  до  їх  права  відділя- 
тися від  Росії.  Тому  Рада  Народніх  Комісарів 
признає  Українську  Народню  Республіїсу  та 
її  право  на  повне  відокремлення  від  Росії, 
як  також  на  те,  щоб  вона  ввійшла  в  пере- 
говори з  російською  Республікою  про  взаємні 
федеративні,  а  такоя^  инчі  відносини.  Жа- 
дання України  що  до  її  прав  і  незалежности 
уїсраїнського  народу  Рада  Народніх  Коміса- 
рів признає  без  обмежень  і  безумовно." 

Але  далі  йшли  вже  закиди  що  до  від- 
ношення Укр.  Ц.  Ради  до  фронту,  до  донців, 
до  рад  робітничих  і  салдатських  депутатів. 
І  ставились  такі  пункти  обвинувачення: 

,Д.  У.  Ц.  Рада  робила  дезорґанізаїцію  на 
фронті,  одішикаючи  свої  війська.  2.  У.  Рада 


ш 

позволила  собі  обеззброїти  війська  рад,  що 
стояли  в  Київі.  3.  Рада  підпірала  змову  проти 
влади  рад,  покликуючись  на  вигадані  права 
на  незалежність  Донської  й  Кубанської  обла- 
стей і  тим  способом  покриваючи  контррево- 
люційне повстання  Каледіна.  Ставляючи  опір 
інтересам  і  л^аданням  переважної  більпіости 
козаків,  Рада  замикає  дорогу  військам,  яких 
вислано  проти  Каледіна.  Стаючи  на  бік  га- 
небної зради  революції  й  бажаючи  помагати 
найнебезпечніщим  ворогам  як  незалежности 
народів  Росії,  так  і  правительства  рад,  воро- 
гам робітничих  і  визискуваних  мас,  кадетам 
і  прихильникам  Каледіна,  Центральна  Рада 
примупіуе  нас  подати  їй  до  відому,  що  ми 
негайно  виповімо  їй  війну,  навіть  тоді,  коли 
б  Українську  незалежну  Республіку  визнало 
представництво  найвищої  російської  держав- 
ної влади.  Тепер  Рада  Уповнова?кених  На- 
роду з  огляду  на  всі  вище-наведені  обста- 
вини ставить  народам  Української  Республіки 
такі  питання:  1.  Чи  Рада  зобов'яжеться  за- 
лишити всякі  спроби  дезорґанізації  на  фронті? 
2.  Чи  Рада  зобов'яжеться  без  згоди  шефа 
найвищої  команди  не  перепускати  ніяких 
військ,  що  йдуть  у  бік  Дону  й  Уралу?  3.  Чи 
Рада  зобов'яяшться  залшпити  всякі  спроби 
роззброювати  війська  рад  і  червоної  ґвардії 
на  Україні  та  чи  віддасть  негайно  відібрану 
в  тих  військ  зброю?  В  разі,  коли  протягом 


145 

48  годин  не  буде  дано  задовольняючу  від- 
повідь, Рада  Уповноважених  Народу  вважа- 
тиме, п;о  У.  Ц.  Рада  є  в  стані  отвертої  війни 
з  владою  рад  у  Росії  та  на  Україні.  Рада 
Народніх  Уповноважених." 

На  цей  ультімагум  Ґенеральний  Секрета- 
ріат 20  грудня  дав  таку  відповідь  через 
окружну  військову  Раду  в  Петрограді: 

„Революційний  штаб  України,  уповно- 
важнений  республіканським  правительством 
України  й  народом,  має  честь  предложити 
республіканському  правительству  Великоруси 
висліди  нарад  штабу  з  правительством  про 
ультімат  Ради  Народніх  Комісарів  до  У.  Ц. 
Ради  й  відповідь  республіканського  прави- 
тельства  України  на  ультіматум.  Переговори 
про  мирне  полагодя^ення  спору  мія^  Російською 
Республікою  й  Україною  залежать  від  отсих 
умов:  1)  Признання  права  українського  на- 
роду й  Української  Республіки,  ш,о  ніхто  не 
має  вмішуватися  в  справи  Республіки.  2)  Спов- 
нення домагання  українізації  військ  (пере- 
несення відділів  з  инших  фронтів  на  теріторію 
України).  3)  Полагодження  фінансових  справ 
державного  скарбу.  4)  Невмішування  Ради 
Народніх  Комісарів,  головної  квартири  й  го- 
ловнокомандуючого до  управи  українського 
фронту,  себто  румунського  й  південно-захід- 
нього  фронту.  Правительство  Української 
Республіїш  думає,    ш,о   признання  поданих 

Відродження  нації,  II.  Ю 


146 

прінціпів  Радою  Народніх  Комісарів  може 
стати  основою  для  полагодження  спору  так, 
що  оминеться  війну  між  Україною  й  Вели- 
корусю.  Щодо  участи  в  союзнім  правительстві 
—  на  думку  правительства  Української  На- 
родньої  Республіки  Україна  з  огляду  на 
значіння,  яке  тепер  осягнула,  мусить  мати 
в  нім  неменпіе  ніж  третину  заступншав. 
Революційний  штаб  України  уповноважнений 
своїм  правительством  заявити  правительству 
Великоруської  Республіки,  що  з  огляду  на 
фінансові  трудности  предмети  поживи  будуть 
видавані  на  границі  України  за  заплатою 
просто  до  каси  Ґенерального  Секретаріату 
земельних  справ  у  готівці,  а  саме  банкнотах, 
а  у  висоті  одної  третини  в  золоті.  Револю- 
ційний штаб  України  має  надію,  що  братній 
спір  буде  усунений  для  обопільного  вдово- 
лення, й  заявляє  свою  готовість  напружити 
всі  сили  для  осягнення  сеї  ціли". 

Розуміється,  це  була  явно  ухильчива  від- 
повідь і  Рада  Народніх  Комісарів  мала  рацію 
поставити  питання  зовсім  руба,  що  й  зробила 
в  своїй  ноті  з  21  грудня:  „Відповідаючи  на 
зроблене  вами  з  уповажнення  правительства 
У.  Ц.  Ради  предложення  приятельського  по- 
лагодження конфлікту  між  У.  Ц.  Радою  й 
Радою  Народніх  Комісарів,  Рада  Н.  К.  заявляє, 
що  уважає  ширшу  акцію  для  усунення  спору 
безперечно  бажаною.  Совітське  Правительство 


147 

зробило  все,  щоб  ДІЙТИ  до  мирного  полаго- 
дження справи.  Щодо  предложення  У.  Радою 
умов,  котрі  мають  прінціпіальний  характер, 
як  право  свобідного  розвитку  народів,  вони 
ніколи  не  були  предметом  переговорів  або 
спору,  бо  Рада  Народніх  Комісарів  признає 
повне  здійснення  тих  прінціпів.  У  пред- 
ложених  умовах  У.  Ц.  Рада  поминає  мов- 
чанкою дійсний  предмет  спору,  а  саме  те, 
пі,о  Рада  підпірае  контрреволюцію  буря^уа- 
зії,  кадетів  і  Каледіна,  звернену  проти  влади 
рад,  заступників  селян,  робітників  і  салдатів. 
ІІорозуміння  з  Радою  можливе  тільки  під 
умовою,  що  Рада  виразно  відмовиться  підпі- 
рати,  як  Каледіна,  так  і  всю  контрреволюційну 
змову  бурл^уазії  та  кадетів". 

На  це  знов  точної  виразної  відповіді  ми 
не  дали,  не  вважаючи  на  те,  що  з  Петро- 
граду для  більшої  успішности  переговорів 
було  вислано  до  нас  делеґатів.  Ми  все  сто- 
яли на  свойому  нейтралітеті,  на  праві  само- 
означення  народів,  на  невтручанню  Велико- 
руси в  наші  внутрішні  справи  й  т.  п. 

І  розуміється,  це  не  могло  задовольнити 
большевиків  і  розпочалася  справжня  війна. 


1<И 


РОЗДІЛ  ¥Ш. 

Боротьба  за  „свою  лінію". 


}^^/ 


РОЗДІЛ  УШ. 

Боротьба  за  „свою  лінію''. 

1.  Війна  впливом.  —  2.  Своє  слово  з  чужим  змістом. 

—  3.  Червона  шапка  і  тверда  влада.  —  4.  Єдиний 

вихід.  —  5.  „Своя  лінія"  до  кіпця. 

1.  Війна  впливом. 

Але  з  ким  та  віїіна  розпочалася?  Фор- 
мально, —  ніби  з  Росією,  Великоросіеіо,  з 
Петроградським  Совітським  Урядом.  Але  в 
суті  з  власними  народніми  масами. 

Це  не  була  війна  в  звичайному  розумін- 
ню цього  слова,  бо  ні  одна  ні  друга  сторона 
не  мали  самого  необхідного  засоба  в  звичай- 
ній війні  —  правильного,  слухняного  війська. 
Вважалось,  що  Рада  Народніх  Комісарів  пе- 
ребрала владу  й  вище  командування  над 
армією.  Але  там  уя^е  не  було  командування, 
бо  не  було  послуху  й  дісціпліни.  Армія 
ледве-ледве  дерл^алась  на  фронтах  у  пасив-  [ 
ному  стані  й  не  розбігалась  тільки  через 
те,  що  її  не  зачіпали  й  так-сяк  годували. 

Так    само    формально    приймалось,    що 


152 

Ґенеральннй  Секретаріат  мав  вищу  владу 
над  румунським  і  південно  західним  фрон- 
тами, де  стояло  кільки  мілліонів  салдатів. 
Але  це  була  ще  більш  проблематична  влада. 

Щоб  посунути  ту  чи  инчу  частину  на  яку 
пебудь  військову  акцію,  не  досить  було  ви- 
щій владі  дати  для  того  наказ.  Треба  було, 
щоб  той  наказ  зачіпав  волю  самих  салдатів, 
щоб  вони  самі  хотіли  мати  такий  наказ. 
Отже  начальство  повинно  було  вміти  не  на- 
кази давати,  а  впливати  на  салдатів.  Це 
була  війна  впливом,  а  не  зброєю. 

І  от  тут  помітно  було  таке  явище.  Поки 
українські  частини  були  поза  мея^ами  Укра- 
їни, поки  вони  не  стішалися  безпосередньо 
з  українською  владою,  совітська  влада  ніяк 
не  могла  посунути  їх  на  бій  з  українцями. 
Навпаки,  зачувши  про  ворожі  відносини  між 
руською  й  українською  владами,  українські 
частини  зачинали  хвилюватись  і  рватись  на 
Україну,  не  зважаючи  ні  на  які  накази  Ради 
Народніх  Комісарів,  ні  на  аґітацію  больше- 
виків. 

Признання  цього  можна  знайти  у  самих 
большевиків.  Наприклад,  військовий  комісар 
Ликов  17  грудня  посилає  таку  депешу  головно- 
командуючому Криленкові:  „Другий  ґвардій- 
ський  корпус  є  в  моїм  розпорядженню.  Роз- 
зброюю українців,  але  салдати  відмовляються 
з  огляду  на  те,  що  в  кожному  полку  є  до 


153 

1000  українців.  Пробував  обеззброїти  два 
сшалони  гайдамаків,  але  це  не  вдалося  че- 
рез їхню  непохитність.  Один  ешалон  Волин- 
ців (больпіевиків)  обеззброїли  й  розформу- 
вали козаки.  Щоб  рушити  проти  українців, 
необхідно  виділити  уічраїнців  і  відіслати  їх 
на  фронт;  тоді  мояша  рушити  на  Київ.  Ин- 
чого  виходу  немає.  Ликов." 

Дійсно,  національне  почуття  українських 
салдатів  було  таке  сильне,  що  єдиним  ви- 
ходом, здавалось,  було  одправити  їх  усіх  на 
фронт  подалі  від  Україші.  Оповіш,ення  ж 
війни  Центральній  Раді  тільки  більше  роз- 
ворушило це  чуття  й  посунуло  всі  свідомі 
українські  частини  як  раз  навпаки:  не  на 
фронт,  а  на  Вкраїну.  Совітська  влада  роби- 
ла всякі  перешкоди  в  переїзді,  давала  на- 
кази, не  давала  ваґонів,  засипала  аґітацієїо, 
— нічого  не  помагало:  українці  накази  зустрі- 
чали сміхом,  ваґони  брали  самі,  аґітацію  ж 
в  одне  ухо  впускали,  а  в  друге  випускали. 
Вони  знали  свою,  українську  владу,  яка  не 
гірше  за  руську,  вони  тільки  їй  хотіли  ко- 
ритися, тільки  за  її  вплішом  іти. 

І  цим  пояснюється  також  те  явиш,е,  п];о 
большевики  в  печатках  ворожої  акції  проти 
України  не  мали  ніякого  успіху.  Так,  на- 
приклад, коли  отой  згадуваний  уже  другий 
ґвардійський  корпус  рушив  на  Київ,  україн- 
ські частини  зупинили  його  на  ст.  Жмерип- 


154      

ка  й  рішуче  поставили  домагання  здатися. 
Настрій  був  серед  українців  такий  непохит- 
ний, що  ґвардійці  не  одвалгились  вступити 
до  бою  й  віддали  всю  зброю. 

Так  само  було  й  на  другому  кінці  України, 
в  Харькові.  Тут  теж  були  спроби  захопити 
владу  силами  руських  салдатів.  Так,  напр., 
16  грудня  за  допомогою  салдатів  ЗО  запасного 
полку  большевики  зробили  виступ  і  вже  були 
захопили  телеґраф.  Але  уїсраїнські  військові 
частини  зразу  ж  ліквідували  цей  успіх  і  ви- 
били большевиків  із  Харькова. 

Аналоґічні  явища  помічались  як  по  всіх 
кордонах  України,  так  і  всередині  її.  Ні  боль- 
іпевицька  агітація,  ні  їхні  наступи  не  мали 
майже  нігде  успіху.  Це  надавало,  розуміється, 
нам  бадьорости,  певности  в  собі  й  тої  хва- 
стовитости,  з  якою  Ґенеральний  Секретаріат 
розсилав  свої  циркуляри,  накази  й  відозви. 

І  з  якою,  наприклад,  самовпевненостю 
промовляв  під  цей  час  голова  Українського 
Уряду  В.  Винниченко: 

„Перепущення  через  Україну  військ  тих 
націй,  що  тепер  самоозначуються,  ші  будемо 
допускати.  Але,  стоячи  на  ґрунті  строгої 
нейтральности,  ми  не  будемо  пропускати 
большевицьких  військ  для  братовбивчої  війни 

на  Дону Аґітація   большевиків    має    на 

меті,  щоб  признавалося  тільки  те,  що  скажуть 
вони,  москалі.  А  ми  їм  відповімо:  Ні!  На 


^ 155 

Україні  має  силу  тільки  українське  слово! 
Ми  не  допустимо  в  наш  край  реакції  й  анар- 
хії. Ми  твердо  ведемо  свою  лінію  й  доведемо 
її  до  кінця".  (З  промови  на  засіданню  Малої 
Ради  15  грудня). 

2/  Своє  слово  в  чужим  вмістом. 

Це  було  справедливо  сказано :  на  Україні 
повинно  мати  силу  тільки  українське  слово. 
Так  і  наші  маси,  наші  військові  частини  це 
розуміли,  що  вони  й  обстоювали  з  зброєю  в 
руках  і  своїм  життям. 

Але  яке  саме  українське  слово?  Який 
зміст  його? 

От-тут  ші  й  не  знайшли  в  собі  сили  зро- 
зуміти момент,  у  наше,  селянсько-робітниче, 
здавна  „просте",  трудове  слово  ми  вішали 
чужий,  ворол^ий  нам  зміст;  зовсім  не  той 
зміст,  який  вкладали  наші  маси. 

І  в  цьому  була  причина  нашої  поразки. 
Поки  ми  воювали  з  руськими  большевішами, 
з  москалями,  доти  ми  мали  скрізь  перемогу. 
Але  як  тільки  Бспупали  в  конфлікт  з  своїми, 
з  українськиші  большевиками,  так  загубили 
всю  свою  силу.  Поки  аґітували  большевики, 
аґітація  успіху  не  мала.  Як  стикнулись  наші 
війська  з  нашою  агітацією,  з  агітацією  всьо- 
го того  ладу,  який  ми  так  ретельно  почали 
„творити",  взявши  всю  владу  в  свої  руки, 
як  тільки  маси  наші  ближче  прислухались  і 


156 


придпвилпсь  до  змісту  того  українського 
слова,  як  запал  їхній,  довірря  до  нас  і  охота 
піддержувати  нас  почали  помітно  падати. 
Почала  розвиватися  нехіть  до  боротьби  з 
больпіевиками,  почалися  заяви  наших  най- 
вірніщих,  наїісвідоміщих  військових  частин 
про  неба^кання  битись  з  больпіевиками.  На 
иапшх  очах  „розкладались"  найміцніщі,  най- 
завзятіпц  полки,  що  прибували  з  таким  енту- 
зіазмом до  Кпїва.  Полки  імени  ріжних  геть- 
манів, які  так  свідомо,  так  струнко,  так  рішуче 
вступали  в  столицю  України  для  оборони  й 
захисту  їі,  які  так  веселили  всі  національні 
серця  своєю  національною  свідомостю,  щи- 
ростю,  жовто-блакитними  прапорами  й  укра- 
їнськими піснями,  які  так  гучно  кричали 
„славу"  українській  владі,  ці  полки  через 
якусь  пару  тижнів  дивним  способом  спочатку 
губили  все  своє  завзяття,  потім  упадали  в 
апатію,  в  „нейтралітет"    до   большевиків,  а 

потім повертали  разом  з  тими   больше- 

виками  свої  українські   баґнети  проти  нас. 

Ми  ж  страшенно  дивувались  і  обурюва- 
лись. От  вам,  мовляв,  українці,  оце  вам  така 
їхня  свідомість,  така  сила  їхнього  патріо- 
тизму. 

І  через  що?  Повірили  большевицькій  агі- 
тації, повірили,  мовляв,  їхнім  брехням  і 
наклепам:  ніби  Центральна  Рада  складається 
з  буржуїв,   з  панів,   з  контрреволюціонерів; 


157 

ніби  Ґенеральний  Секретаріат  увесь  із  ґене- 
ралів  сформовано,  ба  недурно  ж  і  „Ґене- 
ральним"  зветься.  А  яка  ж  вона  „буржуазна" 
та  Центральна  Рада,  коли  в  ній  ні  одного 
буржуя  нема,  коли  це  є  ні  що  инче,  яіс 
загально-українська  рада  робітничих,  селян- 
ських і  салдатських  депутатів.  Було  два 
кадети-буржуї  та  й  ті  вийшли  давно.  І  яка 
ж  то  буржуазна  політика,  коли  Центральна 
Рада  одібрала  землю  у  поміщиків,  коли 
завела  восьмигодинний  робочий  день,  коли 
строго  оберігає  всі  політичні  свободи,  скасу- 
вала кару  на  смерть,  установила  перша  на 
весь  світ  національно-персональну  автономію. 

Почалась  і  з  нашого  боку  гарячкова 
аґітація  й  пропаґанда.  Всі  українські  ґазети 
й  видавництва  були  мобілізовані  для  сеї 
мети.  Всі  партії  й  громадські  українські 
орґанізації  кинулись  до  боротьби  за  вплив. 
Орґанізовано  було  спеціальну  державно- 
громадську  інстітуцію,  яка  мала  своїм  зав- 
данням аґітацію  серед  військових  частіш. 

Роз'яснялась  програма  й  діяльність  Цен- 
тральної Ради  та  Ґенерального  Секретаріату. 
Доводилось  усіми  способами,  що  це  найдемо- 
кратичніща,  найкраща  влада,  а  що  больше- 
вики  хотять  знищити  її  через  те,  що  вона  — 
українська.  Приводились  списки  членів  Цен- 
тральної Ради,  з  біоґрафіями,  з  позначен- 
ням кожного,  якого  походлієння,  де  сидів 


158 

у  тюрмі  за  царських  часів,  як  стояв  за  на- 
родні інтереси. 

І  дійсно,  в  брошурах,  ґазетах  і  відозвах 
ми  не  брехали;  дійсно,  майже  вся  Централь- 
на Рада  складалась  з  селян,  робітників,  сал- 
датів;  дійсно  більпгість  Ґенерального  Секре- 
таріату були  сини  селян,  робітників,  або  інтелі- 
ґентних  працьовників.  Дійсно,  це  була  демо- 
кратична влада. 

Але...  апатія  наншх  військ,  їхня  нехіть 
битись  проти  большевиків  не  зникала,  а  все 
росла  й  росла.  Проти  донців,  каледінців  з 
охотою,  а  проти  большевиків — ні.  В  чому  ж 
річ?  Бо  ми  аґітували  не  тільки  своїми  відоз- 
вами та  брошурами,  але  й  ділами.  А  діла 
весь  час  підтвержували  й  зміцняли  те,  про 
пі,о  аґітували  большевики. 

А  головне,  не  бачив  той  салдат  з  боку 
своєї  української  влади  бажання  стати  рі- 
піуче  на  бік  працюючих,  не  бачив  з  її  боку 
тенденцій  щось  радікальне  робити  в  цьому 
напряш,  щоб  як  не  сьогодня,  то  далі  в  май- 
бутньому, переборовши  всі  труднощі,  визво- 
лити свої  трудяпц  маси  з  під  соціального 
панування  ворожих  і  нації,  й  працюючим 
кляс.  Замісць  того  чув,  як  таке  бажання 
большевиків,  така  їхня  оборона  простого, 
бідного  люду  проти  всякого  пана  назива- 
лася в  українців  демаґоґіею,  висміювалася, 
лаялася,  заперечувалась. 


159 


3.  Червона  шапка  і  тверда  влада. 

Замісць  того  він  бачив,  як  його  „рідна" 
українська  влада  старалася  „імпонувати" 
йому,  привабити  його  пошану  парадами, 
молебнями,  гучними  церковними  дзвонами  й 
червоними  шапками.  Ґенеральний  секретарь 
військових  справ  С.  Петлюра,  спеціаліст  по 
части  "молебнів  і  всяких  инчих  декорацій  та 
реклам,  покладав  особливу  надію  в  ряту- 
ванню української  державности  від  больше- 
внцької  пропаґанди  на...  кольорові  шапки. 

Він  пресерйозно  запевняв,  п;о  червоні 
шлики  на  шапках  роблять  на  „козаків"  просто 
гіпнотізуюче  вра^кіння.  За  червону  шапку 
„козак"  готов  на  все. 

Дійсно,  червона  шапка  причаровувала 
до  нашої  „ґенеральської"  державности  деякі 
елементи  салдатів.  Дійсно,  вони  за  неї  готові 
були  піддержувати  кого-хоч.  Але  не  треба 
багато  сушити  собі  голову,  щоб  зрозуміти, 
що  то  був  найменьче  цінний  елемент,  най- 
меньче  свідомий  і  найменьче  вірний.  Нехай 
противник  дасть  йому  ще  крашу  шапку  й 
він  перейде  за  неї  на  його  бік. 

Так  само  намагались  удержати  при  собі  свої 
війська  добрим  харчом,  теплим  помешканням, 
великою  платньою.  Салдати  охоче,  з  охотою, 
брали  й  харч,  і  платню,  але  битись  проти  боль- 
шевиків  такої  ж  охоти  все  яс  таки  не  виявляли. 


160 

А  большевикії  вже  почали  то  тут  то  там 
потрошки  перемагати.  То  в  одному  місці,  то 
в  другому  наші  військові  частини  перехо- 
дили на  їх  бік  і  разом  з  ними  проголошу- 
вали владу  рад. 

Ми  хапались  за  голову  й  нічогісенько  не 
розуміли.  Ні  наші  ґазети,  ні  паради,  ні  чер- 
воні шапки  абсолютно  не  помагали.  Очевидно, 
в  чомусь  була  наша  хиба,  а  в  чому  саме, 
ми  не  могли  зрозуміти. 

Ага,  стали  догадуватись:  нема  твердої, 
сильної  влади;  Ґенеральний  Секретаріат  не 
вміє  справитись  з  анархією;  деякі  ґенераль- 
ні  секретарі,  особливо  голова  Ґенерального 
Секретаріату  виявляють  непростиме,  злочинне 
потурання  большевицькій  аґітації.  Треба  рі- 
шучих заходів. 

І  кинулись  до  „рішучих  заходів".  Не 
поішадаючись  уже  на  „млявий,  нерішучий" 
Ґенеральний  Секретаріат  окремі  громадяне 
української  республіки  взяли  на  себе  справу 
„рішучої  боротьби  з  большевизмом".  Резуль- 
татом цього  явилось  потайне  убийство  прово- 
диря київських  большевиків  П'ятакова.  Прий- 
шли вночи,  арештували,  вивезли  за  місто 
й  чи  пустили  під  лід  чи  так  убили,  —  невідомо. 

Цим  малося  на  увазі  перелякать  боль- 
шевиків. Але  замісць  того  досяглеся  проти- 
лежного: большевицька  аґітація  стала  щ,е 
більш  приступніща  до  українських  „козаків". 


161 


4.  Єдиний  вихід. 

Прихильників  Центральної  Ради  серед 
ппіроких  мас  ставало  все  меньче  й  меньче. 
Саме  ім'я  Центральної  Ради  почало  робитись 
непопулярним.  Коли  б  ми  були  хоч  більше 
далекозорими,  ми  повинні  були  б  зрозуміти, 
що  ні  червоними  шапками,  ні  молебнями, 
ні  навіть  потайними  убийствами  сеї  „стіхії" 
не  переламаємо;  ш,о  треба  ш,ось  радікально 
в  собі  змінити. 

Таку  радікальну  зміну  нам  пропонувалось 
і  большевшсами,  й  деким  з  посеред  нас  са- 
мих: перевибрати  Центральну  Раду.  Хай  усі 
місцеві  робітшічі,  селянські  й  салдатські 
ради  зроблять  з'їзди,  виберуть  на  них  нових 
людей  і  пошлють  замісць  старих.  Часи  на- 
стали нові,  утворились  нові  настрої,  нові 
сітуації,  отже  треба  в  центральний  орґан 
нових  людей,  а  не  з  тих,  яких  вибіралося 
при  зовсім  инчих  умовах. 

Домагання  було  й  розумне,  й  справедливе, 
й  не  ппгодливе  для  українського  національ- 
ного відродження.  Бо  салдати  наші,  головна 
тоді  сила,  говорили:  ми  —  большевики,  але 
ми  українські  большевики  й  не  треба  нам 
московської  влади.  Хай  стара  Центральна 
Рада  йде  собі  спочивати.  Ми  виберемо  нову; 
яка  буде,  така  й  буде,  а  ми  вже  знатимем 
напевне,  ІДО  там  буржуїв  не  буде. 

Відродження  нації,  II.  ц 


162 

І  це  був  єдиний  вихід  удержати  владу 
в  національно-українських  руках.  Ці  руки, 
розуміється,  були  б  уже  не  такі  прихильні 
до  царських  ґенералів,  бюрократів,  поміщи- 
ків і  всякого  пнчого  панства.  Але  ці  ж  руки 
й  національну  справу  вели  би  як  не  краще, 
то  в  кожному  разі  не  гірше  за  стару  Цен- 
тральну Раду. 

На  жаль  цей  єдиний  вихід  було  біль- 
шостю  Центральної  Ради  одкинено.  Одкинено 
з  таких  міркувань:  1.  як  що  ми  згодимось 
на  перевибори  Ц.  Ради,  то  тим  самим  самі 
згодимось,  що  наша  політика  була  непра- 
вильна; 2.  перевибори  дадуть  більпіість  у 
новій  Раді  большевіщьким  елементам,  пере- 
важно робітникам,  а  робітництво  зрусіфіко- 
ване  й  через  те  вся  влада  перейде  в  руки 
руських. 

Міркування  цілком  безпідставні.  Що  наша 
політика  була  невдовольняюча  для  широких 
мас,  то  це  було  ясно  для  всіх  і  без  нашої 
згоди  чи  незгоди.  Що  маси  вимагали  зміни 
сеї  політики,  то  це  було  видно  й  для  слі- 
пого. Що  треба  було  хоч  би  в  ім'я  тої  самої 
демократичности,  яку  ми  так  боронили,  усту- 
питися й  дати  місце  тій  політиці,  якої  вима- 
гала більшість  демократії,  то  за  це  говорила 
сама  лоґіка. 

Так  само  безпідставне  те  міркування,  що 
влада  перейшла  би  до  руських.  Більшість 


^__ ш 

салдатських  мас  були  українці  й  мали  націо- 
нальну свідомість.  Вонп  б  дали  значну  кіль- 
кість національно-свідомпх  депутатів.  Селян- 
ство дало  б  їх  ще  в  більшій  мірі.  Частина 
робітництва  також  дала  б  українців.  І  біль- 
шість безумовно  була  би  за  українцями,  а, 
значить,  і  вся  радянська,  соціалістична  влада 
на  Україні  була  би  національно-українська. 
І  сама  собою  спишшась  би  війна  з  руською 
радянською  владою,  й  не  вступило  би  укра- 
їнство на  шлях  світової  контрреволюції,  й  не 
була  би  так  здіскредітована  й  загижена  се- 
ред найактивніш;их  елементів  пролетарської 
демократії  українська  ідея. 

Я  знаю,  вороги  соціалізму,  наші  „червоні 
шапки"  заперечять  мені  зараз  же:  а  хіба 
влада  була  в  українських  руках,  коли  запа- 
нувала радянська,  большевицька  влада  на 
Україні?  Хіба  большевики  не  показали  себе 
такими  ж  самими  ворогами  нашого  націо- 
нального відродження,  такими  ж  самими  на- 
ціоналістами, шовіністами  й  імперіалістами, 
як  і  всі  инчі  руські  течії?  Хіба  ними  не 
нпп;илась  українська  культура? 

На  це  можна  сказати  ось  ш,о:  коли  б  ра- 
дянська влада  на  Україні  явилася  резуль- 
татом мирної  виборчої  боротьби  в  селах,  ка- 
зармах і  фабриках,  коли  б  українство,  як  таке, 
як  національна  ідея,  показало  себе  не  воролшм 
до  соціальних    змагань   мас,  коли  б  стара 

11» 


164 ^ 

Центральна  Рада  добровільно  вступилася 
й  зберігла  за  собою  .змогу  аґітації,  коли  б, 
словом,  ми  своєю  політикою  не  спровокували 
українську  національну  ідею,  не  виставили 
її,  як  ворожу  до  соціалістичної  революції,— 
то  при  таких  умовах  уся  сітуація  на  Укра- 
їні була  б  цілком  инча. 

Так,  —  боротьба  двох  національних  ідей, 
української  й  руської,  була  би  безперечно. 
Але  українська  ідея,  згармонізована  з  со- 
ціальними прагненнями  мас,  була  би  на- 
певно дужчою,  вона  не  була  би  так  ослаб- 
лена, як  то  було  потім,  коли  всякий  укра- 
їнець уважався  другими  й  сам  себе  вважав 
природним  ворогом  большевизма,  се-б-то 
широких  (нехай  навіть,  на  думку  инчих, 
непоміркованих,  нерозсудливих)  але  тих  со- 
ціальних змагань,  які  тоді  панували  нашими 
ж  масами. 

Ми  цього  тоді  не  розуміли.  Перевибори 
—  „провалили".  Гору  взяв  напрям  „рішучої, 
непохитної  своєї  лінії".  Вести  свою  лінію  до 
кінця!  Не  піддаватись!  Рішучість  і  твердість 
імпонують. 

5.  „Своя  лінія"  до  кінця. 

Цю  саму  „свою  лінію"  ми  провадили  й 
на  Всеукраїнському  З'їзді  рад  робітніших, 
селянських  й  салдатськпх  депутатів,  склика- 
ному  на  17  грудня  в  Кпїві. 


165 

Самий  цей  з'їзд,  його  склад  і  напрям 
тел^  був  виявом  тої  „своєї  лінії".  Скликано 
його  було  з  ініціативи  київської  ради  робіт- 
ничих депутатів.  Але  наші  орґанізації,  ма- 
ючи на  увазі  намір  сеї  ради,  (що  була  під 
впливом  большевиків)  провести  на  цьому 
з'їзді  резолюцію  про  перевибори  Централь- 
ної Ради,  напружили  всі  сили  й  привели  од 
сел  на  цей  з'їзд  своїх  прихильників,  при 
тому  в  такій  кількости,  що  селяне  складали 
на  з'їзді  переважаючу  більшість.  І  таким  чи- 
ном з'їзд  зразу  ж  перевернувся  в  цілковиту 
маніфестацію  в  честь  Центральної  Ради  та 
всієї  її  політики.  Даремно  большевики  нама- 
галися піддати  цю  політику  крітиці  —  селяне 
при  найменьчому  вияві  ворожости  з  боку 
промовців-большевішів  зчиняли  такий  крик, 
що  не  було  можливости  говорити. 

Бачучи  таку  перевагу  селянства,  больше- 
вики спробували  підняти  питання  про  пра- 
восильність  такого  з'їзду,  так  нерівномірно 
складеного,  й  пропонували  признати  його 
тільки  нарадою,  а  постанови  її  не  обов'язу- 
ючими  нікого.  Але,  розуміється,  така  пропо- 
зіція  не  могла  мати  успіху  в  тої  самої  біль- 
шости,  яка  мала  право  вирішувати  всі  питання. 
І  більшість  постановила,  що  з'їзд  є  правосиль- 
ним,  а  постанови  його  для  всіх  обов'язковими. 

Ну,  й  само  собою,  що  й  усі  инчі  питання 
було  вирішено  так,  як  хотіли  ті  орґанізації, 


166 

що  керували  тою  більшостю.  Було  винесено 
й  відповідні  резолюції,  в  яких  підтвержува- 
лось,  ухвалювалось  і  вихвалялось  усі  позіції 
Центральної  Ради  й  Ґенерального  Секретарі- 
ату. Стіль  і  фразеолоґія,  розуміється,  най- 
революційніщі. 

Наприклад,  про  перевибори  Центральної 
Ради,  про  які  між  инчим  перед  тим  голова 
Центральної  Ради  М.  Грушевський  заявив, 
що  Ц.  Рада  ні  на  один  день  не  затримає 
влади  в  своїх  руках,  коли  „високі  збори" 
постановлять  передати  ту  владу  й  з  охотою 
скориться  постанові  з'їзду,  коли  він  вирі- 
шить зробити  перевибори,  було  винесено 
таку  постанову: 

„Приймаючи  на  увагу,  що  Центральна 
Українська  Рада,  представництво  в  котрій 
безперестанно  поновлюється,  складається  8 
всеукраїнських  Рад  Селянських,  Робітничих 
і  Салдатських  Депутатів,  вибраних  на  все- 
українських з'їздах,  і  з  представництва  де- 
мократії національних  меншостей,  через  що 
вона  уявляє  з  себе  тимчасовий  правосильний 
законодатний  орґан  революційної  демократії 
України,  та  зважаючи  на  те,  що  проголошен- 
ням третього  Універсалу  Ц.  Рада  стала  на 
шлях  широких  соціальних  і  політичних  ре- 
форм та  приступила  до  найшвидчого  скли-,, 
кання  Українських  Установчих  Зборів,  яким' 
єдино  може  Ц.  Рада  передати  всю  повноту 


ш 

влади  на  Україні,  —  з'їзд  Рад  Селянських, 
Робітничих  і  Салдатських  Депутатів  України 
вважає  перевибрання  Ц.  Ради  невчасним  і 
непотрібним.  Підкреслюючи  своє  рішуче  до- 
магання, щоб  Ц.  Рада  в  своїй  дальшій  роботі 
стояла  твердо  на  сторожі  здобутків  революції, 
поширюючи  й  поглиблюючи  невпинно  свою 
революційну  творчість  і  обороняючи  непохитно 
клясові  інтереси  трудової  демократії,  та  щоб, 
не  відкладаючи,  скликала  в  свій  час  Укра- 
їнську Установчу  Раду,  яка  єдино  може  ви- 
явити справжню  волю  всієї  демократії  України, 
—  з'їзд  Рад  Селянських,  Робітничих  і  Сал- 
датських Депутатів  України  висловлює  на 
сім  шляху  Ц.  Раді  своє  цілковите  довірря  й 
обіцяє  їй  свою  рішучу  піддержку". 

в  справі  ультіматума  Ради  Народнії  Ко- 
місарів теж  постановлено  те  саме,  що  й  Цен- 
тральною Радою,  се-б-то,  що  Рада  Народнії 
Комісарів  хоче  зробити  замах  на  Українську 
Республіку,  що  вона  втручається  у  внутрішні 
справи  України,  порушуючи  право  на  само- 
означення,  а  через  те  боронитись  усіма  си- 
лами й ...  не  допускати  на  Україні  влади  ро- 
бітниче- селянських  рад. 

Було  від  цього  з'їзду  навіть  видано  відозву 
до  народів  Росії.  Як  історичний  документ, 
ястраво  характеризуючий  усі  тодішні  наші 
позі  ції  й  навіть  способи  висловлення,  я  при- 
веду її  тут  усю.  От  вона: 


168 

„Браття!  Більше  трьох  років  сини  всіх 
народів,  сущих  у  Росії,  попліч  билися  в  око- 
пах. Довгі  роки  ми  всі  разом  боролися  з 
осоружним  самодержавним  ладом  і  спільними 
силами  досягли  перемоги  революції.  Першим 
ділом  великої  революції  було  проголошення 
прав  усіх  народів  на  самоозначення.  Укра- 
їнський народ  використав  се  своє  право  та 
проголосив  Українську  Народню  Республіку. 
Сій  Народній  Республіці  Рада  Народніх  Ко- 
місарів оповіш.ає  війну!  З  ґен.  Гінденбурґом 
Рада  Народніх  Комісарів  -  веде  мирові  пе- 
реговори, а  демократії  всіх  народів  Укра- 
їни вона  ставить  ультіматум  і  погрожує 
війною. 

„На  словах  Рада  Народніх  Комісарів  на- 
че б  признає  право  нації  на  самоозначення 
аж  до  відокремлення.  Але  се  тільки  на  словах, 
а  на  ділі  власть  Комісарів  намагається  бру- 
тально вмішуватися  в  діяльність  Українського 
Правительства,  яке  виконує  волю  законо- 
датного  орґану  —  Центральної  Української 
Ради.  Яке  ж  се  право  на  самоозначення?! 
Певне  Комісарі  дозволяють  самоозначуватися 
тільки  своїй  партії,  всі-ж  инші  ґрупи  люд- 
ности  та  народи  вони,  як  і  царське  прави- 
тельство,  хочуть  тримати  під  своєю  кормигою 
силою  зброї.  Але  український  народ  не  для 
того  скинув  з  себе  царське  ярмо,  щ.об  за- 
прягтися в  ярмо  Комісарів.  І  не  для  того 


163 

народи  Росії  прагнуть  замирення  на  фронті, 
щоб  у  тилу  розпочати  ще  страшнійшу  брато- 
губну  міжусобну  війну  в  рядах  самої  демократії. 
Центральну  Українську  Раду  Народні  Ко- 
місарі проголошують  буржуазною.  Чи-ж  се 
правда?  Ні,  се  наклеп!  Ц.  Раду  вибрали 
з'їзди  робітників,  селян  і  салдатів  усієї  Укра- 
їни. Дев'ять  місяців  вона  провадить  боротьбу 
за  права  демократії  та  національних  меншо- 
стей України.  За  сей  час  Ц.  Рада  зорґанізу- 
вала  коло  себе  селянство  та  робітників,  з'єд- 
нала українське  революційне  військо,  прого- 
лосила Народню  Українську  Республіку  в 
складі  федеративної  Росії,  передала  землю 
без  викупу  трудовому  народові,  завела  вось- 
мигодинний робочий  день  і  догляд  за  вироб- 
ництвом, скасувала  кару  на  смерть,  дала  ам- 
ністію за  політичні  проступки  та  проголосила 
національноперсональну  автономію  для  мен- 
шостей України.  Всього  сього  вона  досягла 
не  нарушенням  прав  инших  народів,  а  поша- 
ною до  шїх,  не  касуванням  громадянських 
та  політичних  свобід,  а  їх  обороною,  не  збро- 
єю та  насильством,  а  відкритою  зорґанізова- 
ною  політичною  боротьбою.  От  за  яку  працю 
Народні  Комісарі  обізвали  Ц.  Раду  буржу- 
азним правительством.  Та  саме  за  це  вся 
демократія  України  підтримувала  й  буде 
підтримувати  Ц.  Раду  яко  найвищу  в  краю 
ззладу,  утворену  спілкою  революційних  селян, 


170 

робітників  і  салдатів,  до  того  дня,  коли  на 
місце  Ради  стане  верховний  господарь  Укра- 
їнської Землі  —  Українська  Установча  Рада. 

„Брати  й  товариші  —  робітники,  салдати 
та  селяне!  Хіба  це  ви  оповістили  війну  ре- 
волюційній демократії  України?  Хіба  вам 
треба  душити  волю  на  Україні?  Хіба  ви  ува- 
жаєте нас,  демократію  України,  страшнійши- 
ми  ворогами  ніж  полчиш,аГінденбурґа?!  Ні, 
ми  сьому  не  повіримо!  Поміркуйте!  Скажіть 
тим,  які  ведуть  вас,  —  Раді  Народніх  Комі- 
сарів,—  що  вони  розпочали  злочинне  діло. 
Скажіть  їм,  пі,о  ви  не  нарушите  тої  братньої 
згоди  між  Україною  й  усіма  народами  Росії, 
на  яку  роблять  замах  петроградські  комісарі. 

„Чого  ми  хочемо?  Ми  хочемо  утворити 
всеросійську  федеративну  владу,  яка-б  опи- 
ралася на  зорґанізовану  волю  народів  і  країв. 
Ся  влада  повинна  бути  однородно-соціалістич- 
ною  від  большевиків  до  народніх  соціалістів 
включно.  Ми  домагаємося  негайного  загаль- 
ного демократичного  замирення.  Отеє  про- 
грама нашої  діяльности  й  наших  домагань. 
Отже  питаємо,  чи  за  сю  програму  ви  згоди- 
теся приборкати  нас  гарматами  та  баґнета- 
ми?  Спиніться,  брати  й  товариші!  Щоб  ні 
одна  рука  селянина,  робітника  чи  салдата 
не  замахнулася  на  свого  брата.  Щоб  ні  одної 
краплі  крови  не  пролилося  в  братогубній 
війні.  Досить  крови!" 


т 

Але  ні.  резолюції,  ні  відозва  справи  но 
поправили.  Большевики,  що  були  на  з'їзді, 
виступили  з  його,  переїхали  до  Харькова, 
улаштували  там  свій  з'їзд  і  на  йому  вибра- 
ли Український  Радянський  Уряд.  Той  Уряд 
оповістив  скинення  Центральної  Ради  та  Ґе- 
нерального  Секретаріату,  оголосивши  себе 
єдиним  робітниче- селянським  Правитель- 
ством  на  всю  Україну. 

Це  для  Совітської  Росії  був  зручний  ви- 
хід: не  вона,  мовляв,  уже  тепер  вела  війну 
з  Україною,  а  Харьковський  Український  Уряд 
боровся  проти  Київського,  тепер,  мовляв,  це 
хатня  справа  самого  українського  народу. 
Натуральна  річ,  що  це  була  тільки  одна  фор- 
мальність, бо  харьківський  уряд  усі  дірек- 
тіви  одержував  з  Петрограду  й  вів  військові 
операції  силами  руського  уряду. 

Але  утворення  цього  Уряду  дуже  по- 
могло перемозі  большевизма  на  Україні:  всі 
невдоволені  елементи  зразу  знайшли  собі  в 
йому  орґанізаційний  центр  і  точку  обпертя. 


пг 


РОЗДІЛ  гк. 

Парламентаризм,  демокра- 
тія і  большевизм. 


РОЗДІЛ  їх. 

Парламентаризм,  демократія  і  большевизм. 

1.  Російські  Уст.  Збори.  —  2.  ^Соціалісти"-справедли-« 
висти.  —  3.  Теплий  лід.  —  4.  Нетривкі  успіхи. 

1.  Російські  Уст.  Збори. 

в  цей  же  час  відбувалися  вибори  до  Ро- 
сійських Установчих  Зборів,  а  трохи  згодом 
і  до  Українських.  Українські  Установчі  Збо- 
ри були  не  допущені  німецькою  реакцією, 
введеною  на  Україну  самими  українцями. 

Російські  ж  Установчі  Збори  розігнали 
большевики,  Рада  Народніх  Комісарів.  Ро- 
зігнали через  те,  ш;о  Установчі  Збори,  ви- 
брані ще  тоді,  коли  ідея  соціалістичної  рево- 
люції не  була  широко  відома  масам,  пред- 
стаглені  в  більше сти  своїй  антібольшевист- 
ськими  партіями,  не  схотіли  стати  на  ґрунт 
соціалістичної  революції  й  визнати  всі  заходи 
Ради  Народніх  Комісарів  у  цьому  напрямі. 
Політика  більшости  Установчих  Зборів  знов 
привела  би  до  коаліції  з  буржуазними  кля- 
сами.  Большевики  нічого  не  мали  проти 
самої  інстітуції  Установчих  Зборів,  але,  коли 


176 

вона  загроя^увала  тій  справі,  яку  вони  з 
такими  жертвами  розпочали  й  провадили, 
то  не  лишалось  нічого  инчого,  як  розігнати 
й  її  так  само,  як  було  розігнано  коаліційне 
Тимчасове  Правите льство. 

Цей  вчинок  страшенно  осужувалось  і  осу- 
жуеться  й  тепер  усіма  „ш,ирими"  демокра- 
тами й  оборонцями  парламентаризму. 

Отже  варто  зупинитись  на  цьому  мо- 
менті. Парламентаризм  уважаеться  самою 
справедливою  й  доскональною  формою  демо- 
кратії. Загальне,  рівне,  безпосереднє,  тайне 
й  пропорціональне  виборче  право  є  ніби 
найкращий,  найвірніш;ий  спосіб  вияву  волі 
народу. 

Формально  ніби  воно  й  так.  Кожний  гро- 
мадянин, не  позбавлений  цього  права,  має 
змогу  вільно  виявити  свою  волю  вибором 
тих  депутатів,  які  найкраш,е  розуміють  і 
обстоюють  його  інтереси.  Яких  більше  депу- 
татів буде  вибрано  в  представницький  орґан, 
ті,  значить,  і  виявлятимуть  дійсну  волю 
більшости  народу,  ті  матимуть  право  вида- 
вати закони,  правити  краєм,  судити  й  карати. 

Так  мало  би  бути,  коли  б,  дійсно,  кожний 
громадянин  мав  справжню  волю,  змогу  й  сві- 
домість дійсного  виборця  (і  так  воно  й  буде 
в  соціально -рівному,  соціалістичному  грома- 
дянстві). Але  в  сучасному  буржуазному  гро- 
мадянстві нігде  тої  волі  й  змоги  немає.  Гро- 


т 

мадянство  поділено  на  клясп.  Одні  класи 
панують  і  правлять,  другі  працюють  на  них 
і  коряться  їхній  владі.  В  руках  пануючих 
кляс  є  всі  державні  апарати,  які  при  виборах 
грають  величезну  ролю.  Адміністрація,  суд, 
військо,  гроші,  засоби  пересування,  друку, 
взагалі  всякі  засоби  аґітації,  навіть  склад 
і  весь  механізм  виборчих  орґанів,  все  це  в 
в  руках  пануючих  кляс  і  їхніх  партій. 

До  цього  треба  ще  взяти  на  увагу  тем- 
ність, забитість,  несвідомість  широких  мас, 
особливо  селянства  (а  надто  українського  чи 
руського  селянства).  Треба  пам'ятати  про  ве- 
лику ролю  попівства,  яке  так  само  цілком 
стоїть  за  інтереси  пануючих  кляс  і  за  охо- 
рону істнуючого  ладу. 

Коли  не  забувати  всіх  цих  умов,  при 
яких  скрізь  одбуваються  вибори,  то  кожно- 
му ясно  може  бути,  що  перемога  повинна 
бути  р  азур  аз  на  боці  пануючих  кляс,  (чи 
їхніх  партій,  що  все  одно),  тих  кляс,  які 
мають  державну  владу  з  усіма  Гі  апаратами 
й  засобами  в  своїх  руках.  І  також  ясно  по- 
винно бути,  що  перехід  влади  від  одної 
кляси  до  протилежної  ніколи  не  може  ста- 
тися парламентарним  шляхом.  Тільки  пере- 
воротом, тільки  силою,  тільки  революційним 
шляхом  однімається  влада.  А  тоді  вл^е  та 
кляса,  яка  однімає  владу,  може  далі  парла- 
ментським шляхом  піддержувать  і  охоронять 

Відродження  нації,  II.  12 


178 

ЇЇ,  маючи  в  своїх  руках  усі  державні  та  инчі 
засоби,  силою  яких  завсігди  можна  зро- 
бити виборні  орґани  безпечними  й  навіть 
корисними  для  себе. 

Сістема  парламентарного  ладу  в  капіта- 
лістичноз^іу  громадянстві,  як  і  всі  инчі  його 
установи,  —  суд,  військо,  поліція  та  ин., — 
є  тільки  один  із  засобів  охорони  іменно 
цього  громадянства.  Пануючі  кляси  можуть 
допустити  ту  чи  инчу  зміну  форм  свого 
панування,  але  зміну  основ  усього  ладу 
ніяк  допустити  не  можуть,  не  допустивши 
своєї  власної  загибелі.  І  через  те  вони  не 
можуть  допустити  також  нічого  такого,  що 
могло  би  загрожувати  їм  у  своєму  розвиткові 
тою  загибеллю.  І  коли  ними  допускається,  під- 
держується й  вихваляється  парламентарний 
лад,  то  не  може  бути  ніякого  сумніву,  щ,о  цей 
лад  є  для  них  корисним  і  не  ховає  в  собі 
ніяких  небезпек.  Буржуазія  охоче  запина- 
ється в  тогу  демократичности,  бо  це  є  ви- 
пробований  спосіб  віп^ідно  спекулювати. 

Але  так  салю  мусить  бути  очевидним, 
що  кляси  поневолені,  експлуатовані,  упослі- 
л^ені  не  можуть  нічого  инчого  для  себе 
бажати,  як  не  бути  експлуатованими  й  при- 
душеними. У  цих  кляс  не  може  бути  ин- 
чих,  важніщих  за  ці  інтересів.  І  хто  може 
згодитись  бути  трошки  меньче  визиску- 
ваним,   трошки    меньче     душеним,     аніж 


179 

ЗОВСІМ  незнати  цього?  Розуміється,  ні  одна 
людина. 

І  коли  все  ж  таки,  не  вважаючи  на  це, 
пригнічені  маси  впбірають  до  парламентів 
тих  людей,  які  „трошки  меньче"  поневолення 
обіцяють  їм,  то  невже  чесний  чоловік  може 
сказати,  що  це  є  дійсна  воля  більшости 
працюючих  і  поневолених  і  що  парламента- 
ризм є  найкраща  форма  виявлення  справ- 
жньої волі  демократії? 

Це  можуть  сказати  ті  люди,  які  самі  без- 
посередньо експлуатують  (поміщики,  фабри- 
канти, банкіри,  купці)  або  ті,  які  посередньо 
живляться  з  цієї  експлуатації,  піддержуючи 
й  охороняючи  такий  устрій  громадянства 
(вищі  служащі  заводів,  фабрик,  банків,  бюро- 
кратія, офіцерство,  адвокати,  попи,  словом, 
велика  частина  так  званої  прівілійованої  ін- 
теліґенції).  Для  цих  людей,  яким  у  сучас- 
ному громадянстві  живеться  легко,  формаль- 
на сторона  парламентаризму  є  все:  кояший 
має  право  виявити  свою  волю  в  виборах; 
коли  більпгість  висловлюється  за  такий  лад, 
значить,  це  його  дійсна  воля,  значить,  у 
цьому  є  інтереси  більшости. 

2.  „Соціалісти"-справедливисти. 

Так  міркують  і  деякі  „соціалісти",  щО 
звуться  соціаль  демократами,  соціалістами - 
революціонерами  й  инчими  назвами.  Не  мож- 

12* 


180 

на,  мовляв,  насилувати  волю  більшости  й 
накидати  їй  те,  за  що  та  більшість  не  ви- 
словлюється. 

Коли  міркують  і  говорять  так  представ- 
ники кляс  експлуатуючих,  то  в  цьому,  пов- 
торяю, нема  нічого  дивного,  вони  мусять 
так  говорити,  бо  инакше  вони  повинні  самі 
себе  засудити  на  смерть. 

Але  дивно,  що  так  говорять  ті,  що  назива- 
ють себе  (і  часто  зовсім  щиро!)  представни- 
ками кляс  експлуатованих.  Дивно,  що  вони 
також  гадають,  що  такі  вибори  виявляють 
справжню  волю,  справят  інтереси  пригні- 
чених і  що  то  є  насильство  й  несправедли- 
вість цю  неусвідомлену,  темну,  забиту  волю 
порупшти  й  часом  навіть  проти  сеї  волі 
робити  так,  як  вимагають  інтереси  поневоле- 
них, як  ці  інтереси  мусять  вимагати,  як  це 
бачять  і  розуміють  дійсні  й  щирі  представ- 
ники цих  поневолених,  тільки  свідомі  й  до- 
свідчені? 

Отже  цікаво  прослідити  й  розглянути 
закони  псіхолоґії  таких  „соціалістів"  — 
„справо дливистів".  Ґрунтом,  як  і  скрізь,  у 
більшости  випадків  є  особистий,  матеріаль- 
ний інтерес.  Такі  „соціалісти"  в  буржуазному 
громадянстві  здебільшого  мають  більш  або 
меньч  забезпечене  лшття,  користуються  всіма 
здобутками  культури  й  цівілізації,  часто  ма- 
ють навіть  „буржуазний"  комфорт.  У  цьому 


181 


самому  нічого  ні  злого  ні  несоціалістичного 
немає.  Соціалізм  прагне  як  раз  до  того,  щоб 
усі  люди  могли  бути  забезпеченими  й  кори- 
стуватись і  здобуткаші  й  комфортом  цівілі- 
зації.  А  причина  в  тому,  що  в  таких  людей 
немає  імпульсів  у  особистому  життю  до  вели- 
кої, жагучої  активности  в  напрямі  яко  мога 
швидчої  зміни  сучасного  громадянства. 

(Я  кажу  про  людей  щирих  у  своїх  пере- 
конаннях і  не  говорю  про  тих  просто  —  мер- 
зотників, які  соціалістичні  теорії,  їхню  фра- 
зеолоґію  й  етікетку  „соціаліста"  використову- 
ють для  своїх  суто-еґоїстичних,  матеріальних 
і  часто  хижацьких  інтересів.) 

Крім  того  часто  такі  „соціалісти"  або 
самі  мають  деякі  капіталістичні  підприєм- 
ства або  мають  родичів-капіталістів,  або  самі 
матеріально  залежать  від  них.  Це  також 
утворює  не  рішучу,  не  революційну  псіхіку. 

А  для  всіх  треба  мати  на  увазі  звички 
життя  з  дитинства,  рілші  зв'язки  й  порід- 
неність  з  буржуазним  товариством,  усю  бур- 
жуазну етику,  звичаї,  навіть  буржуазний 
спосіб  думання,  яким  проймалася  все  життя 
душа  такого  „соціаліста". 

І  з'окрема  для  українських  соціалістів 
треба  приняти  на  увагу  національний  момент. 
Для  деяких,  які  справді  все  яшття  своє  були 
вірними  й  активними  оборонцями  пригні- 
чених кляс,  які  щиро  боролися  й  з  буржуаз- 


182 

НИМ  ладом  і  з  його  етикою,  які,  дійсно,  не 
мали  ні  фабрик,  ні  маєтків  і  були  як  кля- 
сово  так  і  ідейно  пролетаріяь'и,  для  цих 
соціалістів  неправильно  зрозумі  л  ними  на- 
ціонально-державні завдання  ггі .  рали  ослаб- 
ляючу їхню  соціалі стичність  ролю.  Тільки 
невеличка  ґрупка  українських  соціалістів, 
які  не  загубили  ні  на  крихту  своєї  національ- 
ної волі,  змогли  бути  послідовними  соціалі- 
стами. (То  була  ґрупа  Нероновича-Касья- 
ненка.) 

От  усі  ці  причини  разом  чи  зокрема  утво- 
рюють отой  нерішучий,  неактивний,  опортуні- 
стичний тонус  соціалістичного  світогляду.  На 
ґрунті  такого  буття  й  такої  псіхіки  виростає  й 
уся  ідеолоґія  опортуністів,  „соглашателей", 
рефоршістів,  ревізіоністів  і  т.  п.  Вони  вибіра- 
ють  з  науки  соціалізма  те,  що  найбільш  підхо- 
дить до  їхньої  псіхіки,  й  роблять  його  корі- 
нем  і  істотою  всього  учення.  Так,  напри- 
клад, українські  соціальдемократи,  взяли 
собі  з  учення  Маркса  теорію  розвитку  ка- 
піталістичного громадянства,  взяли  її,  так 
сказати,  в  ідеальному  розрізі,  й  нею  прикрили 
свої  дійсні,  істотні  й  несоціалістичні,  не 
марксістські  прагнення.  Сам,  мовляв,  Маркс 
сказав,  п],о,  поки  не  розів'ються  в  відповід- 
ній мірі  продукційні  відносини  всередині 
самого  капіталістичного  ладу,  доти  не  мо- 
жлива зміна  надбудови  його.  Отже,  больше- 


183 

впкії,  мовляв,  беручись  заводити  в  нероз- 
виненій,  недорослій  Росії  соціалізм,  були  не 
справжніми  марксістами,  не  соціалістами,  а 
шкодливими  утопіста^іи,  бланкістами,  анар- 
хістами! й  трохи  не  реакціонерами. 

А  те,  що  Маркс  гаряче  вітав  француз- 
ських  большевиків  1871  року,  парижських 
комунарів,  які  також  мали  на  меті  завести 
в  недорослій  селянській  Франції  соціалізм, 
що  Маркс  сам  учився  на  досвіді  тих  „уто- 
пістів" і  вчив  других,  і  що,  розуміється,  це 
вчення  його  ні  трішки  не  розходилось  з  його 
вченням  про  розвиток  капіталізму  взагалі, 
—  це  все  у.  с-д.  пропускали  без  уваги,  це  їм 
не  підходило.  їхній  псіхіці,  їхнім  цілям 
більш  корисно  було  думати,  вірити  й  гово- 
рити, що  ні  Росія,  ні  Україна  ще  не  доро- 
сла до  соціалізму,  а  через  те...  не  треба 
й  порушувати  цього  росту,  не  треба  пере- 
шкажати  йому  ріжними  „передчасшіми  екс- 
періментами". 

Цікаво,  як  уявляється  такім  „соціалі- 
стам" прихід  соціалізму.  Перш  усього  псі- 
хіка  таких  людей  звішла  до  того,  що  це 
буде  через  якихсь  сто-двісті  літ;  десь  у 
далекій-далекій  майбутности,  не  за  нас  та 
й  не  за  наших  дітей.  Далі,  це  буде  щось 
цілком-цілком  нове,  ідеально  невинне,  сен- 
тіментально-гарне.  Всі  люди  будуть  смирні, 
як  ягняточка,   всі  житимуть  у   прекрасних 


ш 

палацах,  літатимуть  на  аеропланах  у  гості 
одні  до  одних,  а  навкруги  буде  все  так 
чисто,  так  естетично  гарно,  навіть  машини, 
що  віпсонуватимуть  за  людей  усю  працю, 
будуть  як  коштовні  твори  нового  мистецтва. 

Це,  дійсно,  приближно  так  колись  і  буде. 
Але  як,  якими  шляхами,  через  які  етапи  до 
цього  дійде,  про  це  такі  „реальні",  не  „уто- 
пісти" соціалісти  ніколи  не  думають.  От-собі 
буде  та  й  годі,  неначе  з  неба  упаде. 

І,  розуміється,  їм  і  смішно,  й  чудно,  й 
навіть  гидко  думати,  ш,о  це  може  хтось  по- 
чати заводити  в  якомусь  паршивенькому, 
брудному,  напівдикунському  Пирятині,  Фас- 
тові, Лохвиці.  Соціалізм  у  Пирятині!  І  як 
вони  сміються,  глузують  і  преважно,  само- 
вдоволено  випинають  груди,  коли  в  тому  Пи- 
рятині за  кільки  місяців  „експеріменту"  не 
бачять  отого  ідеального  соціалізму.  І  ш,е  з 
більшою  упертостю  й  тупостю  боряться  про- 
ти тих,  які  героїчнпші  усиллями  пробують 
спихнути  брудний  півдпкунський  Пирятнн 
на  шлях  перебудови,  перечистки,  на  шлях 
реальної,  руйнуючої  й  творчої  праці  для 
осягнення  того  ідеального  ладу. 

І  який  ґвалт  підняли  такі  „соціалісти" 
разом  з  буржуазією,  коли  большевики  поча- 
ли робити  таку  перешістку,  коли  почали 
розкидати,  ламати,  до  коріня  ниш,ити  всі 
орґани  й  апарати  визиску  й  поневолення, 


185 

щоб  на  розчищеному  місці  будувати  нове. 
Це  вандалізм,  це  нищення  культури,  це  боже- 
вілля фанатиків,  це  —  анархія,  це  насильство, 
це  той  самий  царизм,  деспотизм,  самодержавіе  І 

3.  Теплий  лід. 

А  ми,  українські  „соціалісти",  на  якийсь 
час  не  допустивши  в  себе  цього  „насиль- 
ства", страшенно  тим  пишались  і  вихваля- 
лись: от,  мовляв,  які  ми  хороші,  тверезі, 
здорові  політики,  як  у  нас  усе  спокійно, 
вільно,  демократично.  І  теж  обурювались  тим, 
що  большевики  вживали  насильства  над  пре- 
сою, над  зібраннями,  над  свободами  громадян. 

І  даремно  вихвалялись:  потім  ми  доказа- 
ли свою  демократичність.  Життя  само  довело 
нам,  що  в  клясовому  громадянстві  рівної 
волі  для  всіх  громадян  не  може  бути,  це  в 
утопія,  це  —  теплий  лід,  це — все  одно,  що  ре- 
волюційний опортунізм.  Та  кляса,  яка  за- 
хоплює владу,  мусить  боротись  за  неї  й  за 
свої  цілі  всякими  способами.  Вона  мусить 
уживати  в  тій  чи  инчій  формі  насильства 
над  ворояшми  їй  клясами.  І  хіба  то  не  було 
насильство  з  нашого  боку,  коли  ми  обез- 
зброювали большевицькі  полки?  Коли  не  да- 
вали їм  їсти,  коли  робили  їм  рілші  утиски? 
А  хіба  потім  та  сама  „демократична"  наша 
влада  не  заборонила  й  пресу  й  зібрання 
большевиків  та  чорносотенців? 


186 

Це  мусіло  бути,  бо  кожна  клясова  вла- 
да має  проти  себе  ворогів  у  других  клясах 
і  повинна  з  ними  боротися.  А  якими  засо- 
бами, це  залелшть  від  умов  і  обставин  бо- 
ротьби,—  часом  тільки  „культурними"  спо- 
собами, коли  сила  почувається  непохитною; 
часом  строгіщими,  коли  влада  чує  себе  не 
зовсім  твердо;  й  часом  зовсім  лютими,  крі- 
вавими,  коли  ту  владу  однімають. 

Вся  суть  питання  полягає  зовсім  не  в 
цьому,  а  в  тих  цілях,  в  ім'я  яких  роблять- 
ся ті  насильства. 

Що  й  в  якігх  цілях,  наприклад,  робила 
поміщіщька  буржуазна  кляса  за  царизму? 
В  ім'я  своїх  цілей,  в  ім'я  інтересів  своєї 
кляси  вчиняла  насильства  над  инчими  кля- 
сами.  Цілі  ж  її  були  —  експлуатація  працю- 
ючих кляс,  панування  над  ними,  роскіпшо 
обставлене  життя  небагатьох  за  кошт  злиднів 
і  страждання  величезної  більшости  других. 

Що  робила  так  звана  „демократія"  після 
революції?  Вона  в  цілях  інтересів  закордон- 
ного капіталу  й  свого  власного  вчиняла  на- 
сильства над  мілліонами  людей,  посилаючи 
їх  на  смерть.  Вона  всіма  способами  намага- 
лася в  своїх  цих  цілях  зберегти  свою  владу. 
Спочатку,  коли  вона  була  певна  в  своїй  силі, 
вона  дала  всім  свободу  писати,  говорити, 
збіратись  (та  й  то  не  зовсім  усім,  бо  монар- 
хістам,   коли    б    вони    на    це    насмілились. 


187 

напевно  не  дозволено  було  бп  тої  свободи). 
Але  далі,  коли  ця  сила  почала  хитатись, 
коли  ішчі  кляси  почали  загрожувати  її  владі, 
вона  змушена  була  цією  клясовою  бороть- 
бою вжити  засобів  инчих:  арештів,  заборон, 
тюрми  й  навіть  розстрілів.  Руські  „соціалісти" 
типа  Керенського  в  ім'я  збереження  непоруш- 
нпхми  основ  буржуазного  ладу,  се-б-то  в  ім'я 
того,  ш.об  незначна  меньчість  могла  визиску- 
вати й  далі  величезну  більшість  народу, — 
вживали  насильств  над  тими,  хто  боровся  з 
ними  проти  їхніх  цілей. 

Що  ж  робили  большевики?  Захопивши  си- 
лою владу  в  свої  руки,  вони  також  му  сіли 
вчішяти  насильства  над  тими  клясами,  які 
були  ворожі  до  їхніх  цілей.  Як  було  цілком 
необхідно  з  боку  тих  влад  боротися  за  своє 
істнування  всякими  способами,  не  виключа- 
ючи й  насильства,  так  і  большевицька  вла- 
да мусіла  вживати  насильств  над  своїми 
противниками.  Та  й  як  би  инакше  вони  могли 
робити,  почавши  насамперед  з  такого  „на- 
сильства", як  зкинення  влади  буржуазної 
демократії,  а  потім  ниш;ення  всіх  установ 
буржуазного  ладу?  Через  ш;о  свобода  обма- 
ну друкованим  словом  повинна  бути  вище 
за  свободу  експлуатації  працюючих  на  фа- 
бриках? Через  що  большевики  (й  тільки 
вони!)  повинні  були  дозволяти  необмежену 
свободу  слова  й  пропаґанди,  свободу  вили- 


18в 

ву  на  темні,  забиті  маси  ворогам  тих  мас? 
Вони  так  само,  як  і  всяка  инча  влада  в  гро- 
мадянстві, поділеному  на  кляси,  були  кля- 
совою  владою.  Вони  також  мали  свої  кля- 
сові  цілі,  в  ім'я  яких  гнітили  цілі  инчих  кляс. 
Але  от-тут  то  й  є  деяка  ріжнпця:  в  ім'я  яких 
саме  цілей  робилися  одні  й  другі  насильства. 
Цілі  большевиків  були:  знищити  владу  бур- 
жуазної кляси,  створити  владу  працюючих 
кляс  (діктатуру  пролетаріата  й  селянства), 
силою  цеї  влади  змінити  продукційні  від- 
носини в  пролетарській  державі  й  направи- 
ти громадянство  на  шлях  соціалістичного 
розвитку.  Се-б-то  знищити  панування  не- 
значної меньчости  людей  над  величезною 
більшостю,  зніпщіти  всяке  панування  одної 
кляси  над  другою  способом  знищення  всіх 
кляс  і  перетворенням  клясової  держави  в 
громаду  працюючих,  соціально  рівних  між 
собою  людей.  Вони  вживали  насильств  і  не- 
рівности  для  того,  щоб  ввести  рівність  і 
знищити  всяке  насильство. 

От  в  ім'я  яких  цілей  большевиками  тво- 
рились насильства  над  гулящими  людьми, 
над  маленькою  меньчостю  ради  інтересів  ве- 
личезних мас  працюючих  і  всієї  людсько- 
сти.  В  ім'я  цих  цілей  заборонялась  і  преса 
цих  гулящих  кляс  або  тих  ґруп  „демократії", 
які  обстоювали  непорушність  буржуазного 
ладу  та  всі  свої  свободи  боротьби  за  любий 


189 

ЇМ  лад.  Твердо,  послідовно,  часом  навіть 
яшрстоко,  але  все  тільки  в  ім'я  інтересів 
усіх  працюючих  вони  боролись  усякими  спо- 
собами проти  своїх  клясових  ворогів. 

Отже  ще  раз:  там,  де  є  боротьба,  й  бо- 
ротьба на  смерть,  там  мусять  бути  всякі  на- 
сильства. І  не  було,  немає  й  не  може  бути 
такої  клясової  влади,  яка  би  тим  чи  инчим 
способом  не  вживала  би  насильства  над 
ворожими  собі  клясами.  Значить,  для  вся- 
кого питання  повинно  бути  абсолютно  не  в 
цьому.  А  в  тому,  в  ім'я  чого  робляться 
ті  насильства. 

І  от  тут  кожний  вибере  собі  насильства 
тої  влади,  яка  найбільше  охороняв  його  вла- 
сні інтереси,  яка  найбільше  пасує  до  його 
власного  світогляду  й  цілей. 

Яка  ж  влада,  чиї  насильства  повинні 
бути  більш  до  души  тим,  хто  називає  себе 
представниками  працюючих  кляс?  Невя^е 
насильства  купки  капіталістів  і  поміш;иків? 
Невже  насильства  того  ладу,  який  тримав  в 
темноті,  злиднях  і  стражданнях  величезну 
більшість  усівї  людськости?  Невже  інтереси 
тих,  що  ради  своїх  цілей  вчинили  таке  люте, 
безмірне,  кріваве  насильство  над  усім  світом, 
як  ця  всесвітня  війна? 

Немов  би  дико,  безглуздо  навіть  ставити 
таке  питання. 

А  тим  часом  так  воно  було  й  так  в  й 


190 


тепер,  що  „соціалісти"  по  всьому  світі  не 
тільки  що  підпірають  владу  й  лад  світових 
злочинців,  а  ще  боряться,  й  жагуче,  люто 
боряться  й  словом,  і  залізом,  і  вогнем  проти 
тих,  хто  нищить  той  злочинний  лад  у  себе 
Й  хоче  знищити  його  по  всьому  світі. 

4,  Нетривкі  успіхи. 

Ми,  українські  „соціалісти",  на  великий  со- 
ром собі  й  шкоду,  здається,  найбільше  поклали 
сил  і  життя  своїх  і  чужих  працьовників  на 
цю  безславну  боротьбу.  І  нехай  не  кажуть  ті 
вперті,  запеклі,  сліпі  прислуяшики  гуляшдх, 
паразітарних  кляс,  що  ми  боролись  в  ім'я 
справедливости,  демократії,  революції. 

І  не  треба  посилатись  на  наші  успіхи  в 
виборах.  Це  буде  так  само  не  совісно,  не 
щиро,  як  і  наша  демократичність.  Будьмо 
чесними  з  собою  й  другими:  ми  скористува- 
лись несвідомостю,  забитостю  мас.  Не  вони 
нас  вибірали,  а  ми  їм  накинули  нас.  Вони 
занадто  темні,  несміливі  були,  щоб  добре 
розбіратися  в  тому,  що  ми  їм  обіцяли.  Коли 
ми,  свідомі  люди,  які  чули  й  знали  про 
можливість  знищення  істнуючого  соціаль- 
ного ладу,  так  були  загіпнотизовані  ним,  що 
не  сміли  подумати  про  можливість  цього, 
то  як  могли  темні  маси  селянства  (головної 
нашої  виборчої  сили)  стояти  іменно  за  це? 
Вони  пішли  за  нами  через  те,  що  ми  обі- 


і 


191 

цяли  їм  кращий  стан,  ніж  вони  мали,  — 
„трошки  меньче  поневолення".  Вони  не  могли 
Бибірати  між  наші  й  кимсь  другим,  луччим, 
бо  того  другого  не  було  ще  тоді.  І  тільки 
через  це  й  до  Російських,  і  особливо  до  Укра- 
їнських Установчих  Зборів  паші  українські 
есери  мали  таку  переважаючу  більшість. 

А  коли  прийшов  до  мас  отой  „хтось  другий 
і  луччий",  коли  до  них  яіг  СЛІД  ДІЙШОВ  його 
голос  і  вони  почули,  ш,о  є  на  світі  ш,е  біль- 
ше, ще  краще  її  що  це  є  іменно  те,  що 
вони  самі  невиразно,  невисказано,  неусвідо- 
млено,  але  разураз,  усе  своє  трудове  життя 
почували  й  хотіли,  то  хіба  (скажімо  по  сові- 
сти) не  почали  наші  виборці  заявляти:  „ші  — 
всі  большевпки"!? 

Ми  все  любили  казати:  наша  опорна  сила 
—  селянство.  Наш  селянин  з  натури  своєї 
є  індівідуаліст-власник,  для  його  чула  й  на- 
віть ворожі  ідеї  большевизму.  Яка  неправда! 
І  як  той  самий  наш  селянин,  отой  ніби 
антісоціаліст  чудесно  почув  усю  вагу  соці- 
алістичної, не  тільки  політичної  але  й  соці- 
альної революції.  І  як  він  прекрасно  відріж- 
нив  нас  від  большевиків,  і  нас  покинув,  і 
нас  навіть  бив,  і  пішов  за  большевішалш. 

Скажуть:  то  не  селянин  ішов,  а  розбе- 
щені, здеморалізовані  банди  салдатства.  А 
хто  ж  те  салдатство?  Чи  не  ті  самі  селяне? 
І  чи  не  ми  ж  самі  їх  називали  „переодягне- 


192 ^ 

НИМИ  В  салдатські  шинелі  робітниками  та  селя- 
нами" І  чи  не  ті  ж  самі  „банди"  ми  так 
радісно  вітали  в  Київі  й  називали  їх  „сла- 
вним вояцтвом"? 

Скажуть  ще :  ну,  розуміється,  большевіщь- 
кою  демаґоґіею  можна  довести  найспокійні- 
щий  елемент  до  сказу,  можна  розпалити  темні 
інстінкти  мас  до  божевілля  й  посунути  їх  на 
всякі  злочинства. 

Коли  так  кажуть  поміщіпси,  капіталісти 
та  всі  ті,  чий  стан  панування  було  знищено, 
для  кого  це  знищення  їхнього  панування  є 
злочинство,  то  тут  нема  нічого  дивного. 

Але  дивно,  що  так  говорили  „соціалісти". 
Хіба  ж  нашому  селянинові,  хоча  би  й  навіть 
„індівідуалістові",  власнику,  хіба  йому  не 
краще,  коли  громадянство  будується  й  роз- 
вивається на  соціалістичних  основах?  Хіба 
ж  у  капіталістичному  громадянстві  він  не 
оплутаний  незримими  ниткаші  в  усьому  сво- 
єму життю,  хоча  збоку  здається,  що  він  ніби 
живе  собі  на  своєму  хуторі  й  знать  нічого 
не  знає?  І  хіба  то  не  через  капіталістичний 
устрій  сучасного  життя  він  є  такий  темний, 
духовно  вбогий,  калікуватий? 

А  національна  його  недорозвиненість  і 
несвідомість  хіба  не  є  здебільшого  резуль- 
татом усе  тих  самих  соціальних  відносин  су- 
часного громадянства? 

Розуміється,  селянин  прекрасно  зрозумів, 


193 

ЩО  для  його  далеко  краще  буде,  коли  не 
тільки  в  поміщиків  одберуть  землю,  але  й  у 
капіталістів  їхні  фабрики,  заводи,  банки,  коли 
панування  непрацюючих  кляс  буде  знищено. 
І  хіба  в  самій  Центральній  Раді  не  було  ви- 
падків, що  наші  селяне,  члени  Ц.  Ради  (не 
большевики!)  раптом  несподівано  виступали 
й  питалися:  ну,  а  коли  ж  ми  заводи  та  фа- 
брики передамо  робочому  народові?  Ми  таких 
селян  зацитькували,  а  фракція  есерів  кон- 
фузилась, бо  то  ж  їхні  селяне  були  такі  „не- 
дісціпліновані". 

Отже  нічого  дивного  не  було  в  тому,  що 
коли  ідеї  большевизму  стали  широко  відомі 
в  армії,  серед  салдатів,  а  через  них  і  на  селі, 
то  село  приняло  їх  з  прихильностю.  А  всі 
блискучі  результати  наших  виборів  ліппи- 
лися  тільки  в  паперах  виборчих  комісій. 


відродження  нації,  П.  18 


•       РОЗДІЛ  X. 

Мир  з  центральними 
державами. 


и» 


РОЗДІЛ  X. 

Мир  з  центральними  державами. 

1.  Вибачення  перед  „союзниками".  —  2.  І  німецький 
імперіалізм  ближчий.  —  3.  Мир  переможця.  —  4,  Ні- 
мецька опіка  не  за-ради  прекрасних  очей. 

1.  Вибачення  перед  „союзниками". 

В  цей  же  самий  час  провадилась  також 
і  друга  валша  справа  всієї  російської  рево- 
люції: справа  миру. 

Але  й  тут  яскраво  виступив  характер 
напшх  прагнень. 

Справа  миру  давала  нам  можливість  за- 
кріпити й  леґалізувати  на  міжнародньому 
терені  свою  державність.  Це,  розуміється,  для 
національного  відродження  нашого  народу 
було  би  великим  плюсом.  Та  й  фактично: 
коли  нація  мала  сили  для  внутріпшього 
сформування  себе  в  деряшвність,  то  тим 
салшм  вона  мала  право  й  відносини  з  дру- 
гими державами  вести  з  власної  ініціативи 
й  на  власну  відповідальність. 

Правда,  звичайне  державне  право  вішлю- 
чає  право  федеративних  частин  вести  міяч- 


198 

народні  зносини  незалежно  від  цілого.  Але 
це  був  час  незвичайний,  отже  всі  звичайні 
норми  сили  не  мали.  Коли  руйнувались  такі 
„священні"  основи  громадянства  й  „звігчай- 
ної"  держави,  як  право  приватної  власности, 
то  яка  могла  бути  мова  про  додержування 
таких  крихких  і  не  скрізь  однакових  право- 
вих норм,  як  федеративне  право? 

І  річ  не  в  тому;  хоча  треба  зауважити, 
що  ми  все  ж  таки  хоч  зповерху,  для  так 
годиться  ставились  з  пошаною  до  „верхов- 
них" прав  федеративного  цілого.  Ми  ввесь 
час  намагалися  створити  всеросійський  цен- 
тральний федеративний  Уряд,  щоб  він  міг 
від  усієї  Росії  вести  справу  миру.  Не  одер- 
жавпш  на  свою  ноту  з  8  грудня  ні  від  кого 
(крім  донців)  відповіді,  Ґенеральний  Секре- 
таріат 18  грудня  розіслав  ще  раз  другу 
ноту  з  тими  самими  пропозіціями,  (яка  тея^ 
не  дала  ніяких  позітивних  наслідків). 

Вся  річ  у  тому,  що  ми  й  тут  не  свою, 
національну  державність  хотіли  цією  міжна- 
родньою  акцією  скріпити,  а  чужу  нашій 
нації — буржуазну.  Весь  тон  переговорів,  ха- 
рактер їх,  усе  було  підігнано  під  „людей". 

В  той  час,  як  правительство  большеви- 
ків,  узявши  владу  в  свої  руки,  зараз  же 
приступило  до  страшної  болячки  —  війни — , 
щоб  за  всяку  ціну  загоїти  її,  на  всяких 
умовах   заключити  мир,  хоч  би  й  на  ганеб- 


199 

НИХ  („похабннхь",  як  казали  тоді  руські); 
в  той  час,  коли  вони  отверто  казали,  що  це 
їм  необхідно  для  розвитку  революції,  для 
боротьби  з  тим  самим  капіталістичним  ладом, 
з  представниками  якого  вони  заключали 
мілітарний  (а  не  соціальний)  мир;  у  той 
час,  коли  вони,  заключаїочи  цей  мілітарний 
мир,  у  той  же  момент  навіть  серед  військ 
противника  вели  агітацію  й  пропаґанду  за 
соціальну  війну  проти  капіталу,  (на  що  л^алі- 
лись  і  обурювались  німецькі  ґенерали);  коли, 
словом,  больпіевики  й  тут  виразно  й  отверто 
на  перше  місце  ставили  єдину  свою  ціль  — 
соціальне  визволення  працюючих  мас,  ми, 
„соціалістичний"  Уряд  Української  Респу- 
бліки, цю  ціль  зовсім  не  брали  на  увагу. 
Першим  нашим  мотивом  посилки  своєї  окре- 
мої мирової  делеґації  до  Берестя-Литовсь- 
кого,  де  заключалось  перемирря,  було,  як 
сказав  голова  Ґенерального  Секретаріату, 
„для  контролю  над  большевиками". 

Ініціатива  була  не  наша.  Ми  му  сіли  взя- 
тись за  цю  справу,  щоб  зовсім  не  оскандали- 
тись перед  своїми  масами,  й  то  тільки  після 
того,  як  большевики  вже  вступили  в  перего- 
вори з  німецьким  командуванням.  Тоді  тільки 
ми  похопилися  й  собі  взятись  за  цю  справу  й 
вислали  свою  ноту  до  воюючих  і  нейтраль- 
них держав,  у  якій,  навівши  докази  свого 
права  вести  мирові  переговори  (3-й  Універ- 


200 

сал),  попрохавши  в  „милих  союзників"  ви- 
бачення за  ці  переговори,  пропонували 
почвірному  союзові  вступити  в  мирові  пере- 
говори, навівши  свою  проґраму  миру  (яка 
знов  таки  була  в  основі  майже  переписана 
з  большевицької  [грудень  1918  р.]). 

З  цього  видно  як  найкраще,  чиєї  ласки 
й  прихильности  ми  шукали,  перед  ким  виба- 
чення прохали.  Не  в  наших  вимучених,  по- 
калічешіх  мас  його  шукали,  не  за  те,  що  не 
брались  гаряче  до  спинення  цього  катування 
мілліонів  людей,  а  в  „союзників",  а  за  те,  що, 
мовляв,  мусимо  припинити,  бо  що  зробиш  з 
большевиками,  коли  вони  тим  миром  так  зде- 
моралізували салдатські  маси. 

„Союзники"  були  тоді  в  скрутному  стано- 
вищі. Російське  гарматне  м'ясо  виприску- 
вало їм  з  рук,  східного  фронту,  значить,  не 
було  вже  чим  загатити.  Анґлія  мнялася,  чу- 
халась, усе  сподіваючись  чужими  руками 
тягти  каштани  з  вогню.  Німці  миром  з  Росією 
скріплювали  своє  становище.  Отже  для  „со- 
юзників", а  особливо  для  Франції  було  стра- 
шенно важно,  щоб  хоч  як  небудь  задержати 
справу  миру  на  сході.  І  от  через  що  вони 
так  люб'язно  посміхались  до  нас,  українців, 
так  розсипали  перед  нами  свої  французські, 
склизкенькі,  лицемірні  компліменти.  Воші 
навіть  акредітували  до  нас  свого...  „пред- 
ставника". (Заява  про  це  на  Ц.  Раді  викли- 


201 

кала  бурхливі  оплески.)  Не  посла,  а  тільки 
„представшпса".  Посла  вони  обіцяли  потім 
нам  дати,  коли  ми  будемо  молодцями,  коли 
будемо  тримати  свій  фронт,  коли  виявимо 
свою  „державну  зрілість". 

І  вони  таки  потім  прислали  своїх  офі- 
ціальних послів,  з  нотами,  з  відповідними 
акташі,  з  урочистими  церемоніями.  Отже 
ніби  цим  офіціально  визнали  українську  дер- 
лсаву.  Але  чого  варто  їхнє  признання,  це  по- 
казалося потім;  чого  варті  всякі  офіціальні 
й  неофіціальні  слова  представників  того  гро- 
мадянства, в  якому  насильство,  обман  і  брехня 
на  користь  паразітів  народу  є  необхідною 
умовою  істнування  такого  ладу,  —  це  ми  на 
своїй  пшурі  знаємо  тепер  дуже  добре. 

Вони  вчували  нашу  силу.  Вони  бачили, 
що  наш  народ  визнає  нас.  І  поки  ця  сила 
народнього  визнання  була  в  нас,  доти  й  сві- 
тові спекулянти  торгувались  з  налш,  дурили 
нас,  намагались  використувати  нашу  силу. 

А  ми  радісно  плескали  в  долоні  й  пиша- 
лися французськими  реверансами!  Ага,  от-то 
ми  вже  маємо  справжню  державність.  І  ціл- 
ком натурально,  ш,о  коли  ми  істнування  сво- 
єї державности,  „справжність"  її  ставили  в 
більшу  залежність  од  визнання  союзниками, 
ніж  своїлш  масами,  то  ми  й  справу  миру 
вели  так,  щоб  більше  подобатись    „союзни- 


202 


2.  І  німецький  імперіалізм  ближчий. 

Та  не  тільки  перед  союзниками,  а  й  перед 
німцями,  перед  німецьким  імперіалізмом  ми 
більше  уіиіонялнсь,  ніж  перед  своїм  народом. 
У  той  час,  коли  большевики  поводились  на 
мировій  конференції  з  німецькими  ґенералами 
так,  ніби  вони,  большевики,  були  переможця- 
ми, (що  самі  ґенерали  з  обуренням  зауважува- 
ли), коли  всім  своїм  поводженням  виразно 
маніфестували  весь  час  свою  клясову  й  соці- 
альну ворожість  до  них  і  навіть  не  xова^ш 
від  ґенералів,  що  цей  мир  для  них  в  тільки 
„передипша"  для  зміцнення  своїх  сил  для 
війни  з  світовою  реакцією  й  з  тими  самими 
ґенералами,  —  українська  делеґація  трима- 
лася зовсім  инчого  тону,  —  „приличного", 
миролюбного,  навіть  почасти  дружого.  І  за- 
галом на  мировій  конференції  в  Берестю 
відносини  української  делеґації  до  делеґації 
почвірного  союзу  були  кращі,  ніж  до  боль- 
шевіїцької  делеґації. 

Це  пояснити  можна  ще  й  тим,  що  в  цей  час 
велася  віііна  між  українським  урядом  і  боль- 
шевицьким,  що  почвірний  союз,  а  особливо 
Німеччина  в  справі  нашої  державности  грали 
в  наших  очах  важнішу  ролю,  ніж  якась 
собі  там  самочинна  „Рада  Народніх  Комі- 
сарів". Але  найголовніще  це  те,  що  ці  дер- 
жави, як  і  „союзники",  по  суті,  були  нам 


203 

блияічі,  ніж  большсвики.  Ми  в  соціальну 
революцію  зовсім  не  вірили  (хоч  і  говорили 
в  своїх  резолюціях  за  большевиками  гучні 
слова),  ми  вірили  в  непохитність  буржуаз- 
ного ладу,  вірили  в  міцність  буржуазних 
деря^ав,  прагнули'  й  собі  такої  ж  держави 
„як  у  людей",  отже  й  шукали  признання  й 
піддержки  таких  солідних  фірм,  як  Ґерманія, 
Австрія,  Анґлія,  Франція,  а  не  якоїсь  там 
дикунської,  хаотичної,  соціалістичної  Вели- 
коросії.  І  через  те  почували  представників 
цих  солідних  фірм  рідніщими  собі  й  потріб- 

НІЩИШІ. 

Німці  також  бачили  нашу  відмінність  від 
большевиків  і  хвалили  нас  за  це.  Насамперед, 
вони  дуже  охоче  приняли  українську  деле- 
ґацію  на  мирову  конференцію.  Цим  вони  вже 
немов  би  визнавали  українську  державу. 
Правда,  справжнє  визнання  вони  обіцяли 
нам  дати  тільки  після  підписання  мирового 
договору,  се-б-то  так  само,  як  „союзники": 
коли  будете  молодцями  й  дасте  нам  усе,  що 
нам  треба  від  вас,  ми  вам  заплатимо  своїм 
признанням.  Бо  й  вони,  як  і  „союзники",  ба- 
чили за  нами  силу,  а,  головне,  бачили  багацтва 
України,  якими  могли  скористуватися. 

І  ми  всім  своїм  поводженням  і  всіми  ми- 
ровими переговорами  обіцяли  їм  бути  „молод- 
цями" й  заслужити  їхнє  визнання  нашої 
державности.   І,   натурально,   ш,о  дружба  з 


204 

большевиками  не  могла  нам  послужити  на 
користь  перед  німцями. 

3.  Мир  переможця. 

На  Берестейській  конференції  було  три 
контрагенти:  почвірний  союз,  Правительство 
Совітської  Росії  й  Уряд  Української  Народ- 
ньої  Республіки.  Кожний  з  контрагентів  мав 
на  меті  свої  цілі  й  інтереси,  які,  розуміється, 
дуже  щільно  припадати  до  інтересів  других 
контрагентів  не  могли. 

Почвірному  союзові,  головним  чином,  Ґер- 
манії,  важно  було,  щоб  Росія  зняла  з  свого 
фронту  війська  й  тим  увільнила  їй  східну 
армію  для  операцій  на  західному  фронті; 
важно  було  задержати  як  не  офіціально,  то 
сховано  свою  окупацію  занятої  теріторії  був- 
шої Росії;  і,  нарешті,  дуже  потрібно  було 
дістати  від  держав  бувшої  Росії  підпомогу 
хлібом  і  сировими  продуктами. 

Маючи  ці  цілі,  делеґація  почвірного  союзу 
й  вела  всі  переговори  так,  щоб  на  підставі 
договору  російська  армія  насамперед  яко  мога 
швидче  перестала  істнувати.  Як  і  ми,  німці 
теж  не  дуже  вірили  в  успіх  соціалістичної  ре- 
Еолюції  в  Росії,  совітське  правительство  зда- 
валось їм  просто  хвилевим  явищем.  Але  вони 
спішили  ним  скористуватись,  щоб  той  уряд, 
який  прийшов  би  по  большевиках,  уже  не 
міг  відновити  армії. 


205 

Як  І  ДЛЯ  „союзників",  так  і  для  німець- 
кого імперіалізму  формула  демократичного 
миру  „без  анексій  і  контрібуцій"  здавалась 
смішною,  дитячою  вигадкою.  Та  й  справді: 
як  може  який  небудь  порядний,  поважний 
імперіалізм,  одгодований  отими  самими  ане- 
ксіями та  контрібуціями,  єдиною  суттю  істну- 
вання  якого  в  сістематігчні  контрібуції,  як 
він  може  приняти  оту  вбийчу  для  всеї  істоти 
його  формулу? 

Але,  сміючись  у  душі,  німецькі  ґенералп 
пресерйозно  трактували  виставлені  больше- 
виками  формули,  вдавали  з  себе  найщиріпціх 
оборонців  демократичного,  справедливого 
миру  й  неухильно  в  той  же  час  простували 
собі  до  тої  самої  анексії  й  контрібуції. 

Большевики,  само  собою,  дуже  добре  ро- 
зуміли, з  ким  вони  мали  діло  й  до  кого 
звертали  свої  формули.  Вони  знали,  п];о  буде 
й  анексія  й  у  тій  чи  инчій  формі  й  контрі- 
буція.  Але  мусіли  згожуватись,  маючи  свої 
дальші  цілі,  здійснення  яких  могло  скасу- 
вати всякі  договори.  Який  би  тяжкий  і  „по- 
хабний"  цей  мир  ні  був,  усе  ж  таки,  перш 
усього,  це  був  мир,  це  було  припинення 
безглуздого  й  злочинного  нищення  сил  на- 
родніх.  Далі  цей  мир  давав  „передишку", 
давав  змогу  зібрати  й  зміцнити  революційні 
сили.  А  скріплення  й  розвиток  революції  в 
Росії  послужили  б  піддержкою  й  навіть  тов- 


206 


чком  для  соціальної  революції  на  заході, 
яка,  на  думку  большевиків,  неодмінно  му- 
сіла  з'явитися,  яко  наслідок  колосального 
струсу  війною.  Соціальна  ж  революція  в 
Европі  скасувала  б  усі  договори  й  зобов'я- 
зання щодо  буржуазних  імперіалістичних 
урядів. 

Розуміється,  большевики  добре  здавали 
собі  справу  також  і  з  того,  через  що  німці  висту- 
пали такими  прихильниками  самоозначення 
народів  у...  Росії.  Вони  добре  розуміли,  через 
що  саме  вони  так  гаряче  обстоювали  націо- 
нально-державні права  литовців,  лотипіів, 
поляків,  білорусів,  не  говорячи  вже  про 
українців.  Почвірному  союзові  було  дуже 
важно,  щоб  російський  велетень  яко  мога 
швидче  розпався  на  шматки  й  щоб  ті  шмат- 
ки не  можна  було  легко  й  швидко  зліпити 
знов  тому,  хто  прийшов  би  по  большевиках 
і  схотів  виступити  знову  проти  центральних 
держав.  Большевики  це  бачили.  Але,  як  вони 
й  самі  проголошували  прінціп  вільного  са- 
моозначення народів,  то  нічого  не  могли 
сказати  проти  самоозначення  й  Курляндії,  й 
Литви,  й  Польші,  й  Білоруси.  Україну  ж  вони 
визнали  й  раніще,  а  на  мировій  конференції 
офіціальною  заявою  й  згодою  на  самостіііну 
участь  у  переговорах  окремої  делеґації  від 
Української  Народньої  Республіки  те  визнан- 
ня ще  раз  підтвердили.  їм  важно  було,  скіль- 


207 


ки  можна,  вдеря^ати  ці  теріторії  під  своїм 
впливом,  не  стільки  національно-державшім, 
як  соціально-політичшої.  Німцям  же  так 
само  ходило  о  те,  щоб  удержати  за  собою  й 
під  своїм  соціально-політнчним  і  державним 
впливом. 

В  цій  площині  й  велись  усі  переговори 
та  торгування,  кінчивппісь  розуміється  на 
тому,  чого  хотів  переможець  почвірний  союз, 
в  печатках  марта  (н.  ст.)  було  підписано 
мирового  договора,  по  силі  якого  Росія  від- 
мовлялась від  усяких  претензій  на  Польщу, 
Литву,  Білорусь  (пункт  3),  Ліфляндію,  Ест- 
ляндію  (пункт  6),  Батум,  Каре,  Ардачан  (п.  4), 
Фінляндію  (п.  6)  і  само  собою  Україну  (п.  6). 
„Для  названих  країв  не  випливають  з  їх 
попередньої  належности  до  Росії  ніякі  обо- 
в'язки до  неї.  Росія  зрікається  всякого  вмі- 
шування у  внутрішні  відносини  сих  країв. 
Німеччина  й  Австро-Угорщина  мають  намір 
уладити  будучу  долю  сих  країв  у  порозу- 
мінню з  їх  населенням."  (Пункт  3-ій). 

ПДо  ж  до  України,  то  в  п.  6-ому  говори- 
лося так: 

„Росія  обов'язується  негайно  заключзгги 
мир  з  Українською  Народньою  Республікою 
й  признати  мировий  договір  між  сею  дер- 
жавою та  державами  почвірного  союзу.  Укра- 
їнську теріторію  негайно  очиститься  від  ро- 
сійських військ  і  російської  червоної  ґвардії. 


Росія  припиняє  всяку  аґітацію  чи  пропаґанду 
проти  правительства  чи  публичних  установ 
Української  Народньої  Республіки." 

Не  зважаючи  на  кріж,  ґвалт  і  свист  своїх 
політичних  та  соціальних  противників,  боль- 
шевики  приняли  цей  мир  і  підписали  його. 
Вони  були  мудріщими  політиками,  ніж  ті 
„реальні  політики",  що  називали  їх  „фанта- 
стами", „неуками"  й  „злочинцями".  Історія 
насміялася  з  політично-освічених  реальних 
крутіїв  дипльоматів,  перевернула  до  гори 
ногами  всі  їхні  „реальні"  комбінації  й  під- 
твердила справедливість  позіції,  занятої 
„фантастами". 

4.  Німецька  опіка  не  за-ради  прекрасних 
очей. 

Як  видно  з  наведеного  пункту  мирового 
договору  з  Росією,  почвірний  союз  узяв  під 
особливу  свою  опіку  українську  державність, 
а  українська  „соціалістична"  влада  не  тіль- 
ки в  державній  своїй  справі  шукала  захисту 
й  оборони  в  імперіалістичного  почвірного 
союзу,  але  й  у  політично-соціальній.  Німець- 
кі ґенерали  ставили  навіть  спеціальною  умо- 
вою охорону  правительства  й  публичних 
установ  Укр.  Нар.  Республіки  від  аґітації 
й  пропаґанди  большевиків. 

Такі  сімпатії  центрального  імперіалізму 
до  України  полягали  насамперед  у  тому,  що 


209 

наша  влада  й  паші  „установи"  були  не  со- 
ціалістичні, не  вороясі  до  їхніх  установ  і  не 
загрожували,  як  „анархістична"  влада  боль- 
шевиків  соціальною  заразою  їм  самим. 

Другим  же  й,  мабуть,  для  того  моменту 
п^е  більш  важним  мотивом  була  економична 
сторона  справи.  Ґр.  Чернін  у  своїй  промові 
24  січня  між  инчим  так  говорив  з  приводу 
мирових  переговорів  у  Берестю: 

„Працюю  над  миром  з  Україною  й  Петро- 
градом. Мир  з  Петроградом  нічого  не  змі- 
нить у  нашому  дефінітивному  становищу... 
Вивозити  Петроград  також  нічого  не  може, 
бо  там  нема  нічого,  крім  революції  й  анар- 
хії... Заключення  ьшру  ннакше  представля- 
ється з  Петроградом,  инакше  з  Україною, 
бо  Україна  має  засоби  поживи,  які  вона 
може  вивозити,  коли  погодимося  в  торго- 
вельних справах.  Справа  продовольча  в  те- 
пер клопотом  усього  світу  й  грав  скрізь 
величезну  ролю." 

Отже  всі  вищезгадані  причини,  а  також 
оця  економична  умова  поставили  Україну  в 
дуже  вигідне  становище  на  мировій  Бере- 
стейській конференції. 

Насамперед,  нашу  делеґацію  було  при- 
нято  як  делеґацію  окремої  держави,  чим 
сама  державність  уже  майже  визнавалась. 
Потім  у  конфлікті  з  большевиками  німці  ви- 
разно стали  на  бік  українців. 

Відродження  націТ,  II.  14 


210 

Спочатку  делеґація  Совітської  Росії  ви- 
знала українську  делеґацію  як  окрему,  само- 
стійну й  правосильну.  Це  було  в  початках 
мирових  переговорів,  коли  війна  Росії  з  Укра- 
їною тільки  починалась,  коли  результати  сеї 
війни  були  ще  неясні.  Коли  ж  у  Харькові 
склався  Український  Совітський  Уряд  і  коли 
мирові  переговори  українців  з  почвірним 
союзом  зле  відбивалися  на  мирових  умовах 
Росії,  большевики  прислали  від  Харьків- 
ського  Народнього  Секретаріату  своїх  пред- 
ставників, яко  єдиних  правосильних  заступ- 
ників інтересів  України. 

Німцям,  розуміється,  така  комбінація  була 
невигідна,  бо  тоді  б  виходив  мир  не  з  Укра- 
їною й  Росією,  а  з  самою  Росією.  Українська 
делеґація  запротестувала  проти  харьківських 
представників  і  німці  цілковито  стали  на  бік 
українців,  визнавши  тільки  їх  правомочним 
представництвом   від   української    держави. 

Розуміється,  німці  це  робили  не  заради 
прекрасних  очей  України,  а  також  не  через 
те,  що  вважали  це  справедливим,  або  що, 
дійсно,  визнавали  українську  делеґацію 
справжнім  представництвом,  або  що  бачили 
за  українцями  таку  вже  безсумнівну  силу, 
їм  добре  були  відомі  й  наші  сили,  й  дійсне 
становище  на  Україні.  Вони  знали,  що  харь- 
ківський.Уряд  набірав  усе  більше  та  більше 
влади  на  Вкраїні  й  що  Уряд  Центральної 


211 

Ради  все  більш  і  більш  губив  значіння.  А 
тим  не  меньче  німці  вважали  тільки  його 
дійсним  представшіком  української  держа- 
ви, бо  так  вважати  було  для  них  корисно 
й  потрібно. 

І  тільки  цим  можна  пояснити  ті  великі 
успіхи,  які  мала  українська  держава  на 
Берестейській  конференції. 


14* 


а\% 


РОЗДІЛ  XI. 

Боротьба  за  владу, 


д^ь- 


РОЗДІЛ  XI. 

Боротьба  за  владу. 

1.  Дорогі  жертви  за  чужу  справу.  —  2.  Не  в  особах 
річ.  —  3.  Невдалі  спроби  доброго  виходу. 

1.  Дорогі  жертви  за  чужу  справу. 

Одночасно  з  мировими  переговорами  в 
Берестю  провадилась  далі  війна  на  Україні. 
І  провадилась  не  на  користь  Центральної 
Ради. 

Як  сказано,  це  була  війна  впливом.  Ні 
большевики,  ні  ми  не  мали  реґулярного, 
дісціплінованого  війська,  яким  можна  було 
розпоряжатися  по  волі  керуючого  центра, 
не  зва^каючи  на  те,  щ6  й  як  собі  там  дума- 
ло й  почувало  те  військо. 

Наш  вплив  був  меньчий.  Він  був  уже 
остільки  малий,  що  ми  з  великими  трудно- 
щами могли  складати  якісь  невеличіа  більш 
менш  дісціпліновані  частиші  й  висилати  їх 
проти  большевиків.  Большевики,  правда,  телс 
не  мали  великих  дісціплінованих  частин,  але 
їхня  перевага  була  в  тому,  що  всі  наші 
широкі  маси  салдатства  не  ставили  їм  ні- 


216 

ЯКОГО  опору  або  навіть  переходили  на  їхній 
бік;  що  майже  все  робітництво  колшого  мі- 
ста ставало  за  ними;  що  в  селах  сільська 
голота  явно  була  большевицька;  що,  словом, 
величезна  більшість  самого  українського  на- 
селення була  проти  нас. 

І,  розуміється,  при  таких  умовах  ми  не 
могли  мати  перемоги.  Місто  за  містом,  ґу- 
бернія  за  ґуберніею  стали  переходити  до  рук 
большевиків.  Спочатку  Харківщина,  потім 
Катеринославщина,  далі  й  серце  України  — 
Полтавщина. 

Ми  робили  надлюдські  усилля,  щоб  спи- 
нити цю  „навалу",  як  ми  називали,  щоб 
прихилити  на  свій  бік  інертні  до  нас  наші 
ж  салдатські  маси.  Але  вони  навіть  у  само- 
му Київі  не  виявляли  ніякого  бажання  би- 
тись проти  большевшав,  братались  з  ними, 
переходили  до  них.  Український  Уряд  не 
міг  поісластися  ні  на  одну  з  тих  частин,  що 
стояли  в  Київі,  й  навіть  для  власної  охоро- 
ни не  мав  вірної  частини.  Часто  бувало,  що 
при  Ґенеральному  Секретаріаті,  при  будинко- 
ві, де  засідало  Правите льство,  на  караулі 
стояли  частини  з  большевицьким  настроєм. 
Коли  б  вони  мали  більше  ініціативи,  то  лю- 
бого вечора  могли  б  арештувати  весь  Уряд, 
вивести  його  в  поле  й  розстріляти. 

Єдиною  активною  мілітарною  нашою  си- 
лою була  наша  інтеліґентна  молодь  і  частина 


217 

паціонально-свідомого  робітництва,  яке  гаряче 
стояло  за  українську  державність,  розумію- 
чи за  нами  ту  державність  так  само,  як  і  ми 
її  розуміли.  Це,  дійсно,  були  герої,  само- 
віддані, одважні  й  послідовні  до  найбіль- 
шого кіпця  —  до  смерти.  І  не  можна  без  ве- 
лішого  болю  й  сорому  згадати,  як  ми  цвіт 
нашої  нації,  найкраш,ий  елемент  її  посилали 
на  смерть  в  ім'я  боротьби  за  чужу  нам  дер- 
лгавність,  за  охорону  панування  вічно  воро- 
жих до  нашого  національного  відродження 
кляс  на  Вкраїні. 

Але  й  ці  жертви  не  помагали. 

Наша  молодь,  студенти,  ґімназісти,  наш 
найактивніщий  елемент  пролетаріату  гинув 
без  пуття  й  без  надії  на  перемогу.  Больше- 
визм  неперемояшим  вогнем  обхоплював  усе 
більші  й  більші  простори  української  землі. 

2,  Не  в  особах  річ. 

Не  бачучи,  не  хотячи  бачити  справжніх 
причин  наших  неуспіхів,  наші  керуючі  пар- 
тії стали  шукати  їх  в  особах.  Невдоволення 
впало  на  ґенерального  секретаря  військо- 
вих справ  С.  Петлюру.  Соціальдемократична 
фракція  Центральної  Ради  взяла  його  діяль- 
ність під  сувору  критшсу.  Йому  було  по- 
ставлено в  вину  й  його  любов  до  парадів, 
до  зовнішніх  ефектів,  його  нездатність  до 
орґанізаційної   праці,   його  неуцтво    в  вій- 


218 


ськовпх  справах,  його  метушливість  і  само- 
рекламу. 

Багато  з  цих  закидів  мало  рацію.  Та  й  звід- 
ки, наприклад,  могло  з'явитися  у  С.  Петлюри 
знання  військового  діла,  коли  він  ніколи 
навіть  не  був  у  війську,  військовим  же  чоло- 
віком уважався  через  те,  що  служив  на  фрон- 
ті під  час  війни  урядовцем  Союза  Городів  і 
носив  напіввійськову  одіж.  У  Військовий 
Ґенеральний  Комітет  його  було  вибрано  не 
за  його  належність  до  війська,  а  через  те, 
що  він  себе  заявив  членом  соціальдемокра- 
тичної  партії*). 

Так  само  справедливі  були  закиди  що  до 
парадів,  самореклами,  нездатности  до  ши- 
рокої орґанізаційної  праці  й  инчі  хиби  його 
як  військового  секретаря. 

Але,  розуміється,  той  закид,  що  він  най- 
більше завинив  у  наших  неудачах,  не  є 
справедливий.  Коли  б  на  місці  С.  Петлюри 
був  самий  ґеніальний  чоловік,  він  нічого  не 
зробив  би,  бо  участь  у  наших  неудачах 
брали  сили  більші  за  сили  окремої  особи. 


*)  Колись  він  б}^  в  с-д.  партії,  потім  під  час 
реакції  як  багато  колишніх  „революціонерів"  від  неї 
одстав,  не  хотів  брати  участи  в  нелеґальних  револю- 
ційних орґанізаціях  партії  і  навіть  перед  самою  ре- 
волюцією заявляв,  що  до  партії  не  належить.  Але  під 
час  революції  на  першому  військовому  з'їзді  знов 
заявив  себе,  як  соціальдемократ. 


219 

І  ТО  підтвердилося  дуже  добре,  коли  соціаль- 
демократична  фракція  одкликала  з  уряду 
С.  Петлюру  й  замісць  його  поставила  на 
ґенеральпого  секретаря  військових  справ 
М.  Порша.  М.  Порпі  так  само,  як  і  С.  Петлюра, 
не  мав  ніякого  знання  військової  справи, 
але  фракція  сподівалась,  що  він  виявить 
инчі  якости,  яких  бракувало  С.  Петлюрі,  й 
урятує  справу. 

Але  справу  не  було  врятовано.  Не  в 
особах  була  річ.  Коли  б  ожив  Олександр 
Македонський  чи  Наполеон  і  захотів  помогти 
Центральній  Раді  та  Ґенеральному  Секре- 
таріатові, то  й  то  не  помогло  би.  Єдина 
поміч,  єдиний  рятунок  був  не  йти  всу- 
переч з  настроями  мас,  згодитись  на  їхнє 
бажання  зміни  влади  й  її  соціальної  полі- 
тики, тим  зберегти  цю  владу  в  національ- 
но-українських руках  і  не  внести  в  маси 
конфлікту  між  національною  й  соціальною 
ідеєю.  Не  треба  було  національну  ідею,  всю 
справу  національного  відродження  нашого 
народу  робити  справою  буржуазного  демо- 
кратизму й  тим  баламутити  широкі  маси  й 
одвертать  активний  елемент  їх,  пролетаріат, 
від  самої  ідеї  національного  відродження.  Тре- 
ба було  бути,  принаймні,  розумними  політи- 
ками, коли  не  могли  бути  добрими  соціалістами : 
треба  було  зрозуміти  дух  часу,  його  тенденції 
й  не  випускати  влади  з  українських  рук. 


220 


3.  Невдалі  спроби  доброго  виходу. 

Правда,  для  об'ективности  треба  зазна- 
чити, що  серед  самих  членів  Ц.  Ради  й 
Ґ.  Секретаріату  були  люди,  які  бачили  без- 
надійність боротьби  за  владу  напіого  розу- 
міння; вони  бачили,  що  ця  боротьба  йде  не 
стільки  з  руським  большевизмом,  не  стільки 
з  Російським  Совітським  Урядом,  як  з  вла- 
сними народніми  масами,  якими  тільки  кори- 
стувався й  керував  Російський  Совітський 
Уряд.  Цим  людям  уже  було  видно,  що  влади 
нам  не  утримати.  Ні  влади  ні  „своєї  лінії". 
І  що  для  національної  справи  буде  дуже 
погано,  коли  ту  владу  силою,  збройною  бо- 
ротьбою віднімуть  од  нас.  Тоді  влада  перейде 
не  в  укр.-національні  руки  й  усі  здобутки 
національного  відродження  будуть  загрожені. 
І  через  те  ці  люди  згожувались  і  на  пере- 
вибори Ц.  Ради,  й  на  приняття  лозунґу  „вся 
влада  радам",  і  навіть  на  переворот,  на  на- 
сильне скішення  Уряду,  але  українськими 
ж  силами. 

Такий  намір  перевороту,  між  инчим,  був 
у  деяких  членів  лівої  течії  партії  укр.  с-р-ів. 
Це  були  переваяшо  члени  Російських  Уста- 
новчих зборів.  Після  розгону  цих  зборів  боль- 
шевиками,  ліві  українські  есери,  члени  цих 
Уст.  Зборів  увійшли  в  порозуміння  з  Радою 
Народніх    Комісарів    що   до    утворення   на 


^^ 221 

Україні  української  радянської  влади.  Вони 
мали  приїхати  до  Київа  й  тут  за  допомогою 
місцевих  лівих  елементів  як  українців  так  і 
неукраїнців  зробити  виступ  проти  Централь- 
ної Ради  й  захопити  владу  в  свої  руки.  З 
Харьковським  Народнім  Секретаріатом  вони 
також  очевидно  порозумілися  б  і  таким  чи- 
ном національний  характер  совітської  влади 
на  Україні  був  би  забезпечений. 

На  жаль  цей  план  не  удався.  Змовщики, 
приїхавши  до  Київа,  тримались  необере- 
жно, не  підготовили  сил  і  значну  частину  їх 
було  арештовано  в  помешканню  Центральної 
Ради  комендантом  Київа  соціаль демократом 
Ковенком.  Правда,  їх  було  незабаром  випу- 
щено, але  вся  справа  „провалилась". 

В  самому  Ґенеральному  Секретаріаті  та- 
кож вишікали  подібні  плани.  Голова  Ґене- 
рального  Секретаріату,  бачучи  безнадійність 
і  шкодливість  дальшої  боротьби,  запропону- 
вав на  одному  з  „вужчих"  засідань  Ґенс- 
рального  Секретаріату,  (щ,о  складалось  з  5  чи 
4  членів  Уряду,  які,  власне,  керували  всією 
політикою)  такий  план.  Ті  члени  Ґ.  Секре- 
таріату, які  останніми  часами  маніфестували 
себе  „лівими",  які  часом  виявляли  дуже 
революційну  фразеолоґію,  як,  наприклад, 
М.  Порш,  повинні  були  виступити  проти 
другої  частини  Ґенерального  Секретаріату, 
арештувати   голову  Секретаріату  й  ще  де- 


222 

ЯКИХ  членів,  узяти  владу  в  свої  руки,  й  ого- 
лосити владу  рад,  перевибори  Ц.  Ради  й  не- 
гайно вступити  в  мирові  переговори  з  Ра- 
дою Народніх  Комісарів.  Таким  чином,  на 
мою  думку,  влада  лишилась  би  в  національ- 
них руках,  за  неї  зразу  встали  б  усі  індефе- 
рентні  в  боротьбі  з  большевиками  нац.-укра- 
їнські  військові  частини  й  припинилась  би 
війна  з  Росією.  Мало  того:  коли  б  цей  план 
було  переведено,  історія  революції  на  Укра- 
їні пішла  би  зовсім  инчими  шляхами,  не 
такими  трудними,  болючими  й  часом  гане- 
бними та  й  надзвичайно  шкодливими  для 
самої  національної  справи,  не  кажучи  вже 
про  політично-соціальну. 

Але  цей  план  було  одкинено.  Він,  правда, 
вимагав  розбиття  нашої  едности.  Це  була 
велика  ціна,  але  необхідна  й,  тепер  можна 
сказати  сміливо,  вя^е  потрібна.  Вже  та  єд- 
ність ставала  шкодливою  навіть  у  чисто-на- 
ціональній справі.  Вона  кувала,  гіпнотизу- 
вала й  паралізувала  більш  сміливих  і  рево- 
люційних. Кожний  боявся  бути  першим,  ш,о 
візьме  на  себе  відповідальність  перед  усією 
нацією  за  розбиття  єдиного  національного 
фронту.  Кожний  страхався  осуду  історії.  Кож- 
ному було  жаль  давати  своє  ім'я  на  риск. 

Бо  головним  усе  ж  таки  фактором  нашої 
непіддатливости  на  соціалістичну  революцію 
на  Вкраїні  було  наше  недовірря  в  успіх  іі, 


^ 223 

а  також  відсутність  гарячого  бажання  боро- 
тись за  таку  революцію,  не  зважаючи  на  те, 
чи  буде  успіх  чи  ні,  в  ім'я  самої  ідеї  соці- 
алізму й  пропаґанди  його  ділом,  акцією, 
самим  життям.  І  це,  головним  чином,  не 
дало  одваги  приняти  цей  план.  І  ті  самі 
„ліві"  наші  „соціалісти"  М.  Порш  і  М.  Тка- 
ченко,  які  так  гаряче  виступали  проти  коа- 
ліції, за  владу  революційного  пролетаріату 
та  селянства,  «які  один  час  здобули  собі  на- 
віть реноме  „майже  большевиків",  (особ- 
ливо М.  Порш,  який  дуже  добре  умів  воло- 
діти революційною  фразеолоґіею),  ці  самі 
„ліві"  найріпіучіш,е  стали  проти  сього  плану. 
„Бути  непохитними!  Вести  свою  лінію  до 
кінця.  Ніяких  хитань  і  вагань". 

І  „своя  лінія"  провадилась  далі,  хоч  многі 
в  неї  вже  не  вірили,  хоч  вона  декому  зда- 
валась уже  помилковою,  безнадійною  й  на- 
віть шкодливою.  Одним  з  таких  був  і  я. 
Після  одкинення  мого  плану  я  рішив  скла- 
сти з  себе  відповідальність  за  дальппій  хід 
подій  і  вийти  з  Уряду.  Виступити  самому 
за  здійснення  мого  плану  я  не  мав  можли- 
вости,  бо  я  ж  стояв  увесь  час  на  чолі  того 
Уряду,  який  так  боровся  з  большевиками,  й 
через  те  моє  ім'я  не  могло  викликати  довір- 
ря  в  революційно  настроєних  масах.  Єдине, 
що  я  міг  зробити,  це  віддати  своє  ім'я  й  са- 
мого себе,  як  „контрреволюціонера"  на  арешт, 


224 

В  Ім'я  врятування  національної  ідеї  в  масах 
і  для  збереження  влади  в  українських  руках. 

Це  також  не  вдалося  й  мені  лишалося 
тільки  відійти  від  тої  політики,  яку  я  вже 
не  міг  провадити  з  щиростю  й  вірою  в  її 
справедливість,  як  то  робив  раніще. 

Мов  бажання-  вийти  з  Уряду  й  заяву  про 
це  фракціям  тим  легче  було  здійснити,  що 
в  цей  же  час  есерівська  фракція  Централь- 
ної Ради  стала  виявляти  рішуче  бажання 
взяти  провід  усієї  політики  в  свої  руки. 
Формальне  право  на  це  вона  мала  разураз, 
бо  вона  кількостю  своїх  голосів  покривала 
всі  инчі  складені  до  купи  фракції.  До  сього 
часу  вона  не  одважувалась  на  це,  віддаючи 
провід  соціальдемократам.  Але  тепер,  коли 
той  провід  доводив  до  не  таких  уже  бли- 
скучих наслідків,  коли  есерівська  фракція 
могла  й  сама  досягти  подібних,  коли  не- 
удачі  ставали  все  дошкульшш;ими,  а  невдо- 
волення Ґ.  Секретаріатом  все  більшим,  вона 
рішила  скористуватися  своїм  правом  біль- 
шости  голосів  і  взяти  урядовий  провід  у 
свої  руки. 

Отясе  настала  друга  кріза  українського 
Уряду.  Соціальдемократи  висміювали  есерів 
за  цю  крізу  й  за  їхнє  бажання  влади,  на- 
зивали дітлахами,  які  вл^е  вийшли  з  під 
опіки  няньки -соціальдемократії,  бажали  їм 
на  ділі  показати  себе   дорослими,  але  все 


225 


Ж  таки  уступитися  мусши,  залишивппі  в  ка- 
бінеті міністрів  „для  едности  фронту"  тіль- 
ки двох  соціальдемократів  —  М.  Ткаченка  й 
Д.  Антоновича. 


Відродження  нації  II.  15 


^а-) 


РОЗДІЛ  хп. 

проголошення 
самостійности  України 

(22  січня  1917  року). 


іб« 


РОЗДІЛ  хп. 

Проголошення  самостШности  України 

(22  січня  1917  року). 

1.  Заручини  хуторянки  з  товарним  джентельменом.  — 

2.  Четвертий  Універсал  У.  Ц.  Ради.   —  3.  Вигнання 

хуторянки  з  хутора. 

1.  Заручини  хуторянки  з  товарним 
джентельменом. 

Але  ця  кріза  сталася  тоді,  коли  больше- 
вики,  захопивши  майже  всю  Україну,  на- 
ближалися вже  до  Київа,  коли  київське  ро- 
бітництво, підбадьорене  й  підсилене  цим 
наближенням,  готувалось  до  рішучого  ви- 
ступу проти  нас  зсередини,  коли  лишалось 
дуже-дуже  мало  надій  на  врятування  сітуації. 

Одним  із  засобів  цього  рятунку  було  скли- 
кання чергової  сесії  Великої  Центральної 
Ради.  Малося  на  увазі  на  цій  сесії  виріши- 
ти декільки  валгних  питань  і  тим,  може, 
трохи  підкріпити  себе. 

Такими  питаннями  були:  земельне  пи- 
тання й  самостійність  української  держави. 

Есери  настійно  домагалися  переведення 


280 . 

закону  про  соціалізацію  землі.  Не  здаючи 
собі  добре  справи  з  того,  що,  власне,  є  ота 
„соціалізація",  вони  (та  й  навіть  инчі  фрак- 
ції Ц.  Ради)  гадали,  що  проголошенням  сеї 
реформи  вдасться  заспокоїти  широкі  маси 
селянства  й  пригорнути  їх  на  свій  бік. 

Що  ж  до  самостійности  України,  то  про- 
голошення цеї  форми  нашої  державности 
вимагалось  з  усією  необхідностю  й  немину- 
чостю  тою  сітуаціею,  яіса  складалася.  Насам- 
перед, проголошення  Росією  війни  Україні 
само  штовхало  на  розрив  федеративних  від- 
носин. Український  Уряд  мав  і  формальне, 
й  моральне  право  не  вважати  себе  в  зв'язку 
з  тою  державою,  яка  була  з  Україною  в  стані 
війни.  Фактично  ж  ця  самостійність  уже  була. 
Уже  були  самостійні  міжнародні  зносини, 
було  своє  окреме  військо,  свій  фронт,  свої 
всі  державні  установи.  Фактичний  стан  річей 
вимагав  з  залізною  послідовногт]»  дальшого 
свого  розвитку  й  довершення.  Так,  напри- 
клад, той  факт,  що  Російський  Совітський 
Уряд  проголосив  нам  війну  й  провадив  Гї 
між  инчим  і  тим,  що  не  давав  нам  з  цен- 
тральної скарбниці  грошевих  знаків,  при- 
мусив нас  до  введення  своєї  власної  монети. 

Так  само  в  цей  же  час  було  закінчено  від- 
ділення суду  від  російського  центру,  правда, 
український  Уряд  не  посмів  порушити  харак- 
теру всеї  сістеми  цього  суду,  залишивпш  її 


231 

В  суті  СВОЇЙ  такою,  як  вона  була  й  за  царів. 
Тільки  замісць  російського  Сенату  було  утво- 
рено Український  Сенат  та  ще  пороблено 
деякі  дрібні  зміни,  які  не  мали  ніякого  впливу 
на  суть  цього  охоронного  орґану  буржуаз- 
ного ладу.  Але  цілком  самостійний,  не  залеж- 
ний від  яких  будь  центральних  вищих  судо- 
вих інстітуцій  був  свій  український  суд, 
навіть  зовсім  такий,  „як  у  людей",  се-б-то  з 
своєю  власною  „старою  мацапурою" — Сенатом. 

А  що  найбільше  довершало  самостій- 
ницьку форму  державности  України,  так  це 
те,  що  й  Франція,  й  Анґлія,  й  инчі  держави, 
нарешті,  дали  своїх  офіціальних  представни- 
ків при  Українській  Народній  Республіці. 
Антанта  тепер  це,  очевидно,  вже  забула  й  ніяк 
не  могла  останніми  часами  (особливо  під  час 
мирової  конференції  в  Парижі)  цього  прига- 
дати. Отже  для  того,  щоб  нагадати  ці  давно- 
забуті  моменти  так  хутко  зів'ялого  кохання 
ґалантних  „союзників"  до  молодесенької  се- 
лянської красуні  я  приведу  в  усій  точности 
найважніпц   їхні   любовні    листи-документи. 

Ось  один  із  перпшх  „зальотів".  Відносини 
ще  не  ясні.  Ґалантний  джентельмен  ще  не 
зовсім  певний,  що  має  прекрасна  хуторянка. 
Отже  один  із  перпшх  листів  звучить  так: 


232 

„МІ88І0П  Мііііаіге  Ргапраізв 
еп  Ки88ів. 
Ггопі;  80. 


Кієу,  1е  5/18  ВбсетЬге  1917. 

Техіе  йе8  рагоіез  асігезееез  й 
Мопзіеиг  УіппіісЬепко,  Ргетіег 
8есгеіаіге  ^епегаї  йе  1а  Ксри- 
ЬИдие  ІІкгаіпіеппе,раг1е  (хепегаї 
ТаЬоиіз  сіє  1а  Міззіоп  Мііііаіге 
Ргап9аі8е  аи  Ггопі  зий-оиезі  Іе 
6/18  ВесетЬге  1917. 


Ье8  РиІ88апсе8  АПібз  п'опі  раз  епсоге  ргіз 
ипе  йбсівіоп  оШсіеІІе  уІ8-а-уІ8  (Іе  ГПкгаіпе,  таіз 
З'аі  с^6^а  ^іб  сЬаг^б  (іе  ігапзтейге  а  М.  СЬоиІ^иіпе 
1а  8утраіЬіе  (1е8  А11І68  роиг  1е8  еіїогіз  ^ие  £аі1; 
Іе  Сгоиуегпетепі;  ІІкгаіпіеп  (1ап8  Іе  Ьиі  йе  г6І;аЬ1іг 
Гог(1ге,  йе  гесоп8І;і1;иег  ипе  Гогсе  (іе  г^зізіапсе  еі 
тевіет  йШе  аих  АПібз. 

^*аVаІ8  сги  (іе  топ  сієуоіг  (іе  пе  раз  а1;іеп(ігв 
ип  Мапйаі  оШсіеі  еі;  (іе  уоиз  (іетапсіег  (іе  т'еп- 
ігеіепіг  атес  уоиз,  (іапз  Іе  Ьи*  (іе  пе  раз  рег(іге 
ип  Іетрз  ргбсіеих,  (іе  пе  раз  еіге  ргіз  аи  йброиїти 
8І  Іе  тотепі  тепаіі  (і'а^іг,  еі;  раг  зиііе  (іе  ргбрагег 
ІЄ8  таібгіаих  (і'ипе  (іізсиззіоп  буепіиеііе  геїаііуе- 
тепі;  аих  зесоигз  йпапсіегз  еі  1;есЬпі^иез  ^ие  Іез 
АІІібз  роиггаіепі  Гоигпіг  к  І'Пкгаіпе  роиг  1'аі(іег 
йапз  80П  оеиуге  §і§ап1е8^ие  й'ог^апізайоп  еі  йе 
геїбуегаепі;. 

^е  8иІ8  Ьеигеих  й'ауоіг  ргів  сеііе  іпШайуе, 
саг  Іііег  80ІГ  ^'аі  геди  ог(іге  (іе  уоиз  іпуііег,  еп 
уие  (і'ипе  аі(іе  йпапсібге  еі  іесЬпідие  ^ие  1а 
Ггапсе  роиггаіі;  аррогіег  к  ГІІкгаіпе,  й  ргбсізег 


233 

еі  к  іаіге  ігапвтеііге  к  ГатЬаззасІе  (іе  Ггапсе 
аи  р1и8  Ш,  Іе  рго^гатте  ^ие  Іе  Сгоитетешепі; 
ІІкгаіпіеп  репве  гбаїізег  еі  1е8  Ьезоіпз  соггезроп- 
(іапіз. 

Раг  сейе  (ібтагсЬе  дие  ^е  £аІ8,  Іе  ргетіег, 
уоиз  роитег  уоиз  гепсіге  сотріе  ^ие  ІЄ8  еутраШіез 
6.Є  1а  Ггапсе  й  уоіге  епсігоіі;  8оіі1;  гбеїіез  еі  еіГесйуез. 

ТАВОШа" 

(Військова  Французська  Місія 
в  Росії 

Фронт  П.-С. 

Київ  5/18  грудня  1917 

Текст  слів  адресованих  Панові 
Винниченкові,  першому  Генераль- 
ному Секретареві,  Генералом 
Табуї  з  французської  Військової 
МІСІЇ  південно-східного  фронту 
5/18  грудня  1917. 

Союзницькі  Держави  ще  не  приняли  офі- 
ціального рішення  відносно  України,  але  мені 
вже  було  доручено  передати  п.  ІПульгину 
сімпатію  союзників  до  тих  зусиль,  які  робить 
Український  Уряд  в  цілях  установлення  по- 
рядку, відновлення  опірної  сили  й  бажання 
лишитись  вірними  союзникам. 

Я  вважаю  своїм  обов'язком  не  чекати  офі- 
ціального мандату  й  прохати  побачення  з 
вами,  пі;об  не  губити  дорогоцінного  часу,  щоб 
не  бути  захопленим  зненацька,  коли  б  прийшов 
^ас  акції,  й  значить  приготувати  матеріали 


234 


евентуальної  діскусії  що  до  фінансової  та 
техничної  допомоги,  яку  союзники  могли  б 
дати  Україні,  п;об  допомогти  її  велетенській 
роботі  орґанізації  та  відродження. 

Я  в  щасливий  тим,  що  виявив  цю  ініціа- 
тиву, бо  вчора  ввечері  я  одержав  наказ  по- 
прохати вас,  в  цілях  фінансової  та  техничної 
допомоги,  яку  Франція  може  дати  Україні, 
зазначити  точпіще  й  передати  в  французську 
амбасаду  яко  мога  швидче  програм,  який 
Український  Уряд  гадає  реалізувати  й  від- 
повідні потреби. 

Мій  заход,  котрий  я  роблю  перший,  мо^ке 
вас  запевнити  в  тому,  що  сімпатії  Франції 
відносно  вас  суть  реальні  та  дійсні. 

ТАБУЇ.) 

Отже,  як  видно,  в  цій  „записочці"  ще  по- 
мітно оберея^ність  ловкого,  досвідченого  ло- 
веласа: нема,  наприклад,  ніякого  звернення 
й  у  підпису  нема  ніжностей.  Але  вже  є  деякі 
натяки  на  можливість  чогось  „серйозніщого". 

І  от  те  серйозніще  вже  є  в  другому  листі. 
Тут  уя^е  джентельмен,  очевидно,  докладніще 
розвідався  про  хуторяночку,  про  її  чудові 
лани,  про  отари,  про  цукор  і  т.  д.  і  одважився 
заговорити  виразніще.  Уже  в  й  звернення  й 
ніжність  у  підпису. 

Точний  текст  цього  документу  такий: 


235 


„18  сбпбгаї  РериЬІіяие  Ргапраізе 

Сотті$$аіге  (1е  Іа  КериЬІіяие 


„.         ,      2іБесетЬге  1917. 
^^«^^  їв      8^апVІе^Ш8. 


Ье  аепегаї  ТаЬоиіа,  СоттІ8- 
ваіге  йе  1а  КериЬ1і^ие  Ггап9аі8в 
аиргез  йи  Ооитететепі  йе  1а 
ЕериЬІідие  ІТкгаіпіеппе,  к  Моп- 
віеш-  1е  8есгеіаіге  вепегаї  аих 
АйГаігез  Еігапдегез  йе  1а  Еери- 
Ьіщие  Іікгаіпіеппе. 


Моіз8Іеиг  1е  Весгеіаіге  Сгбпбгаї. 

5*ві  І'Ьоппеиг  (іе  уоив  ргіег  (іе  рогіег  к  1а 
соппаійзапсе  сій  Сгоитешетепі;  (Іе  1а  КериЬИдие 
ІІкгаіпіевпе,  ^ие  Іе  Сіоиуегпетепі;  (іе  1а  КериЬИдие 
Ггапдаізе  т'а  (ібві^пб  сотте  Соттіззаіге  сіє  Іа 
ВериЬ^і^ие  Ггапдаізе  аиргез  д^и  Ооиуететепі  <іе 
Іа  ЕериЬІідие   ТЛсгаіпгеппе, 

^е  уоиз  (іетагкіегаі,  еп  соп86^иепсе,  (іе  Ьіеп 
уоиіоіг  те  Гаіге  ватоіг  диеі  ^оиг  еі;  а  ^ие11е  Ьеиге 
^е  роиггаі  Гаіге  аи  сЬе£  сій  Ооитететепі;  та 
уівИе  80ІЄППЄІІЄ  (іе  ргбвепШіоп  оШсіеІІе. 

Уеиі11е2,  Моп8Іеиг  Іе  Зесгбіаіге  Обпбгаї,  а^гбег 
Гавзигапсе  (іе  та  Ьаиіе  соп8І(і6гаііоп. 

ТАВ0Ш8." 


236 


(Генерал 
Комісар  Республіки 


Французська  Республіка 

^  ..  21  грудня  1917 
^^"^     З  січня  1918 

Ґенерал  Табуї,  Комісар  Фран- 
цузської  Республіки  при  Уряді 
Української  Республіки,  Пану 
Генеральному  Секретареві  за- 
кордонних справ  Української 
Республіки. 

Пане  Ґенеральний  Секретаре! 

Маю  честь  прохати  вас  довести  до  відома 
Уряду  Української  Республіки,  що  Уряд 
Французської  Республіки  призначив 
мене  яко  Комісара  Французської  Рес- 
публіки при  Уряді  Української  Респу- 
бліки. 

В  наслідок  цього  я  прохаю  вас  повідо- 
мити мене,  в  який  день  і  час  я  зможу  скласти 
мою  урочисту  офіціальну  візиту  голові  уряду. 

Прошу  приняти,  пане  Ґенеральний  Секре- 
таре, запевнення  в  моїй  глибокій  пошані. 

ТАБУЇ.) 

Нарешті,  й  „оглядини"  відбулися  4-1-18 
(н.  ст.).  Урочисто  й  парадно  з'явилися  джен- 
тельмени  до  хуторянки  й  з  усіма  відповідними 
процедурами  передали  офіціальний  папер  у 
руки  українського  Уряду,  яким  Франція  при- 
знавала українську  державу. 


237 


Після  того  ґенерал  Табуї,  офіціальний 
представник  посилає  папера,  в  якому  ще  раз 
наводить  текст  ноти  свого  Уряду.  Цей  папер 
такий: 


„Іе  ббпбгаї  « ,     ,  .. 

Сотшіззаіге  (Іе  Іа  НериЬІI^ие        г-      -^ 


Кг.  11. 

Кіеу,  Іе  29/11  ^апVІег  1918. 

Ье  вепегаї  ТаЬоиіз,  Сотіпіз- 
ваіге  йе  1а  КериЬІідие  Ггап9аі8в 
аиргез  йи  Сгоиуегпетепі;  йе  1а 
КериЬИдие  Икгаіпіешіе,  і  Моп- 
віеиг  Іе  весгеіаіге  й'ЕіаІ;  аих 
Ай'аігез  Еігап^егез  йи  Сгоиуегпе- 
тепі Де  1а  КериЬИдие  ІІкгаіпі- 
еппе. 

Ье  5/19  йбсетЬге,  (іап8  ипе  епігеуие  к  1а- 
^ие11е  а88І8іаіеп1;  М.  Уіппіісіїепко,  Ргбзісіеііі;  (іи 
Сопзеіі,  еі  1е8  Весгбіаігез  (і'Еі;а1;  аих  А£Гаіге8 
Еітап^^гез,  аих  Гіпапсез,  аи  Кауі1;аі11етеп1;,  аих 
Уоіез  еі;  Соттипісайоїіз,  к  1а  ^и81;ісе,  ^'аі  еи 
ГЬоппеиг  йе  ргбзепіег  1а  (іетапде  зиіуаїйе: 

„Мопзіеиг  Іе  ргб8І(1еп1;  (Зи  Сопзеіі, 

„Ббзігапі;  сопйгтег  вез  іп1;еп1іопз  ашісаіез 
епуегз  1а  КбриЬІідие  (іе  ГІІкгаіпе,  Іе  §оиуететепі 
(Іе  1а  КбриЬІідие  ігапдаізе  ш'а  Гаіі;  зауоіг  раг 
Шб^гарЬе  (Іе  8еи1  тоуеп  йе  соттипісагіоп  ехі- 
віапі  асШеІІетепІ;)  ди'іі  те  поттаіі;  гергбзепііапі 


288 

(іе  1а  КбриЬИдие  ігап^аізе  аиргбз  (іи  ^оиуегпетепі; 
(З є  1а  КбриЬИдие  йе  ГІІкгаіііе. 

„Уоісі  Ьіепібі;  ип  ап  ^ие  ^е  те  Ітоиуе  виг  Іе 
іеггііоіге  (іе  ГІІкгаіпе.  Реікіапі;  се  Іетра,  ^'аі  еи 
Госсазіоп  (і'біисііег  Гііібіоіге  (іе  Гапсіеппе  ІІкгаіпе, 
З'аі  виіуі  атес  аііепііоп  Іе  (ібуеіорретепі;  (іе  зоп 
тоитетепі;  паїіопаї  сі;  ^'аі  ри  сопзШег  іез  е^Гогіз 
ассотрИз  раг  1а  ЕбриЬИдие  (іе  ГПкгаіпе  (Запз 
іе  Ьиі  (іе  сгбег  є*  (і'біаЬІіг  Іез  Гогсез  тогаїез  є* 
рЬу  зідиез  пбсеззаігез  к  Гог^апізаііоп  (і'ип  ЕШ.  Тоиі 
сеіа,  ^е1'аі  зиіуі  атес  ип  іпібгеі  1;ои^оигз  сгоіззапі; 
еі  ^е  зиіз  Ьеигеих  еі  йег,  Мопзіеиг  Іе  ргб8І(іеіі1;, 
(іе  уоіг  ди'аиіоиг(і'Ьиі  сеі;  іпібгеї;  п'єзі  раз  зеиіе- 
тепі;  регзоппеї,  саг  еп  те  поттапі  зоп  гергбзеп- 
Іапі,  Іе  ^оитегпетепі;  (іе  1а  К6риЬ1і^ие  Ггапдаізе 
арргоиуе  та  тапібге  (і'а^іг  еі  т'аиіогізе  к  роиг- 
зиіуге  оГйсіеПетепі  Іез  ехсеїіепіез  геїаііопз  диі 
8Є  80ПІ;  д6}к  біаЬІіез  епіге  потіз.  ^е  уоиз  аррогіе 
Газзигапсе  Гогтеїіе  ^ие  1а  Ггапсе,  диі  езі  1а 
ргеті^ге  к  Гаіге  се  ^езіе  сІбсізіГ,  8ои1;іеп(іга  (іе 
іоиіез  зез  Гогсез  тогаїез  еі  таібгіеііез  1а  Кбри- 
Ьіідие  (іе  ГІІкгаіпе  (іапз  Іез  ейогіз  ди'еііе  ассот- 
рііга  роиг  сопііпиег  к  тагсЬег  (іапз  1а  уоіе  ^ие 
зе  зопі  ігасбе  Іез  АИібз  еі  ди'ііз  роигзиітгопі  запз 
Ьбзііаііоп  а  Гауепіг  еп  ріеіпе  соппаіззапсе  (іе 
Іеигз  (ігоііз  еі  (іе  Іеигз  (іеуоігз,  (іетапі  1а  (ібто- 
сгаііе  (іи  топ(іе  епііег  еі  (іе  ГЬитапііб. 

„Регзоппеїіетепі,  ^е  те  сопзасгегаі  к  сеііе 
іасЬе  атес  іоиіе  Гбпег^іе  (і'ип  зоИаі  еі  атес  іе 
соеиг  (і'ип  Ггапдаіз." 


239 


Вериіз  сеііе  (іаіе,  Іа  Ггапсе  езі  епігіе  еп  ге- 
Шіопз  о^сіеііез  аьес  ГІІкгаіпе. 

Уи  1а  тагсЬе  гарі(іе  (іе8  бубпетепіз  еі  роиг 
буііет  іоиіе  регіе  (іе  іетрз,  ^'аі  ГЬоппеиг  йе  уоиз 
ргіег  (іе  Ьіеп  уоиіоіг  те  Гаіге  іепіг  сеііе  гбропве 
аивзіібі  ^ие  ровзіЬІе. 

ТАВ0Ш8." 


(Генерал 
Комісар  Республіки   Французська  Республіка 


№  11 


Київ  29/11  січня  1918 

Ґенерал  Табуї,  Комісар  Фран- 
цузської  Республіки  панові  Ґе- 
неральному  Секретареві  закор- 
донних справ  Уряду  Української 
Республіки. 


5/19  грудня,  підчас  побачення,  в  якому 
брали  участь  п.  Винниченко,  презідент  Ради 
й  Ґенеральні  Секретарі  по  справах  закор- 
донних, фінансових,  продовольчих,  шляхів  і 
сполучення  і  юстіції,  я  мав  честь  представити 
слідуючу  заяву: 

„Пане  Презіденте. 

„Бажаючи  затвердити  свої  дружі  наміри 
що  до  Української  Республіки,  Уряд  Фран- 
цузської  Республіки  повідомив  мене  телеґра- 
фично  (єдиний  засіб  сполучення,  котрий  тепер 


240 ^ 

істнуе),  що  він  призначає  мене  представником 
Французської  Республіки  при  Уряді  Україн- 
ської Республіки. 

„Вже  скоро  рік,  як  я  нахожу  ся  на  теріторії 
України.  За  цей  час  я  мав  нагоду  просту- 
діювати історію  старої  України,  я  з  увагою 
слідкував  за  розвитком  її  національного  руху 
й  я  міг  сконстатувати  усилля,  виявлені  Укра- 
їнською Республікою  в  цілях  утворення  й 
затвердження  моральних  і  фізичних  сил, 
необхідних  для  орґанізації  Держави.  За  всім 
цим  я  слідкував  з  цікавостю,  яка  щораз  збіль- 
шувалась і  я  є  щасливий  та  гордий,  пане 
презіденте,  бачити,  що  сьогодня  цей  інтерес 
не  є  тільки  персональний,  бо,  призначаючи 
мене  представником,  Уряд  Французської  Рес- 
публіки ухвалює  мої  заходи  й  уповноважує 
мене  продовжувати  офіціально  ті  прекрасні 
відносини,  котрі  вже  утворилися  поміж  нами. 
Я  приношу  вам  офіціальне  запевнення  в  тім, 
що  Франція,  котра  перша  робить  цей  рішучий 
крок,  підтримуватиме  всіма  своїми  силами 
Українську  Республіку  в  тих  усиллях,  яких 
вона  вживе,  щоб  продовжувати  свій  хід  по 
шляху,  який  накреслили  собі  союзники  й  по 
котрому  вони  йтимуть  і  надалі  без  вагань 
у  повній  свідомости  своїх  прав  і  обов'язків 
відносно  демократії  цілого  світу  й  людськости. 

„Особисто  я  віддамся  цьому  завданню  з 
усією  енерґією  салдата  й  з  серцем  француза. 


241 

Рахуючи  ВІД  сьогодня  Франція  увійшла 
в  офіціальні  відносини  з  Україною. 

З  огляду  на  швидкий  хід  подій  і  для  того, 
щоб  не  губити  часу,  маю  честь  прохати  вас 
дати  мені  відповідь  на  це  яко  мога  пгвидче. 

ТАБУЇ.) 

Таким  чином,  говорячи  словами  ґенерала 
Табуї  „починаючи  з  сеї  дати  (отже,  значить 
з  29/11  січня  1918  року)  Франція  вступила  в 
офіціальні  відносини  з  Україною."  Заручини 
одбулися.  Хуторянка  затяглася  аж  до  поту 
в  панський  корсет,  натягла  на  робочі,  мозо- 
лясті, червоні  руки  білесенькі  панські  рука- 
вички й  запишалась  на  всю  губу. 

А  в  тих  же  днях  і  від  Анґлії  Головою 
Ґенерального  Секретаріату  було  одержано  та- 
того  документа: 

„Кергбзепіапі 

сів  іа 

6РАМ0Е  ВКЕТДаМЕ 


А  8оп  Ехсеїіепсе  1в  РгйзіЗепі 
йи  Сопзеіі  йез  Міпізігез  йе  1а 
КериЬИрие  Каїіопаїе  І7кгаіпі- 
еппе. 


Ехсеїіепсе! 

^'аі  ГЬоппеиг  (іе  Уоиз  іпГогтег  дие  1е  Сіои- 
тегаетепі  (Іе  8а  Ма^езіб  Вгііаппідие  т'а  потшб, 
раг  1а  УСІЄ  ІбІб^арЬідие,  1а  веиіе  ро88ІЬ1е  ас1;и- 

Відродження  нації,  II,  16 


24Й  ^ 

еііетеп*,  Еергбзепіапі;  (іе  1а  Сггапіе-Вгеіа^пе  еп 
Пкгаіпе. 

Моп  Ооитететепі  т'а  сЬаг^б  сіє  тоиз  йоппег 
Га88игапсе  (Зе  ва  Ьоппе  уо1оп1;6.  II  арриуега  (іе 
1;ои1;е8  8е8  Гогсе8  Іе  Сгоитешетепі;  ІІкгашіеп  (іапз 
1а  іасЬе  ^и'і1  а  епігергізе  (іе  Гаіге  оеиуге  (іе  Ьоп 
^оиуегпетепі;,  (іе  таіп1;епіг  Гог^ге  еі;  йе  сотЬайге 
1е8  РиІ88аіісе8  Сеп1;га1е8,  еппетіез  йе  1а  Вбто- 
сгаііе  еі;  (іе  ГНитапііб. 

Еп  се  ^иі  те  сопсегпе  еп  рагіісиїіег,  ^*аі 
ГЬоппеиг,  Моп8Іеиг  Іе  Ргбзііепі;,  (іе  Уоиз  сіоппег 
Га88игапсе  (іе  топ  епйег  сопсоигв  роиг  1а  г6- 
аіізаііоп  (іе  Коіге  І(і6а1  соттип. 

РIаТОN  ВАаЕЕ 

Еергбаепіапі  (іе  1а  Сггаїкіе-Вгеіа^пе  еп  ІТкгаіпе." 


(Представник 
Великобретанії 


його  Ексцеленції  Презіденту 
Ради  Міністрів  Української  На- 
родньої  Республіки. 


ЕксцеленцівІ 

Маю  честь  повідомити  вас,  що  Уряд  його 
Великобретанської  Велично  сти  призначив 
мене  телеґрафичною  дорогою,  яка  зараз  оди- 
ноко можлива,  представшшом  Великобретанії 
на  Україні. 

Мій  Уряд  доручив  мені  запевнити  вас  у 
його  добрих  намірах.  Він  підтримуватиме  з 


ч 


243 

усіх  СВ0Ї7  .  ;і  Український  Уряд  у  завданнях, 
які  він  рсзпсчав  що  до  створення  доброго 
управління,  підтримання  порядку  й  поборю- 
вання Центральних  Держав,  ворогів  демо- 
кратії й  людськости. 

Що  торкається  мене  особисто,  я  маю  честь, 
пане  презіденте,  запевнити  Вас  у  повній 
відданости  для  реалізації  нашого  спільного 
ідеалу. 

ПІКТОН  БАҐЕ 
представник  Великобретанії  на  Україні.) 

Отже,  значить,  українська  державність 
була  офіціально  й  недвозначно  визнана  си- 
ми двома  головніпщми  державами  „союзни- 
ків". (Чого  варті  такі  признання  й  як  ґа- 
лантні  кавалери,  не  червоніючи,  можуть 
цілковито  забути  всі  свої  присягання  й  за- 
певняння хуторяночкам,  це  ми  побачимо 
далі). 

А  цим  самим  уже  остаточно  вирішалооі 
питання  про  самостійне  істнування  України. 
Необхідно  було  тільки  це  зафіксувати  офі- 
ціальним державним  актом,  що  й  зроблено 
було  4-м  Універсалом. 

Це  необхідно  було  зробити  ще  й  для 
того,  щоб  докінчити  мирові  переговори  в 
Берестю:  без  оголошення  себе  самостійною 
державою  ми  не  мали  в  повній  мірі  права 
заключити  мир. 

16» 


244 

Отже  В  результаті  всіх  цих  обставин  і 
причин  з'явився  4:-й  Універсал  Української 
Центральної  Ради. 

Його  було  видано  ще  за  Ґенерального 
Секретаріату.  Але  в  йому  вже  Ґенеральний 
Секретаріат  переіменовувався  в  Раду  Народ- 
ніх  Міністрів.  Есерам  хотілося  почати  своє 
державне  провідництво  з  нової  назви,  але 
соціальдемократична  фракція  не  дозволила 
мені,  як  я  того  хотів,  виступити  з  Уряду 
раніще,  ніж  станеться  ця  зміна,  щоб  тим 
заманіфестувати,  що  й  перша  Рада  Народніх 
Міністрів  почалася  під  впливом  і  провод- 
ництвом  соціальдемократії.  Отже  перша  Рада 
Народніх  Міністрів  мала  ще  старий  склад 
Уряду,  й  тільки  через  кільки  днів  я  здав  свої 
обов'язки  голови  Ради  Народніх  Міністрів 
перед  Комітетом  Ц.  Ради.  Головою  нового 
кабінету  було  призначено  есера  Голубовича, 
при  чому  більшість  у  кабінеті  стала  також 
есерівська. 

Всі  вирішені  на  цій  сесії  питання  й  при- 
няті  постанови,  висловлені  в  4-ому  Універ- 
салі, мав  вшсонати  вже  новий  Уряд. 

Четвертий  же  Універсал  звучить  так: 

2.  Четвертий  Універсал  У,  Ц.  Ради. 

„Народе  України! 
Твоєю  силою,  волею,  словом  утворилась 
па  Українській  Землі  вільна  Українська  На- 


245 

родня  Республіка.  Здійснилася  давня  мрія 
Твоїх  батьків,  борців  за  волю  й  право  робо- 
чого люду! 

Та  в  трудну  годину  народилась  воля 
України.  Чотирі  роки  жорстокої  війни  обез- 
силили  наш  край  і  народ.  Фабрики  не  ви- 
робляють товарів.  Підприємства  здержують 
свою  працю,  залізні  дороги  розбиті,  гропгі 
падають  у  ціні.  Скількість  хліба  зменшується. 
Наступає  голод.  По  краю  розмножилися  ва- 
таги грабіжників  і  убийників,  особливо,  коли 
з  фронту  рушило  російське  військо,  творячи 
кріваву  різню,  безлад  і  руїну  на  нашій  землі. 

З  приводу  всього  того  не  могли  відбутися 
вибори  до  Українських  Установчих  Зборів  у 
визначенім  нашим  попереднім  Універсалом 
реченці  й  не  могли  відбутися  ті  Збори,  ви- 
значені на  нинішній  день,  щоб  перебрати  з 
наших  рук  тимчасову  найвищу  революційну 
власть  над  Україною,  установити  лад  у  на- 
шій Народній  Республіці  й  зорґанізувати 
нове  Правительство. 

А  тим  часом  петроградське  Правитель- 
ство Народніх  Комісарів  виповіло  війну 
Україні,  щоб  повернути  вільну  Українську 
Республіку  під  свою  власть,  і  посилав  на 
наші  землі  свої  війська  —  червону  ґвардію, 
большевішів,  які  граблять  хліб  у  наших  се- 
лян і  без  ніякої  заплати  вивозять  його  в 
Росію,   не   зоставляючи   навіть   зерна,   при- 


246 

готовленого  на  засів,  убивають  невинних 
людей  і  сіють  усюди  анархію,  убийство 
й  злочин. 

Ми,  Українська  Центральна  Рада,  робили 
всякі  заходи,  щоб  не  допустити  до  тої  брато- 
вбийчої  війни  двох  сусідніх  народів,  але  петро- 
градське Правительство  не  пішло  нам  назу- 
стріч і  веде  дальше  кріваву  боротьбу  з  нашим 
народом  і  Республікою. 

Крім  того  те  ж  саме  петроградське  Прави- 
тельство Народніх  Комісарів  починає  прово- 
лікати заключення  мира  й  закликає  до  нової 
війни,  називаючи  її  „святою".  Знов  поллєть- 
ся кров,  знов  нещ,асний  робочий  люд  буде 
мусіти  приносити  в  жертву  своє  життя. 

Ми,  Українська  Центральна  Рада,  вибрана 
з'їздами  селян,  робітників  і  салдатів  України, 
в  ніякім  разі  не  можемо  згодитися  на  те,  ні- 
яких війн  піддержувати  не  будемо,  бо  укра- 
їнський народ  бажає  мира  й  мир  повинен 
прийти  можливо  як  найскорше. 

Та  для  того,  ш;об  ні  російське  Правитель- 
ство, ні  ніяке  инше  не  ставило  перешкод 
Україні  в  установленню  того  бажаного  мира, 
для  того,  щоб  повести  свій  край  до  ладу, 
творчої  праці,  закріплення  революції  й  на- 
шої волі,  ми.  Українська  Центральна  Рада, 
оповіщаємо  всім  горожанам  України: 

Віднині  Українська  Народня  Респу- 
бліка стає  самостійною,  від  нікого  не- 


т 


247 

залежною,  вільною,  суверенною  Держа- 
вою Українського  Народу. 

З  усіма  сусідніми  державами,  а  саме:  Ро- 
сією, Польщею,  Австрією,  Румунією,  Туреччи- 
ною й  иншнмії  ми  бажаємо  жити  в  згоді  й  при- 
язни,  але  ніяка  з  них  не  може  вмішуватися 
в  життя  самостійної  Української  Республіки. 

Власть  у  ній  буде  належати  тільки  до 
народу  України,  іменем  якого,  поки  зберуть- 
ся Українські  Установчі  Збори,  будемо  пра- 
вити ми.  Українська  Центральна  Рада,  пред- 
ставництво робочого  народу  —  селян,  робіт- 
ників і  салдатів  та  виконуючий  орґан,  який 
віднині  буде  називатися  Радою  Народніх 
Міністрів. 

І  отеє,  перш  усього,  поручаємо  Прави- 
тельству  нашої  Республіки,  Раді  Народніх 
Ї^Ііністрів,  від  сього  дня  вести  початі  вже- 
мирові  переговори  з  осередніми  державами 
вповні  самостійно  й  довести  їх  до  кінця,  не 
звертаючи  уваги  на  ніякі  перешкоди  з  боку 
яких  небудь  инппіх  частей  бувшої  росій- 
ської імперії,  та  встановити  згоду,  пі,об  наш 
край  почав  своє  життя  в  спокою  й  мирі. 

Щодо  так  званих  большевиків  1  инших 
напасників,  які  розграблюють  і  руйнують  наш 
край,  то  поручаємо  Правительству  Україн- 
ської Народньої  Республіки  твердо  й  рішучо 
взятися  за  боротьбу  з  ними,  а  всіх  громадян 
нашої  Республіїш  закликаємо,  щоб  вони,  не 


ш 

жаліючи  свого  життя,  обороняли  добробут  і 
волю  нашого  народу.  Народня  Українська 
Держава  повинна  бути  очищена  від  на- 
сланих з  Петрограду  наемних  наїздників, 
які  нарупіують  права  Української  Республіки. 

Безмірно  тяжка  війна,  почата  буржуазни- 
ми правительствами,  вимучила  наш  народ, 
винищила  наш  край,  знівечила  добробут. 
Тепер  сьому  треба  поішасти  край. 

Одночасно  з  тим,  коли  армія  буде  демо- 
білізуватися, поручаемо  розпускати  салдатів, 
а  після  затвердження  мирових  договорів  роз- 
пустити армію  зовсім,  на  місце  постійної  армії 
завести  народню  міліцію,  щоб  наше  військо 
служило  обороні  робочого  люду,  а  не  заба- 
ганкам пануючих  верств. 

Знищені  війною  й  демобілізацією  місце- 
вости  мають  бути  відбудовані  при  помочи 
державного  скарбу. 

Коли  наші  вояки  вернуться  додому,  на- 
родні ради  —  громадські  й  повітові  й  город- 
ські  думи  мають  бути  перевибрані  в  часі, 
який  буде  установлений,  щоб  і  вони  мали  в 
них  голос.  Міжтим,  щоб  установити  таку 
власть,  до  якої  мали-б  довірря  й  яка  спі- 
ралася-б  на  всі  революційно -демократичні 
верстви  народа,  має  Правительство  додати 
до  помочи  місцевим  самоврядуванням  ради 
робітничо -селянських  і  салдатських  депута- 
тів, вибраних  із  місцевих  людей. 


249 

В  земельних  справах  комісія,  вибрана  на 
останній  сесії  Центральної  Ради,  вже  виро- 
била закон  про  передачу  землі  трудовому 
народові  без  викупу,  прийнявши  за  основу 
скасування  власно  сти  й  соціалізацію  землі 
згідно  з  нашою  постановою  на  7  сесії. 

Сей  закон  буде  розглянено  за  кілька  днів 
на  повній  сесії  Центральної  Ради  й  Рада 
Шністрів  уяшве  всіх  способів,  п],об  передача 
землі  земельними  комітетами  в  руки  трудя- 
пщх  відбулася  пі,е  з  початком  весняних  робіт. 

Ліси,  води  й  усі  підземні  багатства,  як 
добро  уіфаїнського  трудового  народу,  пере- 
ходять у  розпорядження  Народньої  Україн- 
ської Республіки. 

Війна  забрала  для  себе  всі  трудові  сили 
нашої  країни.  Більшість  підприємств,  фабрик  і 
робітень  виробляли  тільки  те,  ш,о  було  не- 
обхідне для  війни,  й  народ  зостався  зовсім 
без  товарів.  Тепер  війні  кінець. 

Раді  Народніх  Міністрів  поручаемо  не- 
гайно пристосувати  всі  заводи  й  фабрики  до 
мирних  обставин,  до  виробу  продуктів,  не- 
обхідних для  робочих  мас. 

Та  сама  війна  дала  сотки  тисяч  безро- 
бітнігх  і  інвалідів.  В  самостійній  Народній 
Республіці  України  не  повинен  страждати  ні 
один  трудяпцій  чоловік.  Правительство  Рес- 
публіки мав  підняти  промисл  держави,  має 
зачати  творчу  роботу  по  всіх  галузях,  де  всі 


250 

безробітні  могли-б  найти  працю  й  приложити 
свої  сили,  й  прийняти  всі  міри  для  обезпе- 
чення  покаліченим  і  потерпівшим  від  війни. 

При  старім  ладі  торговці  й  всілякі  посе- 
редники наживали  на  бідних,  пригнічених 
клясах  надмірні  капітали. 

Відтепер  Українська  Народня  Республіка 
бере  в  свої  руки  найважнійпіі  области  торговлі 
й  усі  доходи  з  неї  обертає  на  користь  народу. 

Торговлю  товарами,  які  мається  привози- 
ти зза  границі  й  вивозити  за  границю,  ве- 
стиме сама  наша  держава,  щоб  не  було  та- 
кої доріжні,  через  яку  завдяки  спекулянтам 
терплять  найбіднійші  верстви. 

Для  виконання  сього  поручаемо  Прави- 
тельству  Республіки  виробити  й  представити 
до  затвердження  закони  про  се,  а  також 
про  монополі  заліза,  вугля,  шкур,  тютюну  й 
инпшх  продуктів  і  товарів,  з  котрих  податки 
найбільше  обтяжували  робочі  кляси  в  ко- 
ристь нетрудових. 

Так  само  поручаемо  установити  державно- 
народню  контролю  над  усіма  банками,  ш.о 
через  кредити  нетрудовим  клясам  помагали 
експлуатувати  трудові  маси.  Відтепер  креди- 
това поміч  банків  має  йти  передовсім  на 
піддержку  трудовому  населенню  й  на  роз- 
виток народнього  господарства  Української 
Народньої  Республіки,  а  не  для  спекуляції 
й  ріжнородної  банкової  експлуатації.. 


-    251 

На  ґрунті  анархії,  неспокоїв  у  життю  й 
недостачі  продуктів  зростає  невдоволення 
серед  деяких  частин  населення.  Тим  не- 
вдоволенням користуються  ріжні  темні  сили 
й  тягнуть  неосвідомлених  людей  до  старих 
порядків.  Сі  темні  протиреволюційні  сили 
бажають  знову  піддати  всі  вольні  народи 
під  одно  царське  ярмо  —  Росії.  Рада  Народ- 
ніх  Міністрів  повинна  безпощадно  боротися 
з  усіма  контрреволюційними  силами  й  кож- 
дого,  хто  призиває  до  повстання  проти  само- 
стійної Української  Народньої  Республіки  й 
до  повороту  старого  ладу,  —  карати  яко  за 
державну  зраду. 

Всі  демократичні  свободи,  проголошені 
Третім  Універсалом  Української  Центральної 
Ради,  потверджується  й  окремо  проголошу- 
ється: в  самостійній  Українській  Народній 
Республіці  всі  народи  користуються  правом 
національно-персональної  автономії,  яку  при- 
знано за  ними  законом  22  січня. 

Все  перечислене  в  Універсалі,  чого  не 
вспіємо  виконати  ми,  Центральна  Рада  й 
наша  Рада  Міністрів,  у  найблиш;і  тижні  ви- 
конають, справдять  і  до  оконечного  ладу 
доведуть  Українські  Установчі  Збори. 

Ми  поручаємо,  всім  нашим  громадянам 
перевести  вибори  як  найбільш  енерґічно, 
підняти  всі  зусилля,  пїоб  підрахунок  голосів 
був  закінчений  як  найскорше,  ш,об  за  пару 


252 

ТИЖНІВ  зібралися  наші  Установчі  Збори, — 
найвищий  господарь  і  управитель  нашої 
землі,  й  Констітуціею  нашої  незалежної 
Української  Народньої  Республіки  закріпили 
свободу,  порядок  і  добробут  на  добро  всього 
трудового  народу  її  на  тепер  і  на  будучі 
часи.  Сей  найвищий  наш  орґан  має  рішити 
про  федеративну  зв'язь  з  народніми  респу- 
бліками колишньої  російської  імперії.  До 
того  ж  часу  всіх  горожан  самостійної  Укра- 
їнської Народньої  Республіки  зазиваємо  сто- 
яти непохитно  на  сторожі  добутої  свободи 
й  прав  нашого  народу  й  усіма  силами  боро- 
нити свою  долю  від  усіх  ворогів  селянсько- 
робітничої  Української  Республіки.  Українська 
Центральна  Рада.  У  Київі.  9  (22)  січня  1918  р." 

3.  Вигнання  хуторянки  з  хутора. 

Бідна  хуторянка  в  бурл^уазних  рукавич- 
ках на  селянських  репаних  руках!  Як  їй 
хотілось  одночасно  й  з  ґалантними  паничи- 
ками женихатись  і  свого  колишнього  коханця 
простого  робітника  задобрити.  Як  вона  то 
перед  паничами  пудрилась,  панію  прибіра- 
лася,  по  панськи  язика  ламала,  то  з  паруб- 
ком обнімалась,  йому  надії  подавала,  навіть 
до . . .  большевицьких  поцілунків  доходила. 
Тільки  б  не  сердився  та  хутора  не  їіідпалив: 
і  соціалізацію  йому  обіцяла,  й  монополізацію 
торгу,  й  навіть...  трохи-трохи  не  націоналі- 


г«  ІТхг  І 


253 

зацію  банків:  „державно-народній  контроль 
над  усіма  банками",  бо,  мовляв,  оті  поганці 
паничі  до  сього  часу  страпіенно  обижали 
простих  парубків,  банки,  мовляв,  до  сього 
часу  „через  кредити  помагали  нетрудовим  | 
клясам  експлуатувати  трудові  маси".  Ну, 
тепер,  любий  шй,  уя^е  зась  паничам  —  буде 
мій  (ну,  та  й  твій:  „державно  ж  народній") 
контроль  над  ними. 

І  що  дуже  характерно  для  хуторянки, 
так  це  те,  що  вона  все  це  щиро  робила, — 
не  дурила,  не  обманювала  парубка.  От  що 
цікаво!  І  зовсім  неправда,  що  вона  цими 
обіцяннями  хотіла  обманути,  що  вона  ними 
тільки  заспокоїти  бажала  парубка,  а  в  дій- 
сно сти  ніякого  нашру  стати  в  оборону  його 
інтересів  не  мала.  Ш,  це  —  неправда.  Вона 
цілком  щігро  хотіла,  щоб  тому  парубкові 
було  добре,  вона  таки  дул^е  сердита  була  на 
паничів  і  їй  од  щирого  серця  хотілось  зро- 
бити, щоб  на  її  хуторі  всім  жилося  легко, 
спокійно,  щасливо,  як  в  „оазісу",  як  в  Едемі, 
де  б  мирно  й  дружо  паслися  собі  поруч  і 
овечки  й  вовки,  й  парубки,  й  паничі.  Наміри 

зовсім  не   С.1І. 

Але  біда  в  тому,  що  вовки  пастися  не 
вміють,  їхня  природа  така,  що  вони  можуть 
тільки  овечок  їсти.  А  в  овечок  така  природа, 
що  вони  не  люблять,  щоб  їх  вовки  їли. 
з  овечок  вони  часом  перевертаються  в  биків 


254 

І,  КОЛИ  можуть,  коли  захоплюють  владу,  дуже 
боляче  колять  і  б'ють  паничів. 

Цього  хуторянка  не  розуміла.  І  через  те 
з  одного  боку  хотіла,  щоб  у  неї  на  хуторі 
було  все  „як  у  людей",  щоб  усе  було  по 
панському,  „по  благородному",  щоб  увесь  лад, 
усі  розпорядки,  вся  влада  була  паничівська, 
а  в  той  же  час,  щоб  усе  ніби  парубкові 
належало,  щоб  він  був  єдиним  хазяїном  і 
розпорядчиком.  І  через  те  вона  то  пудри- 
лась і  в  корсета  затягалась,  то  надягала 
свитку  й  у  біленьких  руї^авичках  бігла  до 
парубка  в  повітку  гній  викидать. 

І  що  дивного,  що  парубкові  це,  нарешті, 
надокучило,  що  він,  розсердивпшсь,  ухопив 
за  панську  фрізуру  хуторянку,  викинув  її 
геть  з  хутора,  а  разом  з  нею  й  усіх  її  пани- 
чів. І  ніякі  її  Універсали,  ніякі  найщиріщі 
обіцяння  монополізацій,  соціалізацій  і  майже- 
націоналізацій  не  привернули  його  серця 
до  неї. 

Між  инчим,  закон  про  соціалізацію  прий- 
мався тоді,  як  уже  парубок  тяг  за  коси  з 
хутора,  як  шрапнель  гармат  з  того  боку 
Дніпра  обсипала  дах  будинку  хуторянки- 
Центральної  Ради.  А  гармати  ті  були  напіі 
власні,  не  з  Московії  привезені,  належали 
вони  нашим  українським  військовим  части- 
нам. І  більшість  большевицького  війська 
складалась  із  наших  же   вояків;   оті  наші 


255 

ПОЛКИ  Імені!  Дорошенків,  Сагайдачних,  що 
стояли  в  Київі,  вони  нас  тягли  за  коси  й 
били  чобітьми  в  спину.  Лотипгі  й  руські 
тільки  керували  ними,  тільки  командували 
та  гуртували.  Без  цих  „гетьманських"  пол- 
ків ніякі  лотипгі  й  руські  нічого  не  зробили 
б  хуторянці.  Це  треба  чесно  й  щиро  признати. 

Хуторянка  люто  одбивалася,  не  хотіла  з 
„оазісу"  свого  виходити.  Майже  тиждень 
на  улицях  і  в  околицях  Київа  тягся  жорсто- 
кий бій.  Гармати  грохотіли  без  перестанку 
над  замертвілим  від  жаху  містом.  Вулиці, 
як  грядом,  були  всипані  кульками  шрап- 
нелів. 

25  січня  вночи  останні  українські  відділи 
покинули  передмістя  Святошин  і  рупшли  на 
Житомир,  куди  раніще  переїхала  Центральна 
Рада  й  Рада  Народніх  Шністрів. 

А  26  січня  я  в  своїх  записках  писав: 
„Тиша  чернечої  келії.  Гукання  гармат  за- 
тихло. Чути,  як  на  дах  монотонно  падав 
звідкись  крапля.  Сосни  двома  жалібними 
рядами  стоять  перед  вікном,  як  перед  моги- 
лою, й  тужно  похитують  гольчастими  голо- 
вашт. 

„Сього дня  на  святошинському  шоссе  вже 
немає  українців.  Подвірря,  де  вони  стояли, 
— порожні  й  хмуро  мовчать.  Люди,  проходячи 
повз  їх,  стараються  не  дивитись  у  той  бік. 

„А  в  Київі  вже  розташовуються  больше- 


256 

ВИКИ.  Бідна  наймичка,  захотіла  в  своїй  хаті 
пожить  господиньою.  Нещасна  нація,  з  якої 
так  злісно  й  жорстоко  насміялась  історія: 
не  донесла  скарбу,  не  стало  сили... 

„І  знову  виникає  питання:  невже  ми, 
самі  того  не  знаючи,  не  відчуваючи,  висту- 
паємо, як  контрреволюціонери?  А  що,  як  На- 
родні Комісарі  мають  більше  рації,  ведучи 
Росію,  а  з  нею  й  Україну  до  соціальної  ре- 
волюції?" 


Хб^і 


РОЗДІЛ  хш. 

Національна  політика 
руських  большевиків. 


Відродження  націТ,  II.  17 


ч 


ДУ9 


РОЗДІЛ  хш. 

Національна  політика  руських  боль^ 
шевиків. 

1,  Обпльована  мати.  —  2.  „Мозговпзм*  і  націоналізм.  — 

3.  Ні  державностп,  ні  національности.   —   4.  Кому  ж 

це  на  корпсть? 

1.  Обпльована  мати. 

Хто  за  тих  часів,  а  надто  зараз  яіе  по 
виході  Центральної  Ради  з  Київа,  був  серед 
народу,  особливо  ж  серед  салдатів,  той  не 
міг  не  помітити  надзвичайно  гострої  анті- 
патії  народніх  мас  до  Центральної  Ради. 

Не  бажаючи  ніяішм  способом  брати  участь 
у  дальшій  акції  Центральної  Ради,  перед- 
бачаючи неминучий  характер  цеї  акції  (уго- 
да з  німцяші),  я  навшісне  поїхав  не  в  Жи- 
томир, а  на  другий  кінець  України,  на  пів- 
день. Я  їхав  вісім  день  серед  салдатів, 
селян  і  робітників,  зміняючи  своїх  сусідів 
на  численних  пересадках.  ОтлгЄ  я  мав  на- 
году бачити  на  протязі  сих  днів  немов  у 
розрізі  народніх  шарів  їхній  настрій. 

Я  рекомендував    би    всім   правителям   і 

17* 


260 

Урядам  час  від  часу  проїхатись  по  своєму 
краєві  в  скотячих  ваґонах,  набитих  „їхнім" 
народом  і,  змішавшись  з  ним,  послухати 
його.  Це  —  корнсніш,е,  ніж  кільки  десятків 
нарад  з  парламентськими  фракціями. 

Я  під  той  час  уже  не  вірив  у  особливу 
прихильність  народу  до  Центральної  Ради. 
Але  я  ніколи  не  думав,  що  могла  бути  в 
йому  така  ненависть.  Особливо  серед  сал- 
датів.  І  особливо  серед  тих,  які  не  могли 
навіть  говорити  по  руськи,  а  тільки  по  укра- 
їнськи,  яіа,  значить,  були  не  лотишами  й 
не  руськими,  а  своїми,  українцями.  З  яі^ою 
зневагою,  люттю,  з  яким  мстливим  глумом 
вони  говорили  про  Центральну  Раду,  про 
Ґенеральних  Секретарів,  про  їхню  політику. 

Але  що  було  в  цьому  дійсно  тяжке  й 
страшне,  то  це  те,  що  вони  разом  висмію- 
вали й  усе  українське:  мову,  пісню,  школу, 
ґазету,  книжку  українську.  Враягіння  було 
таке,  наче  розлючений  матіррю  син  вивів  ту 
матір  на  площу,  здирав  з  неї  одіж,  бив  її  по 
лиці,  кидав  у  багно  й  виставляв  її,  голу,  поби- 
ту, розтерзану  на  сміховище,  на  глум,  на  при- 
людний сором  і  ганьбу.  І  робив  то  з  якоюсь 
такою  надзвичайною,  дикою,  ціничною  слас- 
постю  й  люттю,  що  мимоволі  через  те  угаду- 
вався власний  біль  сина  за  сором  матері,  вчу- 
валася його  колишня,  велика,  гаряча  любов, 
яку  було  ображено,  спровоковано,  висміяно. 


ш 

І  то  ми,  українська  демократія,  Україн- 
ська Центральна  Рада  спровокували  велику 
пробуджену  любов  сина  до  своєї  матері-на- 
ції.  Ми  своєю  політикою  хуторянки  в  пан- 
ських рукавичках  викликали  в  його  недовірря 
до  національної  справи,  бо  то  ж  ші  ту  справу 
найбільше  обороняли,  ми  нею  керували,  оті 
самі,  що  владу  соціальних  ґенералів  такояі 
обороняли.  То  ми  з  його  матіррю  приятелю- 
вали, оті  самі  ґенерали.  І  через  те  він  бив, 
топтав  і  ганьбив  свою  матір,  яку  ж  усе  таки 
в  глибині  своєї  душі  любив,  за  яку  тут  же  в 
цей  момент  сам  болів,  і  п],о  більше  болів,  то 
більше  мучив  і  глузував. 

І  то  була  не  випадкова  одна- друга  сцен- 
ка, а  загальне  явиш,е  від  одного  кінця 
України  до  другого. 

2.  „Мозговизм"  і  націоналізм, 

Большевики,  керовники  большевицького 
руху  це,  розуміється,  бачили.  І  вони  це  явшце 
зрозуміли  так,  як  воно  було  для  НІК  вигід- 
ніще  й  помітніш,е,  се-б-то:  ш,о  самі  українські 
народні  маси  ніякого  національного  почуття 
не  мають  та  й  не  хотять  його  мати,  а  до 
всього  українського  ставляться  навіть  з  оги- 
дою й  ворожостю.  Вони  це  зазначали  в  своїх 
ґазетах,  промовах  і  всяких  виступах. 

А  це  з  свого  боку  давало  їм  змогу  роз- 
перезатись у  своєму  націоналізмові  на  всю 


зав'язку.  Вони  не  вдумувались  та  й  не  хо- 
тіли, не  мали  ніякої  користи  вдумуватись  у 
те  дивне  явище,  що  ті  самі  салдатські  маси, 
які  ще  ж  так  недавно  просто  палали  націо- 
нальним чуттям,  які  ні  за  що  не  піддавались 
їхній  аґітації,  яких  треба  було,  на  думку 
большевицьких  фронтових  комісарів,  на  фронт 
одсилати,  бо  инакше  справитись  не  можна 
було,  що  ці  маси  раптом  десь  і  через  щось 
загубили  своє  таке  сильне  чуття  й  загубили 
до  того,  що  аж  до  ненависти  дійшли.  Про- 
столінійним  большевицьким  політикам  не 
приходило  в  голову,  що  велика  ненависть 
часто  буває  результатом  великої  любови  й  що 
на  такій  ненависти  будувати  свою  політику 
є  все  одно,  що  будувати  дім  на  вулкані,  який 
здається  погаслим. 

Проводирі  большевіщького  руху  на  Укра- 
їні занадто  недоцінпли  сили  національної 
свідомости  в  українських  масах  і  занадто 
перецінили —  своє  національне  чуття. 

От  тут  і  виявився  отой  самий  „мозговик", 
що  й  у  меньшевиків,  у  есерів,  у  кадетів. 
На  папері  й  у  заявах  „право  само  означення", 
„вплоть  до  отд'Ьленія"  а  в  емоції  —  самий 
прімітивний,  брутальний,  погордливий  і  на- 
хабний націоналіст.  І  націоналіст  ображений 
у  своєму  націоналізмові,  розлючений,  мстлп- 
вий.  Спочатку  він  ніби  ховався  за  „мозго- 
вика",  за  „право  самоопред'Ьленія  вплоть  до 


263 

отд'Ьленія",  він  побоювався  національної  сві- 
домості! українців.  І  через  те  в  печатках 
було  підробляння  під  українську  державність. 
Харьківськнй  Совітський  Уряд  назвався  та- 
кож Секретаріатом,  тільки  Народнім,  а  не 
Ґенеральним.  І  делеґація  в  Берестю  була  ніби 
від  української  совітської  держави.  І  офі- 
ціальні урядові  орґани  преси  друкувались 
часом  по  українськи.  І  в  заявах  совітського 
Уряду  все  були  обіцяння  піддерліки  націо- 
цальної  культури  на  Вкраїні. 

Але  це  все,  як  і  все  те,  що  й  раніще 
говорилося  великими  й  малими  руськими 
больпіевиками,  було  тільки  тактикою,  а  най- 
більше—  сухим,  інтелектуальним  прінціпом. 
Ніколи  в  цих  тактичних  чи  прінціпіальних 
виступах  большевизму  в  національному  пи- 
танню не  видно  було  живого,  активного, 
гарячого  чуття,  яке  б  робило  ці  прінціпи 
дієвими,  втіленими  в  живу  плоть  і  кров,  як 
це  було  в  них  у  соціальних  питаннях.  Руський 
большевизм,  як  і  руський  демократизм,  не 
мав  сильних,  болючих,  яшттевих  імпульсі:в, 
для  глибокого  аналізу  суті  національного 
питання  й  дійсного  його  розв'язання.  У  всій 
большевицькій  літературі,  як  до  революції, 
так  і  під  час  неї,  національне  питання  трак- 
тувалось або  з  нехіттю,  з  деякою  зневажли- 
вою вибачливостю,  а  то  й  гидливостю,  або 
ж   немов  і  прихильно  й  справедливо,   але 


сухо,  холодно,  казенно.  Під  час  революції 
з'явилась  ніби  деяка  гарячність  у  тій  при- 
хильности.  Але  це  була  гарячність  тактич- 
ного характеру,  гарячність  полеміки.  Боль- 
шевикам  треба  було  схилити  до  себе  сімпатії 
національних  ґруп.  Отлсе,  як  тактичний  хід 
проти  своїх  ворогів,  —  меньшевиків,  есерів, 
Тимчасового  Правительства,  —  вони  вживали 
гострої  критики  позіцій  цих  течій  у  націо- 
нальному питанню  й  тим  самим  самі  себе 
підпихали  дуже  вліво,  „вплоть  до  отд-Ьленія". 

Але  тут  не  було,  повторяю,  щирого,  гли- 
бокого, гарячого  переконання,  як  то  було, 
ская^емо,  в  питаннях  про  завдання  резолю- 
ції, про  форму  влади,  де  те  переконання 
було  активне,  дієве,  де  воно  прагнуло  не- 
гайної, повної,  до  кінця  послідовної  реаліза- 
ції, перетворення  в  життя.  Вся  активність 
большевизму  в  національному  питанню  ви- 
черпувалась винесенням  резолюції.  На  цьому 
вся  гарячність  і  послідовність  їх  кінчалась. 

Це  зрозуміло.  Насамперед,  для  живої, 
жагучої  діяльности  необхідно  участь  емоції, 
чуття,  болю  або  радости.  А  який  біль  могли 
відчувати  руські  больпіевики  від  того,  що 
якась  собі  там  національність  терпить  кривди? 
Та  ще  така  національність,  в  істнування 
якої  деякі  проводирі  большевицького  руху 
не  вірили  й  не  хотіли  вірити.  Вони  самі 
мали  національну  кривду?  Мали  емоцію  на- 


265 

ціонального  болю?  Ні.  Отже  ця  сфера  була 
їм  відома  тільки  теоретично,  з  чужих  виска- 
зувань,  більш-меньч  чужа  їм. 

Ця  ж  причина  не  дала  їм  можпивостп 
глибоко  ганятись  національним  питанням  і 
розв'язати  його  так,  щоб  з  тої  ров'язки  ви- 
ходили не  тільки  резолюції,  але  й  відповідні, 
послідовні  акції. 

Життя  примусило  большевиків  на  при- 
знання ваги  національного  моменту  в  їхній 
тактиці.  Але  вони  тоді  ш,е  не  розуміли,  що 
він  повинен  мати  вагу  й  у  всій  програмі  й 
діяльности  кожного  соціаліста,  національно- 
пригніченого  чи  вільного.  Вони  не  розуміли 
тоді,  що  без  національного  визволення  не 
може  бути  й  соціального  визволення,  що 
національний  визиск  в  одна  з  форм  визиску 
соціального.  Вони  не  бачили  (а,  може,  й  не 
хотіли  бачити),  що  пануючі  кляси  Росії  ви- 
зискували не  тільки  працюючі  ішяси  Росії, 
але  й  усі  її  нації,  що  для  панування  цих 
кляс  національний  утиск  був  одним  із  засобів 
їхнього  панування,  що  зокрема,  Україна  раз- 
ураз  була  для  Росії  (а,  значить,  особливо 
для  її  пануючих  кляс)  колонією,  яку  обдира- 
лося немилосерно.  Всякий  імперіалізм,  за- 
хопивши якусь  колонію,  спіппіть  закріпити 
свою  владу  й  вплив  над  нею  насадженням 
своєї  культури  й  нищенням  культури  тої  ко- 
лонії, спішить  асімілювати  її  з  метрополією 


266 

ВСЯКИМИ  способами:  засадженням  адміністра- 
ції своїми  урядовцяші,  введенням  своєї  мови 
в  усіх  інстітуціях,  висміюванням  національних 
форм  яшття  й  часто  просто  репресіями  над 
ними.  Брутальний,  напівдикунський,  гра- 
біжницький імперіалізм  Росії  з  своїми  націями- 
колоніями  поводився  найпрімітивніщим  спо- 
собом: дуппів  за  горло  й  однімав  усе,  що  йому 
було  потрібно,  а  щоб  такий  спосіб  „впливу" 
метрополії  розтягти  на  яко  мога  довший  час, 
нагайом  і  кулаком  вибивалась  усяка  націо- 
нальна свідомість  і  культура  й  насаладалась 
^общерусская"  культура.  Що  така  „культура" 
робила  асімільовані  нації  недорозвиненими, 
духовно  вбогими  й  калікуватими,  це  руському 
імперіалізмові  було  тільки  вигідно  й  корисно 
для  його  клясових  цілей  і  інтересів,  —  що 
довше  й  непроглядніще  була  би  ця  національна 
й  духовна  калікуватість,  то  довше  й  безборон- 
ніще  тяглеся  би  панування  й  визиск  колонії 
пануючими  клясами  метрополії,  то  меньче  й 
слабше  ставили  б  опір  пригнічені,  експлуато- 
вані кляси  колонії. 

Отже,  для  всякого  соціаліста,  а  особливо 
для  того,  який  ставить  собі  метою  соціальне 
визволення  поневолених  кляс  не  тільки  своєї 
нації  чи  дерл^ави,  а  всіх  націй  і  держав  цілого 
світу,  для  такого  соціаліста  повинно  бути 
ясним,  що  національне  питання  є  не  тільки 
питанням  тактіпш,  а  питанням  глибоко  прін- 


267 

ціпіальним,  програмовим  і  активним  у  такій 
же  мірі,  як  усяке  инче  соціальне  питання. 
Як  для  повного  визволення  поневолених  мас 
з  під  духовних  засобів  визиску  не  досить 
було  проголосити  волю  совісти,  волю  реліґії, 
а  ще  треба  було  активно  помогти  їм,  активно 
втрутитись  у  цю  справу,  відділити  церкву 
від  дерлхави,  вжити  великих  засобів  і  сил  на 
роз'яснення  масам  сеї  сторони  їхнього  виз- 
волення, і  часом  треба  то  було  робити  навіть 
проти  волі  тих  мас,  не  звал^аючн  на  вбиті  в 
них  забобони  й  шкодливі  для  них  самих 
переконання,  —  то  так  само,  а,  може,  ще  в 
більшій  мірі  не  досить  тільки  проголосити 
волю  самоозначенпя  націй,  так  само  й  тут 
для  всякого  дійсного  соціаліста  необхідна 
активна  допомога  поневоленій,  задуреній 
нації,  навіть  хоча  би  часом  проти  неусвідом- 
леної,  призвичаєної  до  шкодливих  собі  форм 
волі  поневолених  мас. 

От  такого  розуміння  національного  пи- 
тання на  Вкраїні  не  було  в  большевиків  під 
час  їх  захоплення  влади  там.  Навпаки,  вони 
нечесно  скористувались  з  одного  боку  темно- 
тою, несвідомостю  одної  частини  українських 
мас,  а  з  другого  боку  часовим  розчарован- 
ням,  часовим  болем  другої  частини  їх.  Ско- 
ристувались для  затверження  своєї,  руської 
національности  на  українській  землі,  а,  зна- 
чить, для  затверження  духовної  калікувато- 


сти  й  недорозвинености  українських  мас,  дл5і 
затверження  тої  темноти  колонії,  якою  кори- 
стувались пануючі  кляси  метрополії. 

Через  що? 

Насамперед,  через  те,  що  кожний  руський 
большевик  є  все  ж  таки  руський,  є  член 
руської  нації,  є  сопричастник  руської  куль- 
тури, яку  він  хоч-не-хоч  любить,  цінить,  якою 
навіть  гордиться  перед  другими  націями. 
Кожний  індівідуум  прагне  затвердити  в 
життю  те,  що  він  цінить  і  любить,  в  цьому 
нічого  злого  немає,  це  є  необхідний  й  здо- 
ровий закон  усього  яшвущого.  Але  зло  в 
тому,  що  й  большевіпс,  як  і  всякий  инчий 
руський,  також  звик  уважати  все  українське 
своїм,  руським,  що  він  також  не  раз  кри- 
вився й  говорив:  „В,  какая  тамь  Украйна! 
Все  9Т0  мелко-буржуазння  видумки.  Хохлн 
—  ато  гЬ-же  русскіе",  тільки  додавав  ще, 
що  „хохлацький"  націоналізм  роз'єднує  єди- 
ний руський  пролетаріат.  Зло  в  тому,  що  й 
у  больпіевика  його  застаріла,  давня  емоція 
брала  гору  над  розумовими  виводами  й  за- 
явами. 

А  друга  причина  —  чисто  економичного 
характеру.  Большевикам  треба  було  піддер- 
я^увати  й  скріпляти  в  себе  соціальну  рево- 
люцію. Треба  було  за  всяку  ціну  задоволь- 
няти найелементарніщі  потреби  своїх  мас. 
Росія  вже  починала  голодувати.  Так  само 


2^ 

бракло  вугілля,  цукру,  ріжних  сировців,  що 
звичайно  вивозились  з  України.  І  от  це 
спонукувало  большевиків  яко  мога  пгвидче 
й  повніще  захопити  Україну  з  її  багацтвами 
у  свої  руки. 

І  що  меньче  населення  України  відчува- 
ло б  свою  національну  й  державну  окреміш- 
ність  від  Росії,  то  легче,  охотніще  б  давало 
б  свої  продукти  для  неї,  то  меньче  ставило 
б  опору  в  реквізіціях  усякого  майна,  —  „адже 
й  ми  й  ви  єдиний  народ,  єдина  Росія".  Сло- 
вом, і  тут  те  саме:  що  більша  національна 
темнота  й  забитість,  то  легча  експлуатація 
колонії  метрополією. 

3.  Ні  державностиу  ні  національности. 

Таким  чином  ці  дві  прігчини,  ці  два 
ґрунтовні  мотиви  лягли  в  основу  національ- 
ної політіпси  большевиків  на  Україні.  І  че- 
рез те  вся  вона  явно  й  недвозначно  велася 
в  напрямі  знищення  перш  усього  національ- 
ної української  державности  (якого  б  ні  було 
соціального  змісту)  й  удруге  —  національної 
української  культури. 

В  першому  напрямі  було  взято  тактику 
роздроблення  всієї  України,  всієї  національно- 
етноґрафичної  теріторії  її  на  окремі  области, 
які  називалися  „федеративними  совітськилш 
республіками".  Національний  прінціп  дер- 
жавности   для   України    одкидався   цілком 


270 

рішуче  й  отверто.  Большевицька  преса  на- 
віть того  не  ховала  й  заявляла,  що  форму- 
вання цих  окремих  федеративних  республік 
зосновуеться  ніяким  способом  не  на  націо- 
нальних прінціпах,  а  на  економичннх.  І  та- 
ким чином,  зовсім  по  тому  самому  поділу, 
як  і  в  кадетської  Комісії  Тимчасового  Пра- 
вительства,  як  по  Інструкції  Ґенеральному 
Секретаріату,  ґубернії  Харьківська,  Катери- 
нославська, Херсонська  (вугіль,  залізо,  хліб) 
творили  одну  республіку,  яка  називалася 
„Донецька  Федеративна  Совітська  Республі- 
ка"; Крим  і  Таврія  творили  „Таврійську 
Фе  дер.  Сов.  Республіку"  і  т.  д. 

Отже,  таким  робом  ідея  української 
державности  цим  поділом  нищилась,  зтира- 
лась  зовсім.  6  собі  окремі  республіки,  — 
Донецька,  Таврійська,  Київська,  Сіьверо-За- 
падная,  —  частини  „едіної,  неделімої",  „фе- 
деративної" Росії. 

Таким  ловким  маневром  большевицькі 
мудрії  сподівалися  вбити  зразу  двох  зайців: 
і  український  „бурл^уазно-націоналістичний" 
сепаратизм  убить,  і  серед  своїх  націоналі- 
стичних елементів  собі  за  це  сімпатій  придба- 
ти. Бо  не  тільки  серед  руської  буржуазії, 
але  й  серед  демократії  було  невдоволення 
большевиками  за  те,  що  вони  допомогли 
українському  сеператизмові,  що  вони  розби- 
вали велику  Росію,  розтринькували  таку  мо- 


271 

іутню,  багату  державу.  От  тут  вони  й  могли 
показати,  що  вони  були  не  гірші  за  кадетів 
патріоти,  що  вони  також  добре  розуміли  зна- 
чіння Харьківщини,  Катеринославщини  та 
Херсонщини,  що  вони  вміли  також  „збірати 
руську  землю". 

І  справді,  руська  буржуазія  й  руська  моз- 
говична  демократія  оцінили  як  слід  цей  па- 
тріотизм. Коли  большевики  під  командою 
Муравйова  вступили  в  Київ,  голова  Київської 
думи,  правий  есер  і  ненависник  больпіевизму, 
вітав  вступ  большевиків  у  Київ  як  момент 
„возсоединенія  единаго  русскаго  пролетаріа- 
та"  (читай:  „єдіной,  не дєлімой  Росії".)  А  чор- 
носотенна й  контрреволюційна  преса,  оскільки 
вона  .могла  виходити,  цілком  отверто  це  го- 
ворила й  хвалила  большевиків  і  всю  їхню 
національну  політику. 

Що  ж  до  національно-української  культу- 
ри, то  тут  було  ще  меньче  церемоній:  її  всю 
було  підведено  під  катеґорію  контрреволюції 
й  нищилось  без  усякого  милосердя.  Пресу 
заборонено,  українські  друкарні  конфіскова- 
но, книгарні  зачинено,  школи  припинено, 
а  за  українську  мову  на  улиці  хапано  й  да- 
вано як  не  до  розстрілу,  то  під  небезпечне 
підозріння  в  контрреволюції. 

І  це  тим  легче  було  виробляти,  що  ми 
самі  спровокували  українську  ідею,  що  ми 
її  одягли  в  ліберально  буржуазну  одежу,  що 


272 


МИ  самі  поклали  на  неї  печать  ворожости  до 
соціальної  революції:  хто  визнає  себе  укра- 
їнцем, той  є  ворог  соціальної  революції,  й 
ворог  активний,  запальний.  І  це  улекшувало 
руському  націоналізмові  розперезатись  і  під 
приводом  боротьби  з  соціальними  ворогами 
боротись  з  українським  національним  від- 
родженням. Це  дозволяло  найтемніщим  боль- 
шевицьким  елементам  зривати  з  стін  пор- 
трети Шевченка  й  топтати  їх  ногами,  ловити 
по  селах  українських  шкільних  учителів  і 
знущатися  з  них,  і  розстрілювать  їх  тільки 
за  те,  що  вони  були  свідомими  українцями. 
Розуміється,  такиші  засобами  й  при  та- 
ких умовах  можна  було  примусити  все  укра- 
їнське зникнути,  сховатися  як  найдалі. 

4.  Кому  ж  це  на  користь? 

Але  ясно  також,  що  така  політика  не 
тільки  не  могла  бути  корисною  тій  соціаль- 
ній справі,  яі^у  провадили  большевіши,  але 
й  шкодила  їй.  Ясно,  що  така  політика  спра- 
ву соціалізма,  справу  визволення  пригнобле- 
них мас  від  усяких  форм  утиску  не  тільки 
не  посувала  вперед,  а  гальмувала. 

Бо,  припустімо,  що  влада  большевиків  на 
той  раз  задержалась  би  на  Україні.  Припу- 
стімо, що  їм  такими  драконовськими  захо- 
дами удалось  би  спинити  й  забити  розвиток 
національної  культури  й  усього  національ- 


273 

НОГО  яшття,  ЩО  маси  без  особливого  проте- 
сту, а  навіть  цілком  спокійно  й  охоче  при- 
няли  би  руську  культуру,  —  пжолу,  книжку, 
мову  й  т.  д.  Як  би  ж  це  одбилось  на  справі 
соціалістігчної  революції?  Тільки  неґативно. 
Для  успіху  цеї  справи  всяка  темнота,  всяка 
задержка  духовного  розвитку  пригноблених 
мас  тільки  на  шіходу,  бо  темнота  задержує 
в  псіхіці  старі  впливи,  старі  навики,  старі 
способи  думання  й  оцінки  явищ.  Українські 
маси,  що  мали  би  оперувати  чужими  фор- 
мами й  засобами  культури,  задержувались  би 
в  своєму  духовному  розвиткові,  задержували 
би  в  своїй  псіхіці  старі  нахили  й  поняття. 
І  вийпіло  б  те,  що  большевики,  коли  б  щиро 
провадили  справу  революції  на  Україні, 
му  сіли  би  раніще  чи  пізніще  прийти  до 
паціонально-українських  форм  духовного  роз- 
витку, як  самих  економних,  швидких  і  при- 
родних. Отже  результатом  було  би  тільки 
шкодливе  упущення  часу  й  задержка  самої 
революції. 

Крім  того:  така  політика  не  так  то  вже 
приймалась  спокійно  й  охоче  самими  укра- 
їнськими масами,  не  кажучи  вже  про  націо- 
нально-свідомі й  активні  елементи  україн- 
ства. Все  ж  таки  чуття  пробудженої  ніжности 
було  в  них,  все  ж  таки  ті  самі  салдати,  які 
лаяли,  проклинали  й  гнали  разом  з  больше- 
виками  Центральну  Раду,  все  ж  таки  вони 

Відродження  нації,  II.  18 


274 

КОЛИСЬ  почували  себе  українцями,  почували 
свою  гідніхїть,  свою  національну  гордість, 
свою  ніяшість  до  рідного  оточення.  І  хоч  це 
тепер  ува^калось  „буржуазним",  хоч  воно  й 
топталось  і  запльовувалось,  хоч  це  запльо- 
вування похвалялось  большевиками,  то  все 
ж  таки  все  це  було  десь  там  у  глибині 
душі,  воно  все  ж  таки  жило  й,  мол^е,  не  раз 
спалахувало  образою,  коли  хтось  чужий 
плював  на  його.  І  та  образа  закіпала  болю- 
чими ранками. 

Крім  того:  така  політика  одштовхувала 
від  справи  соціальної  революції  ті  націо- 
нальні українські  елементи,  які  вже  почи- 
нали хилитатись  на  своїх  соціальних  позіціях, 
які  вже  сумнівались  у  справедливости  їх, 
які  готові  були  стати  в  ряди  активних  бор- 
ців за  соціалістичну  революцію.  Коли  б 
большевики  до  кінця  були  послідовними, 
коли  б  справу  національного  визволення 
так  само  гаряче,  активно  й  ріпіуче  поставили 
на  Україні,  як  вони  ставили  справу  соціальну, 
коли  б  принаймні  не  виявили  себе  такими 
безпардонними  ворогами  її,  багато  людей  з 
рядів  української  демократії  перейшли  би 
на  їх  бік.  І  можливо,  пііо  серед  самої  Цен- 
тральної Ради  упало  б  її  стремління  всякою 
ціною  вигнати  большевіпсів,  коли  б  вони 
показали,  що  для  них  є  одна  ціль:  соціальна 
боротьба  й  ш;о  справу  національного  визво- 


275 

леїшя  й  розвитку  національної  культури 
вони  провадять  з  неменьчою  ініціативою, 
енерґією  й  активностю,  як  сама  Центральна 
Рада.  Тоді  в  багатьох  членів  Ц.  Ради,  я  пе- 
вен, виник  би  сумнів,  чи  варто  боротися  з 
большевизмом,  а  тим  паче  боротися  тим 
способом,  до  якого  вони  вважали  себе  зму- 
шеними звернутися,  —  силою  німецького  вій- 
ська. І  багато  є  даних  гадати,  що  до  цього 
способу  не  дійшло  би,  а  тим  самим  револю- 
ція на  УкраШ  не  потерпіла  би  такої  вели- 
кої, тяяжої  й  пп^одливої  задержки. 

Але  большевики  не  тільки  не  привернули 
до  себе  сімпатій  настроєних  до  них  прихиль- 
но елементів,  але  одштовхнули  навіть  тих, 
які,  не  вважаючи  ні  на  щ,о,  все  ж  таки  не 
пішли  за  Центральною  Радою  й  ліппились 
з  большевикаї^ш,  ш,об  разом  з  ними  працю- 
вати. Лишились  і  не  видеря^али:  брутальне, 
розперізане  нищення  всього  українського 
поставило  їх  у  траґічне  становище,  бо  вони, 
працюючи  з  большевиками,  мусіли  тим  са- 
мим немов  би  згоя^уватись  з  їхньою  націо- 
нальною політикою,  мусіли  немов  би  покри- 
вати їхнє  злочинство  проти  своєї  нації.  І 
вони  мусіли  тікати  від  них.  Одним  з  таких 
був  укр.  с-д.  Неронович,  який  один  час  був 
військовим  Народнім  Секретарем  і  який  му- 
сів покинути  всяку  активну  роботу  з  боль- 
шевиками. (За  цю  спробу  він  заплатив  своїм 

18* 


276 

життям:  його  було  розстріляно  Олександром 
Шаповалом,  начальником  одного  з  гайда- 
мацьких відділів,  який  потім  був  міністром 
військовігх  справ  за  доби  Отаманпщни.) 

Я  не  ка^ку  вя^е  про  те,  що  ця  політика 
надавала  величезної  сили  в  руки  національ- 
них елементів,  виразно  ворожих  до  больше- 
визму  й  до  соціалізму.  Вони  користувались 
нею,  щоб  віжліпсати  недовірря  в  мас  до  са- 
мої ідеї  соціальної  революції.  Доведені  до 
люті  сею  політикою  вони  вішористовували 
всяку  помилі^у,  всяку  неудачу,  всяку  не- 
сприятливу для  большевиків  обставину,  щоб 
висміювать  їхню  діяльність  соціальну,  їхні 
наміри  й  дальші  цілі. 

А  больїпевики  ж  не  можуть  похвали- 
тися велішими  успіхами  в  своїй  соціальній 
роботі  на  Україні  за  цей  час  їхньої  влади. 
Причини  цих  неуспіхів,  звичайно,  для  об'єк- 
тивного глядача  можна  було  зрозуміти  й 
пояснити.  Перш  усього,  стан  війші  по  всій 
Україні.  Друге:  знесилення  й  надірванпя 
транспорту,  фінансів,  індустрії  й  взагалі 
всього  господарства  за  часи  війни  й  револю- 
ції. Сміпшо  було  гадати,  що  за  кільки  тиж- 
нів можна  все  це  було  відновити  й  поста- 
вити на  ноги  та  ще  на  нових  підвалинах. 
Трете:  цей  період  совітської  влади  як  раз 
ішов  на  ламання  й  руйнування  старігх  дер- 
лсавних  і  буря^уазно-клясових  орґанів.  А  це 


-     277 

ще  побільшувало  хаос,  розгордіяш  і  безлад. 
Четверте:  сила  всякого  дезорґанізаційного, 
хижацького,  подлого  елементу,  що  зразу  гк 
налип  до  большевпків;  усякі  авантюристи, 
жулики,  шарлатани  й  уіюловники  підфарблю- 
вались  під  большевизм  і  ловили  велику 
рибку  в  тій  зкаламученій,  безладній  воді. 
П'яте :  самі  большевицькі  орґанізаційні,  творш 
сили  ще  не  встигли  сіірісталізуватися,  пови- 
ходити на  поверхню,  а  правили  й  руководили 
люди  випадкові,  на  швидку  покликані.  Шосте : 
влада  большевищзка  почувала  себе  непевно 
на  Україні,  бо  сподівалася  з  моменту  на 
момент  приходу  німецьких  військ,  запроше- 
них Центральною  Радою,  про  що  чутки  по- 
чали ходити  на  другий  же  день  по  виході 
Ц.  Ради  з  Київа.  Большевіши,  розуміється, 
не  мали  надій  перемогти  своїми  безладнігші, 
дезорґанізованими  ґрупамії  салдатів,  що 
називались  червоноґвардейцяші,  реґулярні, 
валізно-дісціпліновані  німецькі  війська  з 
усією  їх  високою  військовою  технії^ою.  Через 
те  ВОШІ  більше  заняті  були  тим,  щоб  яко 
мога  більше  вивезти  з  України  в  Росію  вся- 
ких продовольчих  продуктів  і  ріжного  майна, 
аніж  займатися  усталенням  і  орґанізаціею 
совітського  ладу. 

Об'єктивному  глядачеві  все  це  видно  й 
зрозуміло  було.  І  такому  глядачеві  ніколи 
на  думку  не  прийшло  би  вимагати  від  боль- 


278 

шевиків  при  таких  умовах  соціалістичного 
раю  або  принаймні  якихсь  виразних  позі- 
тивних  наслідків  від  їхнього  панування.  Але 
люди  не  об'єктивні,  а  особливо  роздратовані, 
ображені  або  переслідувані,  ті  вяшвали  ці 
обставини  й  наслідки  їх  як  засоби  для  анті- 
большевицької  аґітацГї. 

Українські  ж  елементи  цими  соціальними 
неудачами  й  труднощами  користувались  для 
національної  пропаґанди,  а  разом  з  тим  і 
для  антібольшевицької.  Особливо  аґітація 
їхня  почала  мати  успіх  серед  селянства,  у 
якого  большевики,  хапаючись  швидче  й  по- 
більше вивезти,  забірали  без  відповідних  ком- 
пенсацій хліб,  худобу  й  навіть  деяке  госпо- 
дарське знаряддя,  вроді  плугів,  борін  і  т.  п. 

І  коли  почався  наступ  заішиканих  Ц.  Ра- 
дою німецьких  БІЙСЬК  на  Україну,  ці  українці 
орґанізовували  в  тилу  большевішів  повстан- 
ські відділи  й  дуже  ппсодили  совітській  вла- 
ді. І  то  робив  не  тільки  антісоціалістичний 
елемент,  але  й  той  елемент,  який  уже  хи- 
тався до  приходу  больпіевиків,  який  належав 
до  революційних  верств  українства.  Так,  на- 
приклад, на  Катерпнославщіші  головниші  ор- 
ґанізаторами  й  складовими  силами  повстансь- 
кого вільного  козацтва  були  українці  робітники 
катеринославських  заводів,  головним  чином 
соціальдемократи  тої  течії,  яка  найбільпіе  в 
цій  партії  мала  нахилу  до  большевпзму. 


_^ 279 

Отже  В  результаті  такої  націоналістичної 
й  імперіалістичної  політики  большевиків 
явилось  те,  що  українські  національні  еле- 
менти, соціально-прихильні  до  них,  одхитну- 
лись;  що  елементи,  які  вагались,  сумнівались 
у  вірности  своїх  соціальних  позіцій,  тепер 
на  них  утвердились  у  противний  до  больше- 
виків бік;  що  елементи,  які  ставились  вороже 
до  соціальних  цілей  большевиків,  а  цю  воро- 
жість прикривали  й  виправдували  недовіррям 
до  большевиків  у  національному  питанню, 
тепер  торжествували :  а  бачите,  хіба  ми  не  мали 
рації,  борячись  з  ними?  а  бачите,  хіба  їм  о  со- 
ціалізм на  Україні  ходило?  Хіба  це  соціалісти? 
Це  —  такі  самі  імперіалісти  й  насильшиси 
нашої  нації,  як  і  монархісти,  як  чорносотенці. 

І  виникає  питання:  чи  корисно  все  це 
для  справи  соціальної  революції?  І  далі:  чи 
може  справжній  соціаліст  дивитись  на  на- 
ціональне питання  тільки  як  на  питання  так- 
тіши?  Чи  можна  в  цій  сфері  обмежуватись 
тільки  прінціпіальниші,  хоча  би  найлібераль- 
ніпщми  резолюціями?  Чи  не  є  національне 
питання  питанням  соціальним,  питанням  ве- 
ликої ваги,  в  якому  справжньому  соціалістові 
треба  бути  не  тільки  холодно,  сухо  безсторон- 
нім, але  й  активним,  гарячим,  рипучим  чин- 
ником, навіть  тоді,  коли  ця  активність  за- 
шпає  власне  чуття  соціаліста,  несправедливе 
чуття  члена  пануючої  нації? 


РОЗДІЛ  XIV*. 

Закликання  німців, 


РОЗДІЛ  ХІУ. 

Закликання  німців. 

1.  Мировий  договір  з  почвірним  союзом.  —  2.  Велико- 
душний лицарь.  —  3.  „Визволитель"  України. 

1.  Мировий  договір  8  Почвірним  Союзом. 

Проголошенням  самостійности  України 
український  Уряд  улекшував  і  собі  й  почвір- 
ному  союзові  справу  довершення  мирового 
договору.  Будучи  самостійною,  ні  від  кого 
незалежною,  суверенною,  Україна  мала  повне 
право  вступати  в  усякі  міжнародні  зносини. 

Під  час  підписування  миру  майже  вся 
Україна  була  під  владою  большевиків  а  та- 
кож столиця  української  держави.  Укра- 
їнський Уряд  Центральної  Ради  не  мав  уже 
ніяких  сил  і  ніякого  значіння  в  краю.*) 

Але  почвірний  союз,  не  зважаючи  на  це,  зро- 

*)  Після  перебрання  влади  есерами  склад  Ради 
Народніх  Міністрів  був  такий:  Голова  Р.  Н.  Міністрів: 
Голубович  (у.  с-р.);  військовий  м.  — Немоловський 
(у.  с-р.);  м.  освіти — Григорів;  м.  вн.  справ— Христюк 
(у.  с-р.);  м.  фінансів  —  Перепелиця  (у.  с-р.);  м.  шля- 
хів —  Сокович  (у.  с-р.);  м.  хліборобства  —  Тернп- 
чвЕК0(безп.);м.  продовольчих  справ — Ковалевський 


284 

бив  поважний,  урочистий  вигляд  і  провадив 
справу  так,  ніби  мав  діло  з  самим  могутнім  і 
поважаним  урядом.  Не  звертаючи  ніякої  уваги 
на  те,  що  большевиїш  присилали  своїх  деле- 
ґатів  від  українського  совітського  Уряду,  до- 
водячи, що  величезна  частина  теріторії  Укра- 
їни є  під  цим  Урядом,  нілщі  трактували  Уряд 
Центральної  Ради  яко  єдиний  правомочний, 
законний  і  дійсний  Уряд  української  дер- 
л^ави. 

Розуміється,  це  робилося,  як  сказано  вже, 
не  ради  прекрасних  очей  молодої  хуто- 
ряночки,  а  ради  її  хліба,  цукру,  вугілля  й 
тому  подібних  прекрасних  річей.  Від  хуто- 
рянки вони  могли  дістати  всього  цього  далеко 
більше  й  вигідніще,  ніж  від  пришелепуватих 


(у.  с-р.);  м.  судових  справ— Ткаченко  (у.  с-р.);  м.  мор- 
ських справ — Антонович. 

Цю  Раду  Міністрів  було  сформовано  неповно  Я 
провізорично  й  потім  переконструовано  по  повороті  до 
Київа  таким  способом:  голова  міністрів — В.  Голу- 
бовнч  (у.  с-р.);  м.  внутрішніх  справ  —  М.  Ткаченко 
(у.  с-д.);  військових  і  морських — О.  ЛСуковський  (у. 
с-р.);  судових  —  С.  Шелухин  (у.  с-ф.);  земельних  — 
М.Ковалевскпй(у.с-р.);харчових-П.Коліух(у.с-д.); 
державний  секретарь  заграничних — М.  Любинський 
(у.  с-р.) :  праці  —  Л.  Михайлів  (у.  с-д.) ;  почт  і  телеґра- 
фів — Г.  Сидоренко  (с.  сам.);  залізничпх  шляхів  — 
Сокович  (у.  с-р.);  фінансів  —  Перепелиця  (у.  с-р.); 
державний  контрольор  —  Лотоцькпй  (с-ф.);  іфосвіти 
—  В.  Прокопович  (с-ф.);  торговлі  й  промислу  — 
І.  Фещеико-Чоповськпй  (с-ф.). 


285 

большевиків,  які  заключали  мілітарний  шгр 
і  в  той  же  час  оповіщали  їм  соціальну  війну. 

Та  грали  ролю  в  цьому  й  инчі,  вищена- 
ведені  міркування.  Крім  того,  Рада  Народніх 
Комісарів,  стараючись  виговорити  собі  кращі 
ріови  миру,  затягала  мирові  переговори.  Укра- 
їна ж  готова  була  підписати  зараз  же,  увіль- 
нити велику  частину  всього  східного  фронту 
й  очинити  кордони  до  своєї  багатої  країни. 

А  що  до  того,  що  більша  чи  меньча  части- 
на сеї  країни  була  під  владою  якогось  инчого 
Уряду,  німці  тим  дуже  не  журились,  —  вони 
могли  зробити  так,  щоб  там  була  влада  того 
уряду,  який  був  їм  до  вподоби  й  до  користи. 

І  от  9  лютого  1918  року  в  Берестю  було 
підписано  мировий  договір  Української  На- 
родньої  Республіки  з  почвірним  союзом  Цен- 
тральних держав,  Ґерманіею,  Австро-Угорщи- 
ною, Болгарією  й  Туреччиною. 

Головні  його  точки  такі: 

„І.  Німеччина,  Австро-Угорщина,  Болгарія 
й  Туреччина  з  одного  боку  й  Українська 
Народня  Республіка  з  другого  боку  заявля- 
ють, що  воєнний  стан  між  ними  скінчився. 
Заключаючі  договір  сторони  ухвалили  надалі 
лшти  між  собою  в  мирі  й  приязні. 

II.  1)  Між  Австро-Угорщиною  з  одного 
боку  й  Українською  Народньою  Республікою 
з  другого  боку,  як  далеко  сі  держави  межують 
між  собою,  лишаються  ті  межі,  які  були  пе- 


286 

ред  ВІЙНОЮ  шж  Австро-Угорщішою  їі  Росією. 
2)  Дальшу  границю  зазначить  мішана  кошсія, 
беручи  під  увагу  етноґрафічні  відносини  й  жа- 
дання населення.  3)  На  випадок,  коли  б  Укра- 
їнська Народня  Республіка  му  сіла  мати  спіль- 
ну межу  з  якоюсь  иншою  з  держав  почвір- 
ного  союзу,  застерігається  особливі  умовини. 

Ш.  Опущення  окупованих  теренів  почнеться 
негайно  ж  по  ратіфікації  мирового  договору. 
Спосіб  переведення  опуш,ення  та  передання 
опуш;ених  країв  означать  уповновласнені  за- 
інтересованих сторін. 

IV.  Діпломатичні  й  консулярні  відносини 
між  сторонами,  ш,о  заключають  договір,  від- 
новляться негайно  по  ратіфікації  мирового 
договору.  Щодо  найдальше  йдучого  допу- 
щення консулів  з  обох  боків  застережено  особ- 
ливі умови. 

у.  Заключаючі  договір  сторони  відмов- 
ляються обопільно  від  заплати  коштів  війни, 
себто  від  державних  видатків  на  ведення 
війни,  а  також  від  покриття  воених  шкід, 
себто  шкід,  завданих  державам  і  їх  горо- 
жанам  на  воєнних  полях  шляхом  військо- 
вих операцій,  включаючи  сюди  всі  переве- 
дені у  ворожій  державі  реквізіції. 

УІ.  Воєнних  полонених  відпуститься  з 
обох  боків  до  дому,  оскільки  вони  не  захо- 
чуть дістати  дозволу  лишитися  в  чужій  дер- 
жаві,  або   податися  до  якоїсь   иншої   дер- 


І 


287 

Лхави.  Полагодження  получених  з  сим  пи- 
тань відбувається  шляхом  окремих  договорів, 
зазначених  у  УШ  статі. 

В  дуже  довгій  і  докладній  УП  статі  уста- 
лено будучі  господарські  відносини  між  дер- 
жавами почвірного  союзу  й  Українською  На- 
родньою  Республікою  на  таких  основах:  на 
час  до  31  липня  с.  р.  обов'язуються  сторони, 
що  заключають  договір,  постачати  обопільно 
надвншки  хліборобських  і  промислових  про- 
дуктів. Скількість  товарів  і  їх  ціни  установлює 
комісія,  яка  сходиться  зараз  же  по  заклю- 
ченню  миру.  Виміна  товарів  відбуватиметься 
почасти  через  державні  централі  або  стоячі 
під  доглядом  держави,  а  почасти  шляхом 
вільної  торговлі.  До  заключення  остаточного 
торговельного  договору,  а  в  усякім  разі  по 
заключенню  загального  миру  обопільні  тор- 
говельні зносіши  управильнить  провізорична 
умова,  яку  можна  виповісти  протягом  шістьох 
місяців  від  зо  червня  1919.  Ся  провізорична 
умова  усталює  обопільні  договірні  мита,  які 
мали  силу  до  вибуху  війни  в  торговельнім 
русі  між  Австро-Угорш,иною  та  Росією,  також 
для  зносин  між  монархією  та  Україною.  В 
ній  є  також  усі  важнійші  точки  старого  тор- 
говельного договору  з  Росією,  оскільки  вони 
мають  відношення  до  України.  Поза  тим  за- 
безпечено вільний  провіз  до  Азії,  а  осо- 
бливо до  Персії,  який  раніще  замикала  Росія. 


Нарешті  дійшло  до  умови  в  справі  ось  чого: 
„В  господарських  зносинах  між  краями  обох 
держав,  охопленими  митовим  договором, 
Австро-Угорш,ини  з  одного  боку  й  України 
з  другого  боку,  не  буде  Україна  жадати 
полегкостей,  які  робить  Австро-Угорщ.ина 
Німеччині  або  якій  иншій  країні,  полученій 
з  нею  митовим  союзом,  п],о  межує  з  Австро- 
Угорп];иною  безпосередньо  або  через  якусь 
инпіу,  долучену  митовим  договором  з  нею 
або  з  Німеччиною  країною".  Такі  ж  поста- 
нови є  важними  й  відворотно  для  України. 

УШ.  Усталення  публичних  і  приватних 
правних  відносин,  виміна  полонених  та  ці- 
вільних  інтернованих,  справа  амністії,  а  та- 
кож справа  захоплених  противником  торго- 
вельних кораблів — усе  те  усталиться  в  окре- 
мих договорах  з  Українською  Народньою 
Республікою,  які  творять  значну  частину 
теперішнього  мирового  договору  й,  оскільки 
се  можливе,  одночасно  з  ним  вступлять  у  силу. 

IX.  Умови,  заіслючені  сим  мировим  дого- 
вором, творять  єдину  неподільну  цілість." 

Для  української  держави  цей  мир  без- 
перечно був  би  з  ріжних  боків  дуже  кори- 
сний. Перш  усього,  ним  українська  дер- 
ягавність  визнавалась  такими  поважними 
суб'єктами  міжнароднього  права,  як  цен- 
тральні держави.  А  маючи  до  цього  на  увазі 
ш,е  признання  Анґлії  та  Франції,  можна  було 


289 

би  тепер  уважати  її  цілком  повноправним, 
рівним  членом  світових  держав. 

Далі,  цей  мир  досить  справедливо  й  ко- 
рисно для  України  розв'язував  питання  про 
теріторіальні  межі,  особливо  що  до  Польпщ 
(Холмщина,  Підлясе). 

В  фінансовому  відношенню  також  для 
України  була  реальна  користь  від  цього 
миру:  наприклад  золота  валюта  українського 
карбованця  стояла  тоді  дуже  високо  (100  ні- 
мецьких марок =46  українських  карбованців). 

Навіть  торговельні  умови  було  складено 
досить  вигідно  для  України. 

Словом,  мир  цей  був  би  дуже  корисним 
і  для  української  держави  й  для  її  Уряду, 
коли  б...  коли  б  при  цьому  була  одна  умо- 
ва, а  саме:  коли  б  цей  мир  явився  не  ре- 
зультатом збігу  сприятливих  обставин,  а  на- 
слідком нашої  сили  й  волі,  коли  б  ми  тою 
силою  самі  могли  реалізувати,  охоронити  й 
затвердити  за  собою  всі  наслідки  миру.  При 
такій  умові  це  був  би  дійсний  і  корисний  мир. 

А  коли  український  Уряд  тої  сили  не 
мав;  коли  розбиті  невеличкі  військові  відді- 
ли його  безпорадно  одступали  на  самий 
краєчок  української  теріторії  й  не  було  ні- 
якісенької  надії  своїми  силами  вернути  за- 
гублену владу  над  державою ;  коли  без  чуяшї 
сили  реалізації  того  миру  не  можна  було  й 
сподіватись,  —  то  весь  мир  набірав  уже  ин- 

Відродження  нації,  II.  19 


290 

ЧОГО  характеру,   він   весь  був  у  руках  тої 
сили,  яка  мала  переводити  його  в  життя. 

2.  Великодушний  лицарь. 

А  хто  ж  мав  його  переводити,  як  не  ті, 
що  робили  його,  для  яких  він  був  і  кори- 
сний і  необхідний,  се-б-то  центральні  дер- 
жави, Німеччина  й  Австро-Угорщина. 

Національна  політика  большевиїав  на 
Україні  дуже  сильно  підпихнула  українську 
демократію  в  обійми  німецького  імперіаліз- 
му. Коли  в  одної  частини  її  до  остаточного 
виявлення  сеї  політики  було  ще  вагання  й 
огида  до  цих  обіймів,  то  після  нищення 
української  культури  це  вагання  пройшло  й 
Центральна  Рада  свідомо  кинулась  на  груди 
німецького  мілітаризму  й  запросила  його  по- 
мочи. І  без  того  хистка  й  непевна  у  своїх 
соціальних  сімпатіях,  і  без  того  з  великим 
нахилом  до  паничів,  хуторянка  тепер  з  пов- 
ним ніби  правом  заручалася  з  бравим  німець- 
ким ґенералом,  щоб  у  його  знайти  охорону 
й  оборону  нищених  прав  української  нації. 

Отак  розхрістапий,  безшабашний  націона- 
лізм ріяших  Муравйових,  „собирателей  земли 
русской",  допомагав  розвитку  соціальної  ре- 
волюції на  Україні  й  гуртував  прихильників  її! 

Німцям  же,  розуміється,  було  дуже  при- 
ємно й  вигідно  взяти  на  себе  ролю  благо- 
родних оборонців  молодої  держави  й  ніве- 


291 


чених  її  національних  та  державних  прав. 
Перш  усього  ці  великодунші  лицарі  спра- 
ведливости  мали  за  це  добру  платню  по  до- 
говору (одного  хліба  Україна  мала  дати  м Іл- 
лі он  тон!).  Потім  це  лицарство  давало  їм  змо- 
гу пустити  на  спочинок  та  роскіпшу  україн- 
ську пашу  свої  зголоднілі  й  перетомлені 
армії.  Далі,  ця  їхня  веліпсодушність  давала 
їм  змогу  окупувати  величезний  край  без 
усякого  напруження  сил,  володіти  ним  і  ви- 
користовувати всі  багацтва  його  до  схочу. 

Отже  справу  уладнали  надзвичайно  швидко 
й  легко.  Німеччина  й  Австро-Угорщина  на- 
віть мало  не  посварились  між  собою,  хапа- 
ючись одна  поперед  одної  взяти  на  себе 
яко  мога  більший  тягар  сього  лицарства  пе- 
ред молодою  беззахисною  хуторяночкою.  На- 
решті, поділилися:  Австро-Угорп],ина  взяла 
під  свою  опіку  південь  України,  Німеччина 
всю  останню  її  теріторію. 

Хуторянка  ж  з  хусточкою  в  руках  і  за- 
плаканими очима  звернулась  спочатку  до 
народів  усього  світу  з  жалями  й  прокльо- 
нами на  большевиків,  так  промовляючи: 

„Ще  перед  двома  місяця:!Іи  говорили 
скрізь  у  Росії  про  Україну,  як  про  оазіс  у 
російській  пустелі.  В  нашому  краю  був  лад 
і  порядок.  Радість,  гордість  і  повага  огор- 
тали нас  перед  першим  народнім  парламен- 
том, Ц.  Радою,  яісу  вибрав  сам  народ.    Ми 


292  ^__„__„ . 

старалися  не  нищити,  але  відбудовувати 
собі  самі  на  руїнах  війни  наш  край.  Бо^іь- 
шевики  в  Петрограді,  Москві  й  инчих  росій- 
ських містах  з  заздростю  та  ненавистю  ди- 
вилися на  поступ  українців.  Та  це  була  мала 
причина.  Головною  причиною  їх  заздрости 
було  природне  багацтво  України  на  збіжжя, 
цукор  і  все  инче,  що  наш  рідний  край  мав 
у  себе.  Це  стара,  історична  звичка  захлано- 
го,  ненаситного  руського  народу,  нашого 
поневольшіка,  нас  грабувати  й  висисати... 
Чужинці!  тепер  ви  бачите  правдігоий  харак- 
тер большевиків.  У  Харькові,  Полтаві,  Кате- 
ринославі й  Київі  тепер  убивають  і  палять. 
Кождого  українця,  який  брав  участь  у  со- 
ціальній революції,  щоб  підперти  нову  волю 
нашого  краю,  переслідує,  витягає  з  хат  і 
розстрілює  червона  ґвардія . . ."  (Відозва  У.  Ц. 
Ради  „до  народів  світу",  лютий  1918  р.) 

Отак  чисто  по  хуторянськи  та  по  баб'я- 
чому розказавши  про  большевиків,  як  про 
ворогів  соціальної  революції,  хуторянка  по- 
вернулась тоді  до  німецького  народу  й  знов 
розповівши  про  большевиків,  як  про  банди 
грабіжників  ^а  злочинців,  а  себе  виставивши 
дійсною   соціалістичною  владою,  закінчила: 

„У  сій  тяжкій  боротьбі  за  наше  істнуван- 
ня  ми  шукаємо  помочи.  Ми  глибоко  пере- 
конані в  тому,  що  німецький  народ,  який 
любить   спокій    і    порядок,   не    зостанеться 


293 

байдужим,  коли  дізнається  про  наше  лихо. 
Німецьке  військо,  що  стоїть  з  боку  нашого 
північного  ворога,  має  силу,  щоб  нам  допо- 
могти й  своїм  втрученням  охоронити  наші 
північні  межі  від  дальшого  вдирання  воро- 
га. Це  є  те,  що  ми  мали  сказати  в  тяжку 
годину,  й  ми  певні,  що  наш  голос  буде  по- 
чуто." (Відозва  У.  Ц.  Ради  „до  німецького 
народу",  лютий,  1918  р.) 

Ну,  розуміється,  його  було  почуто.  „Ні- 
мецький народ",  а  инчими  словами  німець- 
кий імперіалізм  дуже  був  зворушений  і 
розжалоблений  словами  хуторяночки.  За- 
крутивши вуса  догори  й  клацнувши  тяжки- 
ми гарматами  він  у  пориві  шляхетних  ли- 
царських почувань  одважно  кинувся  на 
північного  ворога  хуторянки. 

Ну,  звичайно,  перед  цим  було  зроблено 
невеличку  умову  що  до  „подяки"  за  це  ли- 
царство й  та  подяка  мала  бути  зроблена 
переважно  хлібом,  цукром,  жиром,  пшурою, 
словом  усім  тим,  що  водилося  на  хуторі. 

3.  „Визволитель"  України. 

Не  треба  бути  військовим  ґеніальним  стра- 
теґом,  щоб  зразу  ж  угадати,  чим  мала  скін- 
читися боротьба  німецької  дісціплінованої, 
ідеально  озброєної,  п'ятьсот- тисячної  армії 
з  нещасними,  обдрипаними,  незорґанізова- 
ними  частинами  червоної  ґвардії.  Для  німець- 


294 

КОГО  війська  це  був  собі  військовітй  променад 
по  Україні.  Вони  собі  йшли,  пострілювали,  а 
большевики  при  одному  наблил^енню  їх,  часто 
не  пробуючи  навіть  для  проформи  ставити 
опір,  одступали  й  тікали. 

А  для  декорації,  для  сімволу,  що  боль- 
шевиків  виганяє  українська  влада,  попереду 
німців  виступали  ті  дрібочки  українського 
війська,  яке  було  при  Центральній  Раді. 
Коли  больпіевики  очіщали  перед  німецькою 
силою  якесь  місто,  українці  старались  пер- 
пшми  вступити  в  його  й  приняти  на  себе 
всю  честь  визволення. 

Так  було  визволено  й  столицю  української 
держави,  Київ.  Больпіевики,  розуміючи,  що 
на  одбиття  Київа  ні^щями  буде  кинено  значну 
кількість  своїх  сил  і  що  боротись  з  цими 
силами  є  справа  цілком  безнадійна,  рішили 
здати  місто  без  бою.  Але  іменно  для  Київа 
й  треба  було  утворити  вражіння,  що  вига- 
няють большевиків  українські  війська,  а 
німці,  мовляв,  так  собі,  десь  там  ззаду,  як 
малозначні,  непомітні  свідки  цеї  боротьби. 

І  от  для  такої  декоративно-рекламної,  дутої 
справи  виступив  майстер  по  цій  части,  був- 
ший ґенеральний  секретарь  військових  справ, 
а  тепер  тільки  отаман  (ґенерал)  С.  Петлюра. 
Йому  роздути  свій  рекламний  пузирь  до 
надзвичайшіх  розмірів  було  тим  легче,  що 
большевики  самі  його  до  цього  часу  з  усіх 


^ 295 

СИЛ  рекламували.  Не  знаючи,  що  його  вже 
було  позбавлено  посади  військового  секре- 
таря, й  думаючи,  що  він  і  далі  є  військовим 
міністром,  большевіши  прив'язували  до  імени 
С.  Петлюри  всі  військові  операції  українців, 
усиленно    називаючи    „петлюровцями"    всіх, 
хто  їм  здавався  контрреволюціонером.  Сотні 
відозв,  промов  і  статей  з  лайкою  „петлюро- 
вець"   робили  те,  що  С.  Петлюрі,  людині  в 
українському  рухові  й  у  політичних  колах 
зовсім  незначній,  а  почасти  навіть  смішній 
деякими  рисами  своєї  вдачи,  було  зроблено, 
що    називається    „ім'я".    Для    большевиків, 
для  революційного  робітніщтва  й  селянства 
це  ім'я  стало  іменем  контрревсіпоційним,  а 
для  всіх  ворогів  большевизму  таким  іменем, 
з  яким  з'язувались  надії  на  визволення  від 
большевиків.  Отже  можна  сказати,  що  без 
своєї  вини,  силою  випадкових  обставіш  С.  Пе- 
тлюра „безі)  драки  попаль  вь  больпгія  за- 
біяки". Будучи  гарячим  прихильником  само- 
рекламної діяльности,  С.  Петлюра,  розушеться, 
нічого  не  мав  проти  рекламування  його  боль- 
шевиками  й  ще  допомагав  цьому  парадами, 
молебнялш  та   всякими  инчи^ш    декоратив- 
ними „актами"  своєї  „політичної"  діяльности. 
Таким  чином  нічого  дивного  не  було,  що 
київські  українці,  київська  буржуазія,  розігна- 
не з  своїх  маєтків  поміщицтво,  домовласники, 
спекулянти,  дрібне  міщанство,  словом  усі  ті 


296 


шари  населення,  які  з  тих  чи  инчих  причин 
були  ворожі  до  большевиків,  що  вони  з  іме- 
нем на  всі  боки  лаяного  Петлюри  й  „петлю- 
ровців"  з'язували  своє  визволення  й  ждали 
того  Петлюру,  як  бога. 

А  тут  ще  „отаман"  Петлюра  час  від  часу 
візьме  та  й  сипне  з  німецького  аероплану  про- 
кламацій на  Київ.  Або,  стоячи  з  своїми  дрібоч- 
ками „козаків"  поперед  тяяжих,  запанцирених 
військ  німецької  аршї,  стане  в  позу  героя  й 
визвольника  й  по  телефону  накаже  мійській 
думі  надіятись,  твердо  триматись  і  вірити,  що 
славне  українське  військо  з  ним  на  чолі  визво- 
лить Неньку-Україну  з  під  ярма  напасників. 

І  коли,  нарешті,  большевики  (в  ніч  на 

2  марта  1918)  виступили  з  Київа,  то  з  дру- 
гого кінця  в  його  вступили  українські  війська 

3  „отаманом"  С.  Петлюрою  на  чолі.  Отже 
С.  Петлюра  здержав  своє  слово:  визволив 
і  всю  Вкраїну  й  столицю  Київ.  І  то  він  про- 
гнав насильників,  він,  такий  непереможний, 
такий  могутній,  такий  одважний. 

А  С.  Петлюра  зараз  я^е  на  Софійську 
Площу  й  давай  з  попами,  з  дзвонами,  з 
усією  декорацією  пресерйозно  приймати  всю 
честь  на  себе  й  парадувати. 

А  так  над  вечір  тихенько,  скромно,  але 
з  тяжким,  моторошним  і,  здавалось,  з  без- 
конечним гуркотом  почали  вкочуватись  у 
столицю  України  німецькі  війська. 


аді 


РОЗДІЛ  XV. 

Конфлікт  двох  сил. 


РОЗДІЛ  ХУ. 

Конфлікт  двох  сил. 

1.  Гості  й  друзі.  —  2.  Хуторянка  й  на  німецькій  гар- 
маті. —  3.  „Соціалістично"-хуторянська  діяльність.  — 
4:.  Ні  паничам,  ні  парубкам.  —  5.  І  „ні  туди,  Микито, 
ні  сюди,  Микито**. 

1.  Гості  й  друзі. 

в  кільки  тижнів  усю  Україну  було  „ви- 
чищено" від  большевицької  влади.  Муравйов 
вихвалявся,  що  її  було  принесено  з  півночи 
„на  вістрях  штіпав"  на  Україну.  Хвалькувата, 
поверхова  неправда.  Без  українських  мас 
ніякі  північні  пггіпси  ніякої  влади  не  мали  би. 

Але  що  українська  влада  повернулася  на 
тяжких  німецьких  гарматах,  то  тут,  хоч  ніхто 
тим  не  хвалився,  була  гірка  правда. 

І  цілком  природно,  що  кожний  цікавився: 
а  що  ж  далі  буде,  що  крім  українсько-на- 
ціональної влади  ще  принесуть  Україні  оті 
німецькі  тяжкі  гармати? 

Українська  влада  старалася  заспокоїти 
населення  всякими  офіціальними  й  неофі- 
ціальними роз'ясненнями,  відозвами  й  опо- 


ш 

віщеннямії.  Наприклад,  голова  Ц.  Ради  М. 
Грушевський  так  говорив:  „Військо  німцям 
самим  потрібно  й  тому  їхні  полки  зостануть- 
ся доти,  доки  вони  будуть  потрібні  нашому 
Правительству  для  очіпцення  України.  їм 
наказано  не  грабувати,  не  кривдити  україн- 
ську людність,  бо  німецьке  Правительство 
хоче,  щоб  між  Україною  й  Німеччиною  були 
відносини  щирі  й  дружні  та  щоб  українська 
людність  дивилась  на  німців,  як  на  своїх 
приятелів". 

Голова  ж  Ради  Народніх  Міністрів  давав 
таке  цікаве  пояснення: 

„Війна,  об'явлена  Совітом  Народніх  Ко- 
місарів Україні,  захопила  нашу  молоду  Укра- 
їнську Народню  Республіку  зовсім  непід- 
готовленою.  Большевики  наслали  на  Україну 
силу  свого  війська  й  червоноґвардійців 
(здебільшого  грабителів  і  злочинців),  котрі 
сараною  пройшли  по  нашому  краю,  беручи 
місто  за  містом,  і  захопили  навіть  Київ. 

„Центральна  Рада  та  Правительство  Укра- 
їни —  Рада  Народніх  Міністрів  мусіли  поки- 
нути на  деякий  час  Київ,  виїхали  на  Волинь 
і  почали  збирати  сили  проти  насильніпсів  і 
грабіжників.  Але  одурений  большевш^аминаш 
народ  дуже  мляво  підіймався  на  охорону 
свого  краю,  своєї  волі,  свого  багацтва,  а  тим 
часом  большевшси  без  ладу,  без  контролі 
відбирали  та  грабували  у  селян  усякий  про- 


301 

дукт,  як  то:  хліб,  худобину,  пукор,  і  виво- 
зили у  Великоросію.  Руйнували  вони  все 
народне  багацтво,  а  людність  нашу  розстрі- 
лювали тисячами  й  десятками  тисяч. 

„І  от,  щоб  припинити  руїну  краю,  щоб 
заховати  людність  від  розстрілу,  знущання 
та  грабунку,  Українське  Правительство  через 
свою  мирову  делеґацію  звернулося  12  лютого 
с.  р.  до  німецького  народу  за  допомогою  проти 
грабіжників.  Німецький  народ  згодився  допо- 
могти напіому  народові  й  вислав  на  Україну 
військо. 

„В  тих  місцях,  де  загодя  роз'яснено  насе- 
ленню про  мету  приходу  німців,  там,  де 
малася  хоч- якась  влада,  там  українське  на- 
селення віднеслося  спокійно  й  навіть  задо- 
волено. Навпаки,  в  місцях,  де  аґітували 
большевики,  населення  зустріло  німецькі 
війська  вороже  й  навіть  зі  зброєю  в  руках. 

„Що  до  відношення  німецької  старшини  й 
Українського  Правительства,  то  се  —  від- 
ношення співробітництва;  добрі  приязні  від- 
носини, без  яких-то  небудь  непорозумінь. 
Німецьке  військо,  яко  друже,  не  вмішується 
у  внутрішні  діла,  в  хатні  справи  Української 
Народньої  Республіки.  Німецька  старшина  не 
судить,  не  карає  громадян  нашої  Республіки, 
а  коли  кого  арештує,  то  тільки  за  напад  на 
німецькі  війська  або  за  допомогу  большеви- 
кам.  Що  до  реквізіції  хліба,  худоби  й  ішших 


302 ^ 

продуктів,  то  роблять  се  німецькі  війська  не 
для  вивозу  в  Німеччину,  а  для  потреб  по- 
ходного  часу;  але  при  реквізіції  німці  ви- 
дають квітки  (розписки),  по  яким  буде  пла- 
тити Українське  Правительство. 

„Нарешті  мушу  сказати,  ш;о  на  мою  думку 
при  нашій  зорґанізованости  дружні  відноси- 
ни з  могутньою  німецькою  державою  при- 
несуть лише  користь  молодій  Українській  Рес- 
публіці, зміцнять  її  й  поставлять  нарівні  з 
иншими  великими  державами." 

Які  саме  були  ті  „приязні"  відносини  й 
як  німці  не  вмішувались  у  внутрішні  справи, 
виявилось  далі. 

Мусіли  й  самі  німці  ш;ось  сказати  для 
заспокоєння.  І  представшши  німецького  штабу 
говорили  так: 

„Німецькі  війська  прийшли  на  Україну 
на  просьбу  Українського  Пр'авительства,  ш,об 
установити  знов  спокій  і  лад.  Таким  чішом 
німецькі  війська  —  гості  Українського  Прави- 
тельства  й  тому  відносини  поміж  ними  добрі. 

„Українські  війська  підлягають  найблизчій 
німецькій  старшині  й  під  її  проводом  воюють 
спільно  з  німецьким  військом. 

„Відношення  неселення  дуже  неоднакове, 
дивлячись  по  поглядам  і  відношенню  насе- 
лення. Усі  бажаючі  порядку,  котрі  стоять  на 
боці  Правительства,  бачуть  у  німцях  своїх 
визвольників  і  задоволені  з  їх  приходу.  Во- 


303 

роги  Правительства,  а  так  само  й  усі,  хто 
через  непорядки  міг  багатіти,  й  насамперед 
широкі  кола,  котрих  нацьковано  й  неправдиво 
освідомлено,  ті  бачуть  у  німцях  своїх  ворогів 
і  бояться  через  них  щось  утеряти.  Особливо 
треба  підкреслити,  що  більша  частина  селян 
гадає,  що  німці  покликані  багати^ш  поміщи- 
ками, щоб  перешкодити  розділові  землі.  Се 
—  брехня,  бо  німці  ні  в  якім  разі  не  мають 
наміру  втручатися  у  внутрішні  політичні 
відносини  українців. 

„Щодо  запитань,  як  далеко  піде  німецьке 
військо  по  Україні,  то  се  в  першу  чергу  за- 
лежить від  бажання  Українського  Правитель- 
ства. 

„В  разі,  як  се  було-б  потрібне,  Німеччина, 
не  див..лчись  на  важку  боротьбу  на  західнім 
фронті,  цілком  у  силах  надіслати  на  Україну 
ще  значно  більше  війська." 

Словом,  гості,  приятелі  й  надзвичайно 
делікатні  друзі:  скажуть,  ідіть  собі,  й  підуть 
зараз  же. 

2.  Хуторянка  й  на  німецькій  гарматі. 

Але,  не  вважаючи  на  ці  заспокоювання, 
зацитькування  й  приголублювання,  ті  широкі 
народні  маси,  які,  на  признання  самого  Го- 
лови Уряду  „будучи  обурені  большевиками, 
мляво  піднімались  на  охорону  свого  краю", 
ставились  з  непримиреним  недовіррям  і  за- 


т ^ 

таєною  ворожостю  до  цих  люб'язних  гостей. 
Та  навіть  і  не  „одурені"  больпіевиками,  а 
просто  більш-меньч  демократичні  й  поступові 
елементи  з  трівогою  поглядали  ні  мілітарного 
лицаря,  який,  мовляв,  так  любив  молоду 
українську  деря^аву  й  з  тої  любови  жертвував 
за  неї  своїм  життям.  Цей  „гість",  який,  власне, 
був  справжнім  хазяїном  краю,  не  викликав 
великого  довірря. 

І  та  воролисть  мас,  і  недовірря  демокра- 
тичних кол  не  були  безпідставні,  а  пізніще 
знайшли  як  найболючіще  підтверження. 

В  чому  ж  полягав  корінь  тої  ворожнечи 
й  трівоги? 

?  Не  в  тому,  що  ця  мілітарна  сила,  на  яку 
спіралася  українська  влада,  була  чужа  на- 
ціонально; не  в  тому  навіть,  що  фактично 
вся  влада  була  в  її  руках.  А  в  тому,  що 
вона  була  соціально  вороят  й  чужа  укра- 
їнській нації.  Ця  сила  була  силою  німецького 
імперіалізму,  силою  визискуючих  іиіяс,  ні- 
мецького юнкерства,  капіталістів  і  великої 
бюрократії.  І  цілком  оправдуваний  був  сум- 
нів: чи  може  ж  ця  сила  ставитись  як  не 
прихильно,  то,  принаймні,  хоч  толерантно  до 
тіїх  соціальних  змагань  українських  мас,  які 
з  природи  своєї  ворожі  інтересам  пануючих 
ісляс.  Та  не  говорячи  вясе  про  ті  соціальні 
завдання,  які  ставили  больпіевики  на  Укра- 
їні й  за  якими  так  охоче  пішли  широкі  пра- 


305 

цюючі  маси,  чи  можливо  було,  спіраючись 
на  силу  німецького  імперіалізму,  зберегти 
хоч  деякі  соціальні,  політичні  та  демокра- 
тичні здобутки  революції? 

Другими  словами :  чи  могла  дрібно-бур- 
жуазна селянська  кляса,  яку  по  суті  репре- 
зентувала українська  демократія  й  її  влада, 
порозумітися  й  згармонізуватися  в  своїх  ці- 
лях та  інтересах  з  клясами  німецькій:  капі- 
талістів і  юнкерів,  яких  репрезентувала  мі- 
літарна їхня  сила  на  Вкраїні  з  ґенеральним 
німецьким  штабом  на  чолі? 

В  цьому  була  суть  усього  питання.  Від 
тої  чи  инчої  розв'язки  його  залежало  навіть 
саме  істнування  української  влади  й  держа- 
ви. Бо  ясно,  що  німецький  озброєний  імпе- 
ріалістичний кулак,  який  у  своїх  цілях  не 
вагався  бити  й  трощити  такі  старі  й  такі 
соціально-поріднені  з  ним  держави,  як  Бел- 
ґія,  Румунія,  що  він  через  щось  буде  цере- 
монитись з  якоюсь  селянською  державностю, 
яку  він  сам  немов  би  й  поставив  на  ноги. 

От5ке  Центральній  Раді  треба  було  з  са- 
мого початку  ясно  й  виразно  це  зрозуміти. 
Коли  вона  одважилась  на  такий  крок  в  ім'я 
збереження  національної  влади  й  держав- 
ности,  то  повинна  була  здати  собі  справу 
з  того,  з  ким  вона  має  діло  й  чим  має  за 
те  платити.  І  відповідно  до  того  пристосу- 
вати всю  свою  політику.  Коли  сіла  на  ні- 

Відродження  нації,  II.  20 


306 


мецьку  гармату,  то  повинна  пам'ятати:  „на 
чийому  возі  їдеш,  того  й  пісню  співаєш". 

Але  хуторянка  як  була  хуторянкою,  так 
нею  й  ліплилась,  як  співала  свою  мішанину 
з  паничівсько-парубоцьких  пісень,  так  і  на 
німецькій  гарматі,  пацаючи  ногами,  безжур- 
но їх  виспівувала. 

3.  „Соціалістично"-хуторянська 
діяльність. 

Як  вела  Ц.  Рада  „свою  лінію",  так  і  далі 
провадила,  навіть  ідучи  під  ручку  з  німецьким 
ґенералом.  Бо  вона  ж,  бачите,  й  усім  наро- 
дам Европи  й  „німецькому  народові",  се-б-то 
бравому  німецькому  ґенералові  рекоменду- 
валась як  „соціалістка",  й  соціалістка  най- 
кращ.ої  марки,  не  такої,  як  анархісти-больше- 
вики.  Отже,  вступивши  на  Україну,  зараз  же 
розпочала  свою   „соціалістичну"  діяльність. 

Насамперед,  зниш,ила  всі  заходи  й  розпо- 
рядження большевиків  у  всіх  сферах.  Ска- 
соване большевиками  право  власности  на 
фабрики,  заводи,  на  всякі  засоби  продукції 
зараз  же  відновила.  Вирвані  з  рук  паразі- 
тарних  і  ворожих  до  нашої  нації  кляс  спо- 
соби експлуатації  й  визиску  наших  мас  зра- 
зу ж  їм  повернула. 

Націоналізовані  большевшсами  банки,  ці 
фортеці  сучасного  капіталізму  й  буржуазної 
сили,  моментально  реставрувала. 


307 

Розігнаних  больпіевикаші  „фаховців"- бю- 
рократів ласкаво  покликала  й  розсадила  на 
теплих,  м'якеньких  посадах. 

Похована  по  закутках  руська  офіцерня 
й  усяка  чорносотенна  гидь  при  „соціалі- 
стичній" українській  владі  зразу  ж  повила- 
зила й  „прг  .расила"  міста.  За  большевиків 
уся  ця  на/' о  104  попідроблювалась  під  „про- 
летаріїв"  і  ходила  в  ультра -„демократич- 
них" лахміттях.  Тепер  же,  коли  настав  „лад 
і  порядок",  улиці  заблищали  бріліантами  спе- 
кулянтських кокоток,  пипшими  капелюхами 
„законних"  буржуазних  шлюх,  золотими 
перстнями,  золотиші  офіцерськими  руськи- 
ми погонами.  Одчинились  знову  закриті 
большевиками  шантани  й  ріжні  инчі  веселі 
інстітуції  гуляпщх  людей. 

Словом,  очинялись  усі  орґани  й  притони 
експлуатуючих,  „паничівських"  кляс,  повер- 
нулись їм  усі  засоби  й  способи  соціального 
грабіжу,  обдурювання,  експлуатації  й  на- 
сильства. 

Бо  українська  влада  була  виш;ої  „соціа- 
лістичної" марки,  ніж  „злочинці-большевики", 
вона  несла  „лад  і  порядок". 

Так  само  й  у  сфері  політичних  і  демо- 
кратичних свобод  настав  „лад  і  порядок". 
Большевицькі  ґазети  або  хоч  трохи  прихиль- 
ні до  них  було  замкнено,  редакторів  і  спів- 
робітників, як  ш,о  спіймано,  то  розстріляно 

80» 


\  або  кинено  до  тюрми,  чорносотенні  ж  ґазе- 
\  ти  стали  зразу  ж  вихоцити.  Свободу  зібрань 
взято  під  дозвіл,  а  дозволялось  „по  усмо- 
тр'Ьнію  начальства".  І  через  це,  наприклад, 
„по  усмотр-Ьнію"  „демократичного"  й  „со- 
ціалістичного" начальства  не  дозволено  було 
святкувати  роковини  російської  революції. 

Словом,  ще  раз  підтвержувалось,  що  сло- 
ва про  рівність  демократичних  свобод  у 
клясовому  громадянстві  є  тільки  переко- 
нання наївних  і  засоб  обдурювання  більш 
практичних  людей. 

4.  Ні  паничам,  ні  парубкам. 

Розуміється,  такою  „соціалістичностю"  та 
„демократичностю"  могли  бути  цілком  задо- 
волені буржуазні  кола.  Але . . .  була  в  україн- 
ської влади  одна  рисочка,  яка  крутила  їм  у 
носі,  а  саме:  неприємний  для  них  запах 
мужицької  свитки,  який,  не  зважаючи  на 
пудру  й  усякі  панські  пахощі  та  притиран- 
ня, невикорінимо  сидів  у  хуторянці.  Для 
„вищих"  почувань  „законних"  і  „незакон- 
них" соціальних  паразітів  цей  запах  непри- 
ємний. 

А  крім  того  хуторянка  мала  одну  примху, 
від  якої  навіть  заручення  з  німецьким  ли- 
царем не  позбавило  її,  а  іменно  „соціаліза- 
цію землі".  їй  неодмінно  хотілось  усе  ж  таки 
зробити  добро  парубкові.  І,  може,  як  раз  че- 


309 

рез  те,  ЩО  заручилась  з  ґенералом,  її  добре 
серце  так  щиро  й  уперто  хотіло  цього. 

Вона  тільки,  бідненька,  того  не  розуміла, 
що  коли  ця  справа  не  могла  вдатися  тоді, 
коли  вона  була  ніби  повною  господиньоіо 
на  свойому  хуторі  через  женихання  з  пани- 
чами, то  тепер,  маючи  такого  виразного  же- 
ниха й  повелителя  на  хуторі,  це  тим  паче 
вдатися  не  могло.  Не  розуміючи  того,  вона 
демонстративно  бігала  на  кухню  до  парубка 
й  голосно  на  всіх  своїх  засіданнях  роз- 
мовляла про  виданий  ще  до  жениха  закон 
нро  соціалізацію  землі. 

І  це  все  не  подобалось  ні  буржуазії,  ні 
женихові  та  навіть  і  парубкові. 

І  стало  так  виходити,  що  нікому  вже  не 
подобалась  бідна  хуторянка.  Центральна  Рада. 

Мійський  пролетаріат,  що  активно  йшов 
за  большевиками,  ненавидів  її. 

Той,  що  не  йшов  активно,  тепер  про  це 
жалів  і  ставився  до  Центральної  Ради  з  во- 
рожостю. 

Сільський  пролетаріат  в  обіцяння  й  закони 
про  землю  не  вірив,  більше  вірячи  реальним 
фактам,  а  іменно  тим,  що  німці  обсадили  всю 
українську  землю,  а  з  під  них  її  вже  легко 
не  видереш  ніякими  законами.  І  проклинав 
Центральну  Раду. 

Заможне  селянство  (та  й  почасти  дрібне) 
також  було  вороже  до  неї  за  цей  самий  за- 


310 

кон  про  соціалізацію.  Підбурене  великими 
власниками,  воно  стало  посилати  до  Цен- 
тральної Ради  й  до  німців  сотні  делеґацій  з 
проханням  одмінити  закон  про  соціалізацію. 
А  вдома  лаяло  Центральну  Раду  й  агітува- 
ло на  всі  боки  проти  неї. 

Аґрарна  буржуазія  через  цей  самий  за- 
кон не  могла  без  піни  на  устах  говорити 
про  Центральну  Раду.  І  робила  всі  заходи, 
щоб  увійти  в  найтісніщі  відносини  з  німець- 
ким військовим  командуванням  на  Вкраїні. 

Промислова  буржуазія  сердилась  за  пе- 
репжоди,  які  ставились  їй  усе  ж  таки  уря- 
дом у  безоглядній  експлуатації  робітнішітва. 
її  дратувало  те,  що  в  краю  все  було,  власти- 
во кажучи,  в  її  руках,  все  було  установлено 
по  11  законам,  увесь  лад  і  основи  життя  були 
її,  а  влада  через  щось  у  руках  якоїсь  куп- 
ки людей,  які  невідомо  чого  хочуть,  невідо- 
мо на  кого  спіраються,  невідомо  яку  фізіо- 
номію мають.  І  також  робила  всі  заходи, 
п;об  ближче  зійтися  з  німецькими  ґенера- 
лами  й  „вияснити"  з  ними  це  непорозуміння. 

Навіть  українська  національна  демократія 
не  вся  була  вдоволена.  Одній  її  частині 
видно  було,  що  минув  час  революційної 
фразеолоґії  й  що  треба  реально  подивитись 
на  справу,  се-б-то:  признати,  що  революція 
скінчилась,  що  влада  на  Вкраїні  належить 
німецькому  імперіалізмові  й  що  треба  з  ним 


311 

порозумітися,  пристосуватися  до  його  при- 
роди й  тим  зберегти  українську  національну 
державність.  Через  те  владу  треба  було  ре- 
конструвати  відповідно  до  цього  пристосо- 
вання,  всякі  примхи  одкинути  й  як  най- 
швидче  спертися  на  дрібне  селянство,  дав- 
ши йому  землі,  тільки  не  „соціалізацією",  а 
инчим  законом,  що  забезпечував  би  власність. 
Так  казали  соціалісти-федералісти. 

Частина  українських  соціальдемократів 
також  ввал^ала,  що  далі  так  лишати  немож- 
ливо, що,  привівши  німців,  ми  привели  й 
реакцію,  й  що  боротись  з  цією  силою  ми  не 
маємо  ні  змоги,  ні  лоґіки:  адже  бачили  очі, 
що  купували,  їжте  хоч  повилазьте.  Так  краще 
нехай  відповідають  за  цю  страву  ті,  які  з 
самого  початку  взяли  на  себе  всю  відпові- 
дальність за  державну  політику,  се-б-то 
есери,  урядова  партія.  Соціальдемократи  ж 
повинні  негайно  вийти  з  уряду  й  умити  руки. 

Розуміється,  це  було  несправедливо.  Чом 
же  тоді  есдеки  не  вмивали  рук,  коли  ріша- 
лось питання  заклику  німців?  Хоч  есдеки 
формально  ніби  й  передали  керовництво 
есерам,  але  в  суті  мали  й  тепер  майже 
рішаючий  вплив.  Отже  зпихати  все  на  есерів 
ніяк  не  годилось  та  ще  так  неделікатно:  ми, 
мовляв,  соціалісти  повинні  вийти,  а  бур- 
жуазія се-б-то  есери  нехай  лишаються.  Есери 
на  це  з  повним  правом  казали:   „Овва!  Ми 


ш 

такі  самі  соціалісти,  як  і  ви,  самі  ви  —  бур- 
жуї." Та  навіть  есефи  ображались,  що  їм,  як 
буржуям,  хотіли  передати  владу:  „Які  ми 
буря^уї?  Ми  такі  ж  соціалісти,  як  і  ви."  Та 
чого  більше:  навіть  самостійники  обурюва- 
лись: „А  ми  чим  гіриіі  за  вас  соціалісти? 
Адже  теж  називаємось  соціалістами,  а  ро- 
били все  те,  що  й  ви." 

5.  І  „ні  туди,  Микито,  ні  сюди,  Микито". 

І  дійсно:  всі  були  й  ніби  „соціалістами", 
й  ніби  „буржуяші",  й  усі  робили  одне.  А 
влади  передати  не  було  кому,  бо  таки,  справді, 
дійсної,  справжньої  буржуазії,  отої,  що  мала 
в  себе  фактичну  буржуазну  силу  банків, 
фабріж,  заводів,  лятіфундій,  такої  буржуазії 
в  української  нації  не  було.  Державна  ж 
влада  на  Україні  повинна  була  бути  в  на- 
ціонально-українських руках,  бо  инакше  вся 
справа  національного  відродження  народу 
буде  загублена. 

От  у  цьому  й  полягала  траґедія  Цен- 
тральної Ради.  Тримати  владу  в  українських 
руках,  —  це  значить  тримати  її  в  руках  „со- 
ціалістів" (есерів,  есдеків,  есефів).  А  це  зна- 
чило пристосуватися  до  фактичного  роз- 
порядчика  на  українській  землі  —  німецького 
ґенерала;  це  значило  приняти  його  соціаль- 
ний і  політичний  світогляд;  це  значило  за- 
плющувати очі  на  його  грабування  окупо- 


?15 

ваної  України;  це  значило  нести  шлейф  ґе- 
неральської  реакції  на  Україні.  За  це  ґенерал 
згодився  б,  щоб  той  шлейф  був  жовто-блакит- 
ного кольору. 

Розуміється,  за  цю  ролю  „соціалісти"  взя- 
тись не  могли.  її  могли  взяти  на  себе  ті 
кляси,  які  були  соціально-рідні  з  ґенералом, 
для  яких  ця  реакція  була  своїм  любіш  ділом, 
які  могли  би  весело,  легко  й  охоче  нести 
той  шлейф.  Се-б-то  за  це  могла  взятися 
тільки  буржуазія.  Але  такої  буржуазії  історія 
нам  і  не  дала,  наша  нація  була  безбуржуазна. 

Та  ж  буржуазія,  ш,о  була  на  Україні,  ста- 
вилась вороже  до  українського  нац.  відро- 
дження. Передать  їй  державну  владу,  зна- 
чило—  загубити  справу  національного  ви- 
зволення. 

Отже,  виходило  „ні  туди,  Микито,  ні  сюди, 
Микито". 

Правда,  для  справедливости  треба  за- 
значити, ш,о  есефи  готові  були  взяти  на  себе 
ролю  української  буржуазної  влади.  При- 
носячи  в  жертву  свою  „соціалістичність"  в 
ім'я  національних  здобутків,  вони  готові 
були  „порозумітися"  з  ґенералом  і  постара- 
тися нести  шлейф  з  достойним  виглядом. 
Але  вони  ставили  умову,  ш;об  їхні  товариші 
„такі  самі  соціалісти"  (есери,  есдеки)  не  ла- 
яли їх  за  це,  не  називали  буржуями  та  носіями 
німецької  реакції  й  щоб  як  не  офіціально  то 


314 

неофіціально  помагали  їм,  бо  вони  ж  такі 
малосильні  були,  ті  делікатні  есефи. 

Есери  на  це  не  пристали,  бо,  насамперед, 
це  вийшло  б  те  саме,  тільки  змінилась  би  у 
влади  одна  літера:  замісць  „р"  стало  б  „ф", 
а  все  инче  лишилось  би  на  тому  самому 
місці.  Крім  того  треба  мати  на  увазі  те  ві- 
доме й  цікаве  явище,  п],о  влада  разураз  най- 
більше сама  собою  задоволена  й  рідко-рідко 
коли  з  доброї  волі  уступається  другій. 

Так  було  й  з  владою  есерів.  І  самі  бачили 
й  почували,  пі,о  якось  воно  не  так,  а  відійти 
нема  сили. 

А  тут  ш,е  друга  частина  есдеків  (на  чолі 
з  головою  хлібного  Бюро  М.  Поршом)  енер- 
ґічно  піддержувала  есерів  і  запевняла,  що 
соціальна  революція  не  скінчилась  і  що  ні 
за  що  через  те  не  треба  уступатися  з  своїх 
посад.  А  з  німцями  треба  поводитись  строго, 
хай  вони  не  забувають,  що  вони  —  слуги 
української  влади.  Український  пролетаріат 
і  революційне  селянство  вірять  українській 
владі  й  не  дозволять  німецьким  імперіалі- 
стам  порушити   їхні  революційні  здобутки. 

А  есери,  слухаючи  цю  пустопорожню,  не- 
щиру фразеолоґію,  задоволено  плескали  вся- 
ким Поршам  у  долоні  й  кидали  викликаючі 
погляди  на  німецьких  імперіалістів. 


РОЗДІЛ  XVI. 

Кінець  Центральної  Ради 

(29  квітня  1918  року). 


РОЗДІЛ  ХУІ. 

Кінець  Центральної  Ради 

(29  квітня  1918  року). 

1.  Світовий  можновладець  на  службі  в  мужикуватих 

людей.  —  2.  Дві  причіпки.  —  3.  Кінець  Центральної 

Ради.  —  4.  Наука  історії. 

1.  Світовий  можновладець  на  службі 
в  мужикуватих  людей, 

Розулііеться,  єдине,  чим  держалася  укра- 
їнська влада,  це  були  оці  самі  німецькі  ім- 
періалісти. І  розуміється,  поводження  з  НИШЇ 
політиків  к  1а  Порш  було  чисто  хлопчаче  й 
безглузде.  Самі  покликали,  самі  шукали  в 
них  захисту  проти  того  пролетаріату  й  рево- 
люційного селянства,  саш  розстрілювали  той 
пролетаріат,  самі  задушили  соціальну  рево- 
люцію німецькою  шБоркою  й  тут  ЯІЄ  з  наїв- 
ним цінізмом  і  глупотою  кокетували  з  тим 
сашім  пролетаріатом,  сердились  на  своїх 
добросовісних  співробітників  німців  і  драту- 
вали їх  своїм  фальшивим,  недокровним  ре- 
волюціонізмом. 

Особливо  німецьких  ґенералів  дратувало 


318 

те,  ЩО  Центральна  Рада  й  її  Правительство 
пресерйозно  уявили  собі,  що  вони,  німецькі 
ґенерали,  були  їхніми  слугами,  наймитами. 
Вони,  німці,  що  трощили  європейські  трони, 
перевертали  до  гори  ногами  величезні  дер- 
жави, тримали  в  страху  й  трепеті  цілі  на- 
роди й  от-от  мали  стати  панами  й  волода- 
рями майже  всіх  країв  цілого  світу,  вони 
могли  бути  за  наймитів  у  якоїсь  купки  му- 
жикуватих людей,  які  навіть  серед  своїх 
мужиків  прихильности  не  мали,  які  тільки 
німецькою  ласкою  й  силою  істнували  на  світі 
й  на  своїх  посадах,  які  повинні  б  руки  й 
ноги  цілувати  їм,  німецьким  ґенералам. 

Ні,  їм,  німецьким  ґенералам,  рішуче  була 
незрозуміла  псіхолоґія  цих  мужикуватих  лю- 
дей. Замісць  того,  щоб,  користуючись  німець- 
кою силою  й  допомогою,  до  кінця  боротися 
з  революцією,  для  чого  її  й  покликано  сюди, 
замісць  того,  щоб  наводити  обіцяний  „лад  і 
порядок",  ці  люди  займалися  тим,  що  гово- 
рили цілими  днями  революційні  промови, 
виносили  якісь  кумедні  голосні  резолюції, 
видавали  дивні  закони  про  соціалізації,  ста- 
вали в  революційні  пози  й  задиракувато  ви- 
махували кулаками  під  носом  їх,  німецьких 
ґенералів,  яких  самі  ж  покликали. 

Натуральна  річ,  німецьких  ґенералів  це 
й  дивувало,  й  дратувало,  й  обурювало. 

Бони,  звичайно,  вважали  себе  не  тільки 


^ 319 

не  наймитами,  а  навіть  не  гостями,  як 
з  ввічливости  для  годиться  самі  заявляли. 
Вони  почували  себе  хазяйнами  й  думали, 
що  це  повинно  бути  й  для  мужикуватих 
людей  цілком  ясно.  Хто  мав  силу,  той  мав 
й  право,  а  все  останнє  тільки  та  чи  инча 
форма  ввічливости. 

Мужикуваті  ж  люди,  очевидно,  ввічливо- 
сти не  розушли  й  брали  все  за  чисту  моне- 
ту. Коли,  мовляв,  самі  кажете,  що  ви  тільки 
гості,  так  і  поводьтеся  ж,  як  гості,  а  не  як 
свині.  Коли  кал^ете,  що  прийшли  тільки  по- 
магать і  служить,  так  і  будьте  ж  слугалш, 
а  не  хазяйнами. 

І  на  цій  наївній  підставі  забороняли  нім- 
цям забіратп  й  вивозити  з  України  військове 
майно,  чіплялись  до  них,  щоб  вони  платили 
за  хліб,  цукор,  сало  й  т.  п. 

Мало  того,  коли  такі  конфлікти  почали 
ставати  частіщими,  німці  стали  помічати 
щось  більш  серйозне  й  небезпечне,  як  ре- 
волюційні резолюції.  їхня  контррозвідка  ста- 
ла доносити  їм,  що  в  українському  військо- 
вому міністерстві  майже  отверто  провадяться 
розмови  про  те,  що  німців  треба  вигнати  з 
України,  що  хай  тільки  сформується  україн- 
ська армія,  тоді  німці  побачать  і  т.  д.  і  т.  д. 

Звичайно,  це  було  все  те  саме  „револю- 
ційне" вимахування  кулаком  і  більше  нічого. 
Але  німцям  це  не  могло  дати  спокійного  на- 


320 ^ 

строю.  Треба  було  якось  себе  забезпечити. 
Треба  було  поставити  инчу  владу,  яка  б  не 
була  такою  чудною,  пріппелепуватою  й  точно 
знала,  чого  вона  хоче. 

І  німці  добросовісно  почали  шукати  спо- 
собів змінити  владу.  Хотячи  ліппити  її  все 
ж  таки  в  українських  руках,  вони  пропону- 
вали то  одному,  то  другому  з  відомих  укра- 
їнських діячів  узяти  в  одні  руки  всю  владу, 
розігнати  Центральну  Раду  з  її  Урядом  і  ро- 
бити діло  контрреволюції  послідовно  й  спо- 
кійно. За  це  обіцяли  українську  національну 
державність. 

Але  українські  політичні  діячі  не  одва- 
жувались  на  такий  крок.  Як  тоді,  коли  укра- 
їнській демократії  пропонувалось  стати  рі- 
шуче на  шлях  соціальної  революції  й  окремі 
діячі  з  лівого  крила,  хоч  того  й  хотіли,  не 
од  валкувались  виступити  проти  „єдиного 
фронту",  так  і  тепер  окремі  діячі  з  правого 
крила  теж  не  посміли  зламати  цей  фронт, 
хоч  також  дуже  того  хотіли. 

2.  Дві  причіпки. 

А  конфлікти  все  повторювались  та  по- 
вторювались. І  особливо  два  з  них  мали 
важне  значіння  для  дальшого  розвитку  по- 
дій. Один  —  з  приводу  „наказу  Айхгорна", 
другий  —  з  приводу  „історії  з  Добрим".  І  в 
тому  й  у  другому  випадкові  українська  вла- 


321 

да  не  була  бездоганна.  Інцідент  з  „наказом 
Айхгорна"  вигладае  так. 

Селянство  по  приході  німців,  не  Д0ВІр5ШЧИ 
обіцянням  української  влади  про  передачу 
йому  панської  землі,  ставилось  дуже  обережно 
й  мляво  до  засіву  панських  земель.  Наставала 
весна  й  лани  могли  лишитися  незасіяними. 
Німці,  будучи  заінтересовані  в  тому,  щоб  яко 
мога  більше  вивезти  хліба  з  України,  серйозно 
турбувались  цею  справою.  Міністерство  хлі- 
боробства робило  всякі  заходи,  п;об  посунути 
селянство  до  роботи  на  панських  землях,  поси- 
лало розпорядження  земельним  комітетам,  на- 
кази, телеґрами.  Селянство  все  ж  таки  мляво 
бралось.  Та  й  як  йому  охоче  братись,  коли 
з  приходом  німців  і  української  влади  в  еко- 
номії то  тут,  то  там  почали  повертатися 
пани  й  господарювати  як  до  революції? 
Адже  могли  й  усі  пани  вернутись,  а  хто  ж 
верне  селянам  їхні  видатки  й  працю,  вкладені 
в  панську  землю?  Не  німці  ж  і  не  українська 
влада,  яка  їх  і  привела  для  того,  пі;об  вигнати 
народню-большевицьку  владу  й  повернути 
панування  „буржуїв". 

Тоді  головнокомандуючий  німецькими 
військами  на  Україні  ґен.  Айхгорн  видав  од 
себе  наказ,  в  якому  приписував  і  земельним 
комітетам  і  селянам  неодмінно  засіяти  всі 
поля.  І  цікавий  був  один  пункт  у  цьому  наказі, 
який  говорив:   „Там,  де  селяне  не  можуть 

Відродження  нації,  II.  21 


322     

засіяти  цілої  землі  й  де  в  поміщики,  там 
ці  останні  повинні  занятися  засівом  ґрунтів... 
Селяне  в  тих  випадках  не  повинні  гїег»е- 
пшажати  поміщикам  у  засіванню  ґрунтів". 

Таким  чином  „там,  де  були  поміщики", 
вони  вл^е,  спіраючись  на  цей  наказ,  могли 
вступати  в  володіння  земльою. 

Наказ  цей  внішикав  обурення  в  Централь- 
ній Раді,  палкі  дебати,  одставку  міністра 
хліборобства  М.  Ковалевського  й...  розумієть- 
ся, революційну  резолюцію  такого  змісту: 

„Вислухавши  пояснення  міністра  земель- 
них справ  на  інтерпеляцію  в  справі  наказу 
фельдмаршала  Айхгорна  про  засів  нив  на 
Україні  й  заяву  міністра  про  відставку.  Укра- 
їнська Центральна  Рада  ува?кала  потрібним 
заявити  та  вказати:  1)  що  німецькі  війська 
покликав  Український  Уряд  для  допомоги 
в  справі  заведення  порядку  на  Україні  лише 
в  тих  межах  і  напрямі,  які  зазначить  Уряд 
Української  Народньої  Республіки;  2)  що 
ніяке  самовільне  втручання  ґерманського  й 
австро-угорського  вищого  командування  в 
соціально-політичне  й  економичне  життя 
України  недопустиме;  3)  що  такі  втручання, 
як  згадані  накази  фельдмаршала  Айхгорна, 
можуть  тільки  здезорґанізувати  наше  го- 
сподарське життя,  ускладнити  соціально- 
політичні  відносини  й  міл^  иншим  зробити 
пемолшивим  виконання  тих  економичних  до- 


323 

говорів  міяс  Українською  Народньою  Респу- 
блгікою  й  центральними  державами,  котрі  в  сі 
дні  виробляються  й  підписуються  представ- 
нішами  згаданих  держав.  Разом  з  тим  Укра- 
їнська Центральна  Рада,  відкинувши  відставку 
міністра  земельних  справ,  доручила:  1  міні- 
строві земельних  справ  оповістити  всю  люд- 
ність України,  що  наказ  фельдмаршала  Айх- 
горна  не  повинен  виконуватися ;  2)  міністру  за- 
кордонних справ  скласти  протест  проти  наказу 
фельдмаршала  Айхгорна,  як  і  проти  всякого 
дотеперішнього  самовільного  втручання  ґер- 
мано-австро-угорських  військових  властей  у 
соціально-політичні  відносини  на  Україні,  3) 
голові  Ради  Народніх  Міністрів  зробити  від- 
повідну заяву-ноту  берлінському  урядові  в 
справі  сього  наказу — й  перейпіла  до  чергових 
справ". 

Німці  також  були  обурені .  цією  резолю- 
цією. Адже  вони  робили  майже  в  згоді  з  са- 
мим міністром  хліборобства,  він  же  той  наказ 
Айхгорна  чіттав  перед  виданням  і  ухвалив 
його.  Як  же  це  так?! 

І  довелось  голові  Ради  Міністрів  виясняти 
на  Центральній  Раді,  щ,о,  дійсно,  наказ  ґен. 
Айхгорна,  власне,  нічим  не  відріяшяеться 
від  тих  наказів  і  телеґрам,  які  розсилало 
міністерство  хліборобства,  ґен.  же  Айхгорн 
хотів  тільки  своїм  авторітетом  підкріпити  ті 
міністерські  накази. 

21* 


324 

І  ВИЙШОВ  з  того  конфуз  та  ще  більше  за- 
гострення відносин. 

Другий  же  інціндент  з  промисловцем 
Добрим  вийшов  для  української  влади  ш,е 
гірше. 

Повернені  українською  владою  до  соціаль- 
ного панування  буржуазні  кляси,  як  сказано, 
були  невдюволені  тим  ненормальним  станом 
річей,  пі,о  фактично  весь  устрій  і  лад  був 
по  їхньому  образу  й  подобію,  а  державно- 
урядова  влада  була  в  руках  якихсь  невираз- 
них з  соціального  погляду  людей.  Це  зава- 
жало „ладу  й  порядкові".  І  буржуазія  цілком 
натурально  робила  всі  заходи  перед  німець- 
кою силою,  щ.об  усунути  цю  ненормальність, 
замінивши  Правительство  мужикуватих  лю- 
дей справжнім,  чистим  буржуазним  Урядом. 

Українська  влада  про  ці  заходи  знала. 
Одним  з  енерґічних  діячів  бурл^уазії  був 
п.  Добрий.  І  от  його  постановлено  було  усу- 
нути від  політичної  діяльности.  Не  маючи 
змоги  арештувати  отверто,  міністр  внутріш- 
ніх справ  дав  таємний  наказ  викрасти  Добро- 
го з  його  хати,  завезти  кудись  подалі  від 
Київа  й  там  тримати  до  нового  розпоряджен- 
ня. Аґенти  міністерства  внутрішніх  справ  так 
і  зробили.  Піднявся  серед  буржуазних  кол 
ґвалт.  Кинулись  до  німців.  Німці  обурились, 
почали  слідство,  яке  привело  до  міністерства 
внутрішніх  справ. 


325 


3.  Кінець  Центральної  Ради. 

От  це  й  послужило  для  німецьких  ґенералів 
приводом  покінчити  з  Центральною  Радою. 

28  квітня  1918  року,  коли  Центральна  Ра- 
да обговорювала  накази  Айхгорна,  коли  „ре- 
волюціонери" типа  М.  Порпіа  вимахували 
кулаками  й  кричали:  „Пане  Айхгорне,  знайте 
своє  місце!",  в  будинок  українського  Парла- 
менту, Української  Центральної  Ради  ввійшли 
салдати  цього  самого  пана  Айхгорна,  влетіли 
в  залю  засідань,  де  говорились  такі  сміливі 
промови,  звеліли  всім  депутатам  підняти 
руки  до  гори  й  наказали  видати  їм  негайно 
міністра  внутрішніх  справ  М.  Ткаченка,  мі- 
ністра військових  справ  Жуковського,  управ- 
ляючого міністерством  закордонних  справ 
Любинського,  міністра  хліборобства  Ковалев- 
ського  й  директора  департамента  внутрішніх 
справ  Гаевського.  З  названих  були  тільки 
Любинський  і  Гаевський.  їх  було  тут  же 
арештовано.  Усю  ж  Центральну  Раду  вила- 
яно, загрожено  й  переписано.  Операцією  ке- 
рував якийсь  паршивенький,  дрібненький 
лейтенантик.  І  оперував  так,  як  тільки  мол^е 
оперувати  розлючений,  брутальний,  само- 
впевнений  німецький  офіцер.  Кричав,  лаяв- 
ся, вимахував  револьвером  перед  лицем 
членів  Ц.  Ради. 

Це  була  прелюдія  кінця. 


326 

Слідуючого  дня  Ц.  Рада  знов  зібралась, 
на  півидку  ухвалила  констітуцію  Української 
Народньої  Республіки  й  (надзвичайно  з:^^'.  :- 
терно  для  всієї  політіши  Ц.  Ради!)  в  остан- 
ній момент  приняла  зміну  земельного  за- 
кону, по  якій  „соціалізації"  не  підлягала 
власність  до  ЗО  десятин. 

Але  було  вже  пізно  братись  нести  шлейф 
пані-реакції,  його  взяли  инчі  надійніщі  руки. 

Того  ж  самого  дня  німецькі  ґенерали  по- 
ставили руського  ґенерала  П.  Скоропад- 
ського за  гетьмана,  будинок  Центральної  Ради 
захопили  руські  офіцери,  озброєні  німцями, 
а  українським  невеличким  частинам,  що  хо- 
тіли виступити  на  оборону  Ц.  Ради,  катеґо- 
рично  було  заявлено,  що  їх  буде  розторощено 
й  люто  покарано.  І  було  їм  тільки  дозволено 
сховати  до  себе  в  казарми  голову  Ц.  Ради 
М.  Грушевського,  на  якого  вже  було  зроблено 
руським  офіцером  замах.  Ц.  Рада  ще  робила 
спроби  нелеґально  зібратись,  але  днем  її 
кінця  можна  вважати  29  квітня  1918  року, 
день  переходу  влади  з  рук  національно-укр. 
дрібнобурясуазної  демократії  в  руки  неукра- 
їнської великої  буржуазії. 

5.  Наука  історії. 

Цим  закінчується  найбільша  по  протягу 
часу  доба  українського  відродження  часів 
революції. 


327 

З  ДВОХ  ЇЇ  періодів  можна  виразно  бачити, 
яка  то  є  помилка  вважати  національне  пи- 
тання поза  сферою  питань  соціальних. 

Історія  ніби  навмисно  вивела  спочатку  на 
арену  боротьби  на  Україні  з  одного  боку 
руську  дрібну  буржуазію  в  особі  руських 
есерів,  кадетів,  меньшевиків,  і  їхнього  спіль- 
ного Тимчасового  Правительства;  а  з  другого 
українську  демократію,  властиво  теж  дрібну 
буржуазію.  Вона  в  цій  боротьбі  немов  нав- 
мисне показала  українцям  найвірніщі  способи 
перемоги:  глядіть,  мовляв,  вас  нікчемна 
купка  національно-свідомїїх  людей,  ви  не  ма- 
єте ніяких  сил,  традіцій,  нічого;  проти  вас 
така  величезна  сила  російської  держави, 
руського  громадянства;  але  з  вами  ваші 
працюючі  маси,  вони  соціально  й  національ- 
но злиті  з  вами  і  —  через  ту  злитість  ви 
неперемояші.  Отже  ваше  національне  визво- 
лення неподільно  зв'язане  з  визволенням 
соціальним.  Сила  вашої  нації  в  силі  ваших 
працююшіх  кляс;  ваша  державність  моясе 
бути  тільки  державностю  працюючих;  коли 
такої  не  схочете,  не  матимете  ніякої,  бо  для 
инчих  ви  в  даний  момент  не  маєте  данних. 

І  от  у  другому  періоді  історія  захотіла 
перевірити,  чи  зрозулііли  її  науку.  На  арену 
боротьби  покликано  руських  большевиків. 
Вони  були  озброєні  дужче,  ніж  їхні  попе- 
редники :  лозунґами  повної  соціальної  волі. 


328 

І  ВИЯВИЛОСЬ,  що  українці  не  зрозуміли  на- 
глядної лекції  історії:  вони  розщепили  свою 
суцільну  зброю  на  дві  половини,  на  соціаль- 
ну й  національну,  вибрали  останню  й  почали 
нею  боротися  проти  соціальної.  Через  це 
вони  зразу  ж  одірвалися  від  своїх  працюючих 
мас  і  були  до  щенту  розбиті. 

Але  переможці-большевики  зробили  таку 
саму  помилку:  вони  також  розщепили  єдину 
зброю  на  дві  половини  й  вибрали  тільки 
инчу — соціальну.  Це  на  якийсь  час  дало  їм 
перемогу,  але  зараз  же  й  поразку.  Знехту- 
вана ними  й  роздратована  національна  поло- 
вина виклішала  появу  нової  сили,  ворожої 
обом  половинам.  І  та  сила  на  якийсь  час 
задушила  як  соціальну,  так  і  національну  виз- 
вольну справу  на  Вкраїні. 

Кінець  Центральної  Ради  почався  не  то 
ді,  як  вона  закликала  німців,  а  як  розірвала 
з  своїми  масами.  Німці  ж  і  гетьманщина  були 
тільки  послідовним  і  неминучим  довершен- 
ням цього  розриву. 


Кінець  П  частини. 


Христофа  Рабссра  Сини,  Відень  V. 


О 


ВІМО!Р!е  8п:ст.  $ЕР2бтдб4 


ВК  УушіусЬепко,   Уоіосіутуг 

508  КугуІоуусЬ 
.8  Уісіго<іг1іепп£а  па-Ьзії 

сЬ.2 


РІЕА5Е  ОО  МОТ  РЕМОУЕ 
САР05  ОР  51ІР5  РКОМ  ТНІ5  РОСКЕТ 

иМІУЕРЗІТУ  ОР  ТОРОНТО  ііврару
Internet Archive Audio

Featured

Top

Images

Featured

Top

Software

Featured

Top

Texts

Featured

Top

Video

Featured

Top

Mobile Apps

Browser Extensions

Archive-It Subscription

Save Page Now

Full text of "Vidrodzhennia natsii"

See other formats
